Убити, щоб не мучився? Або Гуманізм по-мальтузіанськи

Якою є цінність наукової конференції, якщо висновки, до яких ще мають дійти її учасники, відомі заздалегідь? Чи є така конференція справді науковою, а чи — прикриттям для поширення певної ідеології?

Це не абстрактні запитання. Адже йдеться про майбутню конференцію, «висновки» якої знову важкими пакетами розсилатимуться по всіх урядових установах, до депутатів усіх рівнів і регіонів та мерів міст. І десь можуть спрацювати. А результатом такого стане чергова лавина вбивств і чергове погіршення вже й так не чудового іміджу України в Європі.

Днями у виставковому центрі «ЗооВетЕкспо» відбудеться саме така конференція: за статусом — науково-практична, за змістом... А от зі змістом ще слід розібратися.

Її оголошена тема — «Проблема безпритульних тварин в Україні. Практичні методи і рекомендації її вирішення». Серед доповідачів — громадяни не лише України, а й Росії. Запрошені ж на конференцію всі учасники виставки «ЗооВетЕкспо-2012», тобто — власники розплідників, лікарі ветеринарної медицини, виробники продукції, пов’язаної з утриманням тварин тощо. Проте людині, що знайома з аналогічним минулорічним заходом, одразу ж впадає у вічі майже той самий склад доповідачів. І склад цей відомий не лише з цієї події, а й із того, що виступає він єдиним фронтом і в інших місцях та іпостасях. Скажімо, на установчому з’їзді організації так званого реалістичного зоозахисту, що проходив у Ярославлі (Росія) навесні 2010 р., ті ж особи, що репрезентували там Україну, раптом опинилися наприкінці року минулого в складі Міжвідомчої робочої групи з розробки нормативно-правової бази до Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження». Факт допуску ідеологів масового вбивства безпритульних тварин до розробки законодавчих актів, що мали би бути спрямовані в протилежний бік, у січні цього року вивів під стіни Кабміну не лише зоозахисників, а й учасників соціальних інтернет-мереж. Унаслідок цього Робочу групу переформатовано, й «зоореалістів» виведено з її складу. Та однак, якщо зірки запалюють, то це ж комусь мусить бути потрібно...

А зоореалістичні «зірки», попри офіційну позицію уряду в цілому і прем’єр-міністра України та міністра екології зокрема щодо неухильного дотримання в країні вимог чинного законодавства з захисту тварин, згасати не збираються. Тож час говорити про зоореалізм як про явище, яке, хоч воно й має локальний характер і притаманне виключно Україні, Росії та Білорусі, за словами Девіда Боулза, директора з комунікацій і стратегії Королівського товариства захисту тварин (RSPCA, Велика Британія), ігнорувати не слід. Надто зловісним та небезпечним воно є за своєю суттю, надто руйнівними для суспільства можуть бути наслідки поширення цих ідей. Адже плоди пропаганди знецінення життя, вбивства апріорі не можуть бути добрими, лише гіркими.

«Зоореалізм» — явище, що виникло на теренах трьох пострадянських держав буквально в останні два роки. Апелюючи до нібито провалу програм зменшення кількості безпритульних собак гуманними методами (так званих програм ВСП — «відлов-стерилізація-повернення»), які реально НІДЕ в пострадянських країнах комплексно не проводилися внаслідок відсутності їх фінансування, зоореалісти проголосили «принципово новий підхід» до розв’язання проблеми. Нове, щоправда, виявилося цілком старим, та ще й не зовсім забутим. Майже як у вусатого генераліссімуса — «немає тварини — немає проблеми». Вихід вони вбачають у масовому «гуманному вбивстві». А ідеологічним об рунтуванням пропаганди вбивства висунуто, ясна річ, любов і співчуття до тих-таки тварин. Вони ж, бідолахи, страждають на вулицях від голоду, холоду й хвороб, увесь час наражаються на небезпеку загибелі від рук садистів чи під колесами авто. То їх треба позбавити цих страждань! І задля того вбити. А й справді: хто не живе, той і не страждає.

Розробкою ідеологічної бази свого відкриття зоомальтузіанці не обмежилися, одразу ж розпочавши не лише масоване пропагування своїх поглядів, бомбардуючи всі можливі й неможливі установи пакетами «наукових доказів», а й утілюючи на практиці свої переконання. Так, одна з ярих речників зоореалізму, працюючи директором КП «Центр поводження з тваринами» в Харкові, за минулий рік за нею ж наданою офіційною статистикою з 2892 виловлених тварин піддала смертній карі 2586 — майже 95%! Причому тварини, серед яких і загублені, що мають власника, знищувалися відразу після 7 днів їх перебування на карантині. Таких масштабів убивства не знає жодна європейська країна! Щоправда, ситуацію в місті ця кривава практика не покращила. Проте харківський досвід нині рекомендується зоореалістами до вивчення і застосування.

Іншій поважний у своєму середовищі теоретик «гуманного геноциду» — гендиректор фірми «Кріт» (Миколаїв), що виробляє засоби вилову та знищення тварин. В асортименті його продукції — сумно відомі на весь світ пересувні крематорії, в яких у містах Східної України тварин спалювали відразу на місці вилову — не виключено, що й живцем.

Ще один теоретик, кандидат ветеринарних наук, пропагував спільні з пані Самофаловою, тоді директором притулку «Бородянка», більше відомого як зооконцтабір, ті ж ідеї вбивства з гуманних міркувань ще в 1990-х роках.

Саме ці особи й фігурують у статусі доповідачів на нинішній «науковій» конференції ЗооВетЕкспо. Що особливо прикро — зоореалістичному панству вдається справляти враження на аудиторію. Користуючись не надто великою обізнаністю громадськості з європейським та міжнародним правовим забезпеченням принципів гуманного поводження з тваринами, у своїх епістолярних атаках на владу зоореалісти цинічно прикриваються нібито європейськими рекомендаціями і положеннями, щедро пересипаючи свої тези назвами справді існуючих документів. От тільки зміст документів перекручують на потрібний їм лад, сором’язливо замовчуючи те, що в кожному з них наголошено: евтаназія (вбивство методами, що не завдають страждань) не є ефективним методом регулювання кількості безпритульних тварин! Натомість майже всі ці документи позитивно оцінюють застосування методу ВСП у комплексі з законодавчим контролем над народжуваністю тварин, що мають власників, та пропагувальними зусиллями влади.

Отже, і європейські рекомендації, і європейський, а ще більше — радянський та вітчизняний досвід переконливо доводять: вбивство проблему не розв’язує. Воно її репродукує, робить постійно відтворюваною. Однак якщо явище виникло й уперто існує, слід, як кажуть юристи, шукати, «кому вигідно». Відповідь, видається, лежить на поверхні. Вбивство вигідно тому, хто має з нього зиск. Наприклад, виробникам засобів знищення. Вигідно чиновникам, які на збереженні проблеми та перманентному фінансуванні вбивства з коштів платників податків завжди мають і матимуть стабільну можливість «розпилювання» бюджетних коштів на власну користь.

Відтак ще до початку конференції можна з упевненістю говорити про висновки, яких вона дійде, які знову поширюватимуться в статусі наукових і які можна сформулювати кількома словами: «убивати якомога більше». Висновки зрозумілі. Тільки яким боком до них притулилися захист тварин і якась наука?