У полоні у терористів

42-річний Ярослав Маланчук провів у полоні у російських бойовиків 67 днів. Він був першим «свободівцем», якого захопили бойовики на сході, й останнім, якого визволили українські військові. Він — родом із Західної України, колишній військовий, батько трьох дітей, житель Константинівки, який не так давно розпочав політичну діяльність.

— Ярославе, як ви потрапили в полон?

— Мені зателефонували люди, які знали, чим я займаюся, й запропонували зустрітися по роботі. Я повідомив, де я перебуваю, але на зустріч приїхала машина з п’ятьма людьми в камуфляжі зі зброєю. Ударили кілька разів прикладами автоматів по голові й по спині, коли впав — били ногами, змусили повзти на колінах до багажника машини. Мене привезли до міського відділу міліції міста Константинівки, де, зокрема, були як мінімум два міліціонери у формі. У міськвідділі теж постійно били, а потім зв’язали руки, наділи пов’язку на очі, кинули в багажник машини і везли кудись близько двох годин, де всю ніч допитували. Як я потім зрозумів, дня через чотири, привезли мене до СБУ Слов’янська.

— Про що розпитували?

—  Порівняно з іншими мене допитували якось лояльніше, якщо можна так сказати. Звісно, руки сигаретами палили, проколювали ноги шилом, але у деяких полонених було й гірше. Питання в основному стосувалися місця проживання моїх однопартійців, а також моєї нібито участі й організації воєнізованого угруповання у боротьбі з сепаратизмом. Один раз мене викликали на допит, розпитували про родичів і сказали мені говорити «правильну правду». Що таке ця «правильна правда» я не знаю досі.

Я служив у ПДВ, тому завжди розумів, що чим менше знаєш, тим менше у випадку чого битимуть. Тому я ніколи не цікавився життям людей — де вони живуть, як, з ким. І телефони я намагався записувати так, щоб розумів лише я. Головне правило: не цікався людьми — цікався їхніми справами. І це мені допомогло в цій ситуації. Якби я знав багато інформації, можливо, щось і сказав би. У таких ситуаціях на допитах треба щось розповідати. Тому я прагнув говорити багато, але нічого по суті, змінював напрямок розмови в інше русло.

— Як вас утримували?

— Спочатку мене тримали у великій одиночній кімнаті. Я тоді не орієнтувався ні в датах, ні в місцевості. А в ніч з 5 на 6 травня мене перевели до загальної кімнати, де було багато інших полонених. Умови були прості: сидиш на підлозі, не спиш, за все б’ють, найчастіше електрошокером — розмовляєш, сидиш не так, як тебе посадили, заснув. Єдине, що годували нас досить смачно, але мало. Там ми були до 22 травня, а потім нас перевели до ізолятора тимчасового утримання (ІТУ) міського відділу міліції. Там було вже трохи легше, бо це були камери з нарами й там нас уже не били й не допитували. Порції стали більшими, але їжа була гірша. Але телефонувати родичам нам не давали, мотивуючи тим, що ми — політичні.

Деякі наглядачі, особливо в період наближення визволення, дуже добре до нас ставилися. Бувало, навіть приносили нам цукерки, сигарети. Чи то це була їхня позиція до нас, політичних, які довго сиділи, чи то підлабузнювалися.

Ми запитували, скільки нам сидіти — вони казали, що до повної перемоги, після чого нас судитиме суд Новоросії. Хоча, будучи вже в ІТУ, я підходив до нашого охоронця з позивним «Берія», запитував, коли нас випустять. Він мені розповів, що нас планують відправити на рокіровку, тобто на обмін.

— Скільки людей було в полоні разом з вами?

— Щодня ця кількість мінялася, й люди там сиділи різні. Нас, політичних, було десь 8—10, ми просиділи дуже довго. Крім того, там були й люди, які не були прибічниками України, але порушували дисципліну в місті, — комендантська година, сухий закон тощо. Вони сиділи по 10—15 діб. Там навіть деяких ополченців за порушення дисципліни саджали. Не виключаю, що серед них були й «підсадні качки». Тому ми старалися політичну тему в розмовах не зачіпати, хоча свою точку зору не міняли. Сидячи в ІТУ, ми співали гімн України. Щоправда, я як найстарший у цьому плані трохи притримував хлопців. Тому що більше користі ми можемо принести зараз тут, ніж якби там нас просто вивели й розстріляли.

— Як би ви могли намалювати «портрет сепаратиста»?

— Я б визначив три типи. Перша група — це люди, обдурені церквою. У них на нашиваннях так і написано — Російська православна армія. Вони вважають, що всі інші віруючі християни — це сектанти. Їхня церква веде реально велику роботу в цьому напрямку. Друга група — це люди, які вважають себе вольними російськими козаками. Ці люди давно готувалися для такої роботи в Україні. Вони ж охороняли Святогорську лавру, а потім їх переодягнули в іншу форму й дали в руки зброю. А третя група — це люди, обдурені російським телебаченням. Може хтось з них за національністю й росіянин, може їм хотілося до Росії, але здебільшого це просто нормальні молоді й малоосвічені люди. А якщо хтось старший, то майже всі з судимостями — дуже багато там хлопців з наколками.

Це міф про те, що вони всі там п’яні. Але ми бачили там багато наркотиків, знавці говорять, що це був «гвинт». Хоча мене останніми тижнями водили на штрафбат копати окопи, і я не бачив нікого там під дією наркотиків. Можливо, вони торгували цією сировиною або давали своїм бійцям, які безпосередньо в боях брали участь, — не знаю.

Ці хлопці просто марять «Правим сектором». У їхньому розумінні воює  не українська армія, Національна гвардія і батальйони добровольців — з ними борються «Правий сектор» і «бендерівці», що вони й об’єднують в поняття «фашистів». Вони й до «Свободи» так ставляться — на допиті запитували, як я потрапив до цієї «вкрай радикальної неофашистської організації». Вважають, що вся Європа так до цієї партії ставиться. Я інколи намагався у них розпитувати, чи бували вони в Європі, розповідав, що я бував у Європі багато разів — кілька паспортів з’їздив.

— Ви народилися за радянських часів, одразу були патріотом України?

— Я свого часу був комсомольцем. Навіть активістом комсомолу, тому що дуже любив громадську роботу. Літератури про це не було, лише пропаганда — можливо, я тоді теж став інформаційною жертвою. Я сам військовий, служив довго в Прибалтиці. А 1991 року, коли я перевівся на Західну Україну, почалося моє пізнання історії з розділених церков — греко-католики й православна церква Київського патріархату. До кінця 90-х усі ці люди подружилися, але на початку 90-х вони були практично кровними ворогами — сестра з сестрою не розмовляла й дітям не дозволяли грати між собою. З цього я почав реально пізнавати історію, почав багато читати. Мені в дитинстві про це не розповідали, хоча я й ріс на Західній Україні. Просто якщо батьки хотіли, щоб дитину не утісняли в колективі, то про історію України їй просто не розповідали. Один випадок у мене був, коли я ненавмисно побілив будинок за допомогою вохри, яка дає жовтий колір, і синьки. Мама в обід прибігла з роботи й сказала, що парторг їй уже зробив зауваження: «Катерино, біжи, перебілюй хату, бо до Сибіру поїдеш». А я тоді в дитинстві ще й не розумів, з чим ці кольори асоціюються.

— Вас намагалися «завербувати»?

— Незначні питання були — чи переходите на наш бік. Але не часто. Вони нам регулярно давали читати свою газету «Новороссия», тож я навіть деякі фрази вивчив напам’ять. Наприклад, там писали про Стрєлкова, що це «людина, яка зійшла з образу 1910 року, пройшла всі визвольні війни російського православ’я, дійшла до наших часів з визвольним рухом». У мене половина родичів історики, закінчували історичні факультети в хороших університетах — ніхто не знає, що ж такого особливого сталося того року. Також у газеті писали, нібито вся «Новороссия» воювала ще з царем Дарієм і Олександром Македонським. Вони в це серйозно вірять. Точно так, як вони вірять у те, що українські військові у жителів на звільнених територіях виривають серця й дивляться, скільки вони ще б’ються. Вони також вірять, що українська армія всіх своїх тяжкопоранених відправляє на органи. І ніби в кожному бою «ополченці» вбивають по 200—300 українських солдатів, а «та сторона» ховає всіх у таємних спільних могилах. Хоча багато цих «ополченців» і вірять у це, але вони засуджують те, що самі потрапили до цього «ополчення». Багато хто думав, що буде, як у Криму: «3—5 днів, прийдуть росіяни, і Донбас буде врятований».

— У небезпечних ситуаціях у людини виявляються несподівані сторони. Що нового відкрили для себе?

— Політичні погляди у мене були сильні. А те, що я більше зрозумів там, — це Боже слово. Та й у важкій ситуації людина тягнеться до Бога й до свого народу. Ми всі розуміли, що за нас борються. Але ми також розуміли, що країна в цій ситуації безсила, тому що для цих людей не існує законів.

— Як самі пережили цей період і як трималися рідні?

— Я себе намагався тримати психологічно твердо. Я перемкнувся на думки про те, як допомогти іншим, щоб їх менше били, і як втекти.

Батькові про моє перебування в полоні не казали. Молодшій дочці теж. Сестра, старші діти й інші близькі люди переживали, намагалися з’ясувати, як можна мене звільнити. Вони мені, щоправда, не розповідають, що вони переживали, але зараз усі дуже раді, що я вийшов, підтримують мене. На партійному рівні дуже допомогли — психологічна підтримка, лікування, абсолютно все, що необхідно, роблять. Тепер для мене це стало не якоюсь общиною, куди я ходив втілювати свої думки, а моєю сім’єю.

— Які плани на найближче майбутнє?

— Україна ще далеко не вільна, тому я займатимуся партійною діяльністю. Також треба гроші заробляти для прожитку сім’ї. Але спочатку, звісно, підлікуюся. Може ще й воювати кудись піду, якщо приймуть.