«Війна – це найбрутальніше порушення прав дитини»

На війні страшно всім, але найбільш страшно дітям і за дітей. Діти-переселенці, діти які отримали психологічну травму, діти, батьки яких воюють на боці бойовиків, діти, батьки яких загинули чи поранені під час АТО, діти, які беруть (брали) участь у військових діях тощо — це нові виклики, з якими держава поки що не має досвіду роботи. Виявилося, що в українському законодавстві немає відповідей на питання, як допомогти дітям в умовах збройного протистояння, евакуації тощо.

Про необхідні зміни в законодавстві для захисту дітей та особливості нових дитячих соціальних груп спілкуємося із керівником Управління забезпечення діяльності Уповноваженого Президента України з прав дитини Людмилою ВОЛИНЕЦЬ.

— Людмило Семенівно, офіс Уповноваженого Президента з прав дитини був і залишається в центрі подій, пов’язаних із захистом дітей в зоні АТО, із евакуацією, допомогою. Як ви оцінюєте проведену роботу, і  чому досі не вдалося вивезти всіх дітей?

— Багато точиться розмов про те, що це велике благо — переселити дітей. З точки зору ризиків для життя — безумовно. Але чи задоволені діти тим, що вони не мають чіткої відповіді на запитання, коли побачать своїх друзів, в яку школу підуть... Дуже багато життєво-важливих для них питань залишаються без відповіді. У нас — полегшене ставлення до переселення: ми впевнені, що в зоні проведення військових дій дитині погано, а поза нею — добре. Не все так однозначно. І схематизувати проблеми дітей — це велика помилка з боку дорослих. Для мене в контексті прав дитини в кожному такому наполяганні є ознаки порушення прав дитини. Тому що треба отримати згоду дитини на виїзд. Наприклад, дитині 14 років, вона живе в інтернаті, але поруч з інтернатом живе її старенька бабця, яка не може нікуди їхати. Чому ми повинні цю дитину, тільки по факту, що вона є сиротою, примусом вивезти? Треба дітей переконувати і бути готовими до того, що вони не захочуть цього робити. Або, принаймні, треба мотивувати. Діти — це особистості.

До речі, велика частина дітей не виїхала з Донбасу тому, що вони відмовилися. Треба зрозуміти, що переживає людина, яка проживає в Луганській чи Донецькій областях, ще день — і все минеться, ще день — і все закінчиться... І людина їде тоді, коли страх більший за прив’язаність до дому. Щодо маленьких дітей — так, варто вивозити. Але в нас був випадок із дітьми, старшими за 14 років, переселеними із Донецького регіону, які зразу ж після приїзду у центральну Україну влаштували страйк: вони сказали, що не хочуть бути з «бандерами»... Треба розуміти — діти часто є носіями переконань дорослих. І понад п’ять днів довелося їм пояснювати, що їм ніхто не бажає зла. Іхнє насторожливе ставлення до людей, які їх приймали, минуло тільки після того, як діти відвідали Майдан.

«У НАС З’ЯВИЛОСЯ ДУЖЕ БАГАТО ДИТЯЧОГО ГОРЯ...»

— Ви казали про те, що війна — це виклик для дитинства. Чим, крім небезпеки втратити власне життя, загрожує дітям війна?

— Сьогодні в Україні виникають нові явища у сфері дитинства — у зв’язку з тим, що ми живемо в період фактично війни. У нас з’явилося дуже багато явищ, про які ми мало говоримо і мало визначаємо ризики. Ми говоримо про дітей, які перебувають в зоні збройного конфлікту — де відбуваються найбільші порушення прав дитини. Саме явище війни — це найбільш брутальне порушення прав дитини. Але також ми говоримо про тих дітей, яких вирвали із соціального оточення і перемістили в інше, зокрема і культурне...

Водночас є діти, які втратили у цьому році своїх батьків. І ці діти, навіть якщо дорослі цього не знають, шукають відповіді на запитання: чому так сталося. Якщо подивитися на всі зведення із зони збройного конфлікту, то гинуть переважно люди віком від 20 до 40 років. А це означає, що вони ймовірно виховували дітей. Немало загинуло і багатодітних батьків, у яких  троє-четверо дітей. Є ще одна когорта дітей, про яких ми дуже рідко говоримо: діти, батьки яких було переміщено з АР Крим, коли виводилися війська України. Ці діти втратили своє звичне оточення і живуть сьогодні в зовсім іншому середовищі.

У нас з’явилося дуже багато дитячого горя, і воно різне. Зараз більшість сімей ми виокремлюємо за ознакою переселена вона чи ні. Водночас, за соціальною практикою, сім’ї завжди поділялися на ті, які здатні виконувати  батьківські функції, і на ті, які не здатні, або не можуть їх виконувати. Нині фіксують сім’ї, які є переселеними і не здатні виконувати батьківські функції — ще вчора їх визначали сім’ями, які перебувають у складних життєвих обставинах. Є випадки, коли місцеві органи влади змушені  вилучати дітей із таких сімей

В державі, особливо на сході, фіксують тенденції, що свідчать про відновлення явища безпритульності дітей. Останні сім років фактично безпритульних дітей в державі не було, попри те, що ЗМІ активно використовували фото та відеоматеріали про дитячу безпритульність десятилітньої давності. Причин для відновлення цього явища декілька, найперше — це виникнення часового проміжку між втратою дитиною батьківського піклування і  набуття нею опіки з боку державних інституцій (притулку, центру соціально-психологічної реабілітації тощо). Дуже багато батьків втрачаємо в результаті військових дій — із боку нашої армії, і з боку так званих ДНР і ЛНР. Хочу нагадати, що певна частина членів «ДНР» і «ЛНР» — громадяни України, і їхні діти — громадяни України. Не вийняток, що  вони,  швидше за все, до відновленої влади боятимуться звертатися. Так їх, принаймні, можуть налаштовувати матері. І це буде одним із новітніх джерел безпритульності.

Переконання, що дитина відповідає за вчинки батьків — приховане, але дуже живуче в нашому суспільстві. Для держави має бути байдуже, що сталося з батьками — чи він вбивця, чи він наркоман, — дитина не має нести відповідальність за дії батьків. Зараз цей принцип відповідальності дитини за батьків дуже активно спрацьовує в Донецькій та Луганській області. І ми це відчуваємо. По-друге, у нас з’являється зовсім нова категорія дітей, щодо якої ми не маємо практики. Це діти, які в оонівській термінології називаються «діти-комбатанти» — ті, які мають досвід участі у збройних конфліктах, які користувалися зброєю. Іншими словами, діти-солдати. За деякими даними, у нас є діти, яких бойовики використовували для збору даних розвідки. Дитина ніби просто сидить на порозі та записує, але вона знає для чого це робить: є дядько, якому він зобов’язаний віддати цю інформацію, або який купить у нього цю інформацію.

«ОДНОГО ДИРЕКТОРА ІНТЕРНАТУ ВИВОДИЛИ НА РОЗСТРІЛ ТРИЧІ...»

— Як, на вашу думку, спрацювали місцеві органи влади, які опікуються дітьми, — соціальні служби, керівники та педагогічний склад інтернатів?

— Ми маємо велику кількість абсолютно героїчних вчинків по спасінню дітей, ми стали свідками професійної, людської компетентності по відношенню до дітей. В інтернатних закладах Донецької та Луганської областей бойовики директорів ставили перед фактом — або підписуєш документ, або тебе не буде. Одного директора інтернату виводили на розстріл тричі...  Я не можу все розказати, але настане час, коли ми будемо чітко знати, хто і як рятував дітей. Так, не всіх дітей вивезли. Але вони не голодували, не хворіли. Півтора місяці не працювало казначейство, інтернати не мали за що купувати продукти харчування. І це означає, що хтось із ризиком для свого життя в ці заклади, оточені снайперами, привозив продукти харчування і ліки. У цих людей не було правил поведінки в умовах збройного конфлікту, але вони повелися героїчно. Начальник служби у справах дітей Слов’янська пережила весь трагічний період в місті й лише в останній тиждень, коли були шалений ризик, ця мужня жінка переїхала в Святогірськ.

І якщо в Києві високі чиновники звітують, що їм вдалося вивести стільки-то дітей і сімей, то це означає, що на місцях є чиновники, які власне це зробили, бачили всіх цих дітей, працюють з ними. Саме вони мають сьогодні порахувати нам безпритульних у тих районах і містечках, де ведуться бої. Бо вони знають і тата, і маму. Правда, вони знають і політичні переконання батьків, але, як правило, ми налаштовуємо колег на те, що нам абсолютно байдуже, яка політична віра сповідувалася. Основне для нас — захистити дитину. Зараз дуже важливо відновити роботу цих служб, які працювали з сім’ями. У нас в системі інтернатних закладів працює 127 тисяч дорослих, також є близько шести тисяч працівників служб у справах дітей та близько п’яти тисяч працівників центрів соціальних служб для молоді. Хоча це — набагато менше, ніж в будь-якій країні, яка серйозно займається соціальною політикою.

«ЯКЩО ЛЮДИНА ВЕРБУЄ ДИТИНУ ДЛЯ УЧАСТІ У ЗБРОЙНОМУ КОНФЛІКТІ, ТО ЦЕ Є ЗЛОЧИНОМ»

— Петро Порошенко ініціював скорочення державних службовців. Чи не зачепить скорочення соціальні служби і служби у справах дітей?

— Ми переконуватимемо: не перший раз захищаємо ці служби. 2012 року у нас був ризик взагалі їх втратити як структуру, бо комусь здалося, що вони нічим не займаються. Питання навіть не в тому, що думає Київ: якщо голова райдержадміністрації відчує, чим займається служба у справах дітей, соціальний працівник, то він їх не скоротить.

— Які необхідно зробити законодавчі зміни сьогодні, у зв’язку з війною, щоб захистити дітей?

— Ми сьогодні перебуваємо в абсолютно розгубленому законодавчому полі, щоб не сказати гірше, хоча Україна й ратифікувала, наприклад, протокол до Конвенції ООН про права дитини «Про запобігання залученню дітей до збройних конфліктів».

У Законі України «Про охорону дитинства» написано, що дитину не може бути залучено до участі у збройному конфліктів, і що держава вживає всіх заходів для протидії цьому. 2011 року Комітет ООН з прав дітей рекомендував Україні криміналізувати цей вчинок: тобто, якщо людина вербує дитину для участі у збройному конфлікті, якщо хтось дає дитині автомат, то це є карним злочином, і за це передбачено певне покарання. У нас до сьогодні цього немає: ми не могли тоді зрозуміти, що може початися період, коли нам це буде потрібно. І навіть сьогоднішня ситуація відповідальних службовців не мотивує приймати рішення швидше, попри те, що ми надіслали в Кабмін готові пропозиції — ще тоді, коли на Донбасі з’явилися перші танки.

Також, як на мене, сьогодні всі закони і постанови Кабміну, які є часто запитуваними і стосуються прав дітей, мають бути зміненими у зв’язку із військовим конфліктом, необхідності евакуації тощо. Наприклад, там, де йде АТО, не може відбуватися усиновлення дітей, а це трагедія для того, хто шукає дитину, і для того, хто чекає в інтернаті, що за ним прийдуть. У Донецькій та Луганській областях є призупинені усиновлення, бо суди не працюють, а усиновлювати згідно із законом можна тільки там. Наприклад, як поводитися із умовно засудженими дітьми (їх понад 500 в Луганській та Донецькій областях), які повинні щотижня відмічатися у виконавчій службі? Якщо вони не прийдуть, згідно із законом, їх мають ув’язнити. Але служби не працюють... І є ще дуже багато питань, які ми не знаємо як вирішувати. Сьогодні ми готуємо проект указу Президента, в якому будуть ці й схожі варіанти, і сподіваємося, що Президент нас підтримає.