«Той, хто зводить мости»

13 травня виповнилося два місяці відтоді, як білий дим над Ватиканом оповістив про вибір нового Папи Римського — Франциска. За цей час інтерес до його фігури лише зріс — з чим пов’язаний такий ентузіазм? Чого далі чекати від Папи? Як можуть розвиватися його відносини з іншими релігіями? З цими запитаннями «День» звернувся до професора Адріано Роккуччі, відомого італійського історика, завідувача кафедри новітньої історії Третього римського університету, генерального секретаря Общини Святого Егідія. Професор Роккуччі вивчає історію Російської Православної Церкви — 2011 року він видав книжку «Сталін і Патріарх. Православна Церква та радянська влада», яка восени вийде в перекладі російською.

Під час візиту професора до Києва «Дню» вдалося поспілкуватися з паном Роккуччі про нового Папу Римського, про вибір Папою імені Франциск, його світоглядні орієнтири, завдання й відносини з православним світом і ісламом.

— Вибір кардинала Бергольо Папою Римським був справжнім сюрпризом історії, несподіванкою. Уперше Папою став єзуїт. Єзуїти — орден, що базується на високому рівні духовної й інтелектуальної освіти його членів, і сам Папа вирізняється аскетичною суворістю, але водночас він людина інтелектуальна, здатна поставити собі важливі запитання про сучасний світ. По-друге, вперше було обрано Папою латиноамериканця — Папа Франциск з Аргентини, з Буенос-Айреса, найбільш європейського з латиноамериканських міст, з найбільш європейської з латиноамериканських країн. Там багато в чому суспільство завжди дивилося на Європу, а населення складається з общин емігрантів з різних європейських країн. Буенос-Айрес — це також місто, що відображає спектр релігійних общин європейського контексту — від православної общини, грецької та російської, до найбільшої єврейської общини Латинської Америки.

Слід додати ще один чинник для визначення цього сюрпризу — вибір імені. У довгому списку Папських імен не було імені Франциск. Святий Франциск Ассізький означає Церкву, близьку до жебраків, що проповідує Євангеліє на вулицях, на площах, де живуть люди. Це християнин, який шукає миру, примиряє людей, долає конфлікти, зіткнення, ненависть. Це особлива увага до творіння, й усе це було підкреслено самим Папою Франциском.

— Коли Папа пояснював, чому обрав це ім’я, він також сказав: «Як би я хотів Церкву бідну й для бідних!» Що це означає — Церква бідна?

— Увага до бідних — це не якесь прагнення Церкви освоювати соціальну риторику, що може бути модною (чесно кажучи, вона не модна у нас в Європі, але може бути модною в Латинській Америці). Увага до бідних походить від свого власного коріння — від самого образу Ісуса, від Євангелія, й це завжди було властиво життю Церкви. Церкву часто критикують за те, що вона багата, але це інколи відносне поняття: Церква — це сім’я з чисельними дітьми, й треба мати кошти, щоб піклуватися про них. Але я думаю, що Церква бідна означає в першу чергу ту, що живе з бідними, не шукає свого задоволення, не замкнута в собі.

— Як ви сказали, бідні — не наймодніша тема. Якщо Церква звертає таку велику увагу на бідних у світі, де культивується успіх, чи не відштовхне це від неї людей?

— Церква не ставить мету досягти доброго результату в соціологічних опитуваннях. Сьогодні більшість населення світу живе ще в бідності, тому близькість до нього — це близькість до більшості людей. Але любов до бідних у сучасному світі — це яскраве свідчення про ті цінності, що лежать в основі християнського життя. Тому вона здатна говорити всім — і бідним, і багатим, тому що пропонує інше бачення, інший підхід до життя. Звісно, Церква не покликана йти за течією, вона покликана благовіствувати Євангеліє, і Євангеліє часто суперечить загальному мисленню.

— У той же час Папа говорить, що Церква не має бути в опозиції до суспільства, не має йти стінка на стінку...

— Так, тому що Папа говорив про те, що Церква має проявити обличчя милосердя Божого — до людини й до суспільства. Він вважає, що принцип «стінка на стінку» часто призводить до того, що Церква замикається в собі й живе в стані самодостатності. А вона завжди за своїм покликанням має виходити з самої себе і йти назустріч людям, особливо тим, хто живе на периферії світу й суспільства. Це не означає зробити якісь знижки в ідентичності християнина, не означає називати добром те, що вважається злом. У своїй історії Папа Франциск показав це: будучи кардиналом Буенос-Айреса, він не боявся бути в такому серйозному, мирному звісно, але справжньому конфлікті з владою з приводу захисту позиції Церкви в питанні моральності.

ЛЮДИ СУЧАСНОГО СВІТУ БАГАТО В ЧОМУ РОЗГУБЛЕНІ, БО ЛЕДВЕ ВИЗНАЧАЮТЬ ОРІЄНТИРИ ДЛЯ СВОГО ЖИТТЯ

— Як ви вважаєте, ентузіазм з приводу вибору Папи Франциска свідчить про те, що люди дедалі більше відчувають потребу в пошуку Бога й у Церкві?

— Цей ентузіазм вражає. Це відчувається в Римі, де маса людей постійно присутня на його аудієнціях, на недільній молитві або на літургіях. Цей ентузіазм є й у інших країнах. Чому? Мені здається, люди сучасного глобалізованого світу багато в чому розгублені, бо ледве визначають орієнтири для свого життя. І вони шукають орієнтирів, які може дати якийсь голос, чия етична авторитетність визнається. Вони шукають таких голосів, яких бракує в наш час. Також мені здається, що сучасна людина страждає через якесь сирітство, бо в нашому світі є помітна криза батьківства, а потреба в батьківстві антропологічно властива людині. Думаю, Папа з його першими кроками, простим зверненням до людей, з його добротою й водночас духовною мудрістю сприймається як батько. Схожі явища спостерігалися, коли понад 50 років тому був обраний інший Папа, теж немолодий, Іван ХХІІІ, який ще згадується в народі як Папа Добрий.

— У своїй першій промові, яку виголосив Бергольо як Папа, коли його тільки-но обрали, він жодного разу не назвав себе Папою, тільки — єпископом Риму. Чому?

— Це дуже важливо. По-перше, це цілковито відповідає реаліям, тобто Папа — саме єпископ римський, і кардинали збираються, щоб обрати єпископа римського. Папа на чолі католицької Церкви тому, що він — єпископ римський. Це дуже важливий еклезіологічний момент, що відповідає церковній традиції першого тисячоліття, коли Церква була неподіленою. Папа Франциск у своєму першому виступі користувався стародавнім визначенням Римської Церкви, що належить отцю Церкви першого покоління Ігнатію Антіохійському. Він говорив, що був обраний єпископом Римської Церкви, яка головує в любові. І ми не можемо не зауважити, як цей підхід Папи Франциска відповідає тому еклезіологічному духу, тій еклезіологічній чутливості, яка дуже важлива для православного світу.

Але хотів би теж підкреслити інший момент. У одному з перших виступів, який Папа Франциск мав перед дипкорпусом при Святому Престолі, він посилався й на іншу назву Папи — Pontifex, на етимологію цього латинського слова — «той, що зводить мости». Він сказав, що покликаний звести мости між людьми, народами, між культурами й між церквами, між релігіями. Тобто, що в служінні Папи є таке покликання — створити можливості для спілкування між людьми. Це багато говорить про те, як Папа Франциск дивиться на свою роль, своє завдання — сприяти спілкуванню. Спілкування означає примирення, діалог, зустріч.

МИ ВИХОДИМО З ДЕСЯТИЛІТТЯ, ДЕ ПАНУВАЛА ІДЕЯ НЕПРИМИРЕННОГО ПРОТИСТОЯННЯ...

— Як може розвиватися такий діалог з Православною церквою?

— Думаю, Папа Франциск добре розуміє, якою цінною й важливою для міжхристиянського діалогу є Православна Церква, а Україна і Росія — як простір фундаментального значення для майбутнього християнства й для майбутнього міжхристиянського діалогу.

— Чи можливим є діалог з ісламом? У суспільстві поширений страх, що в майбутньому мечеті замінять храми...

— Такий страх дуже перебільшений. Наприклад, в Італії другим після католицтва релігійним сповіданням стало православ’я. Іммігранти зі Східної Європи перевищили кількість іммігрантів з мусульманських країн. Показники на світовому рівні свідчать про зростання ісламу, але й про зростання християнства. Мусульманський світ дуже складний — великий, різний, це навіть різні світи — радикальніші й поміркованіші. Ми виходимо з десятиліття, де панувала ідея непримиренного протистояння між ісламським і християнським світом у зв’язку з наслідками терактів 11 вересня в Нью-Йорку, війнами в Афганістані й особливо в Іраку. Ісламський світ знає різні процеси — так звану Арабську весну, але з другого боку — трагедію Сирії, течії в Пакистані, де християни живуть під тиском насильства й переслідувань, і це великі питання. Але є також спадщина можливого мирного співжиття християн і мусульман, як це було в різних контекстах. Мені здається, що бажання Папи зводити мости стосується й ісламського світу.