Життя заради України

Михайло Горинь — без сумніву, унікальна постать в сучасній Україні. Він — один із небагатьох, кого не зламала тоталітарна машина 60-х і 80-х і хто зміг зрештою стати біля керма перших націонал-демократичних організацій, які безкомпромісно домагалися української незалежності. Останні кілька років М. Горинь цілком присвятив роботі в Українській всесвітній координаційній раді, що об’єднує наших співвітчизників із західної та східної діаспори. Ввечері в Київському міському будинку вчителя з нагоди ювілею М. Гориня відбудеться урочистий вечір. А напередодні імениннику зателефонував кореспондент «Дня» і поставив кілька запитань.

— Напередодні президентських виборів в інтерв’ю нашій газеті ви з сумом констатували, що Україна на той час виглядала не такою, як це вимріяли собі ті, хто за неї боровся в радянські часи. А зараз вона — така?

— Якщо мовиться про те, чи є якась різниця між тією Україною, яка була до грудня 2004 року, і тією, якою вона стала після грудня, то, на мою думку, це дві різні країни. До грудня політика України в окремих своїх акцентах більше нагадувала малоросійство. Була упущена дуже важлива складова утвердження незалежної держави — відродження нації. Ми дійшли до того, що в період після 1991 року замість повернутися до джерел нашої духовності ми чинили опiр процесу русифікації українського народу. Після Першої світової війни Чехія була німецькомовною. І коли прийшов до влади Томаш Масарик і його наступник, то за 20 років Чехія стала чеськомовною. Ми ж за 15 років української незалежної держави не змогли українізувати Україну. І величезна її частина, особливо Лівобережжя, сьогодні залишається в бiльшостi своїй іншомовною. В цій частині країни відродження україномовного населення упродовж років незалежності не відбувалося.

Після виборів нового президента ми починаємо літочислення нової «української України». Процес її утвердження, звичайно ж, буде не коротким і не легким. Уже зараз ідеологи цього процесу наражаються на шквал критики. Але повернення до відродження національної свідомості українського народу вже почалося, й повороту назад не буде. Найкращим доказом того, що народ готовий відродити своє духовне обличчя, є помаранчева революція. Те, що тоді сталося, можна вважати дивом. А другим дивом було те, що Україна у грудні-січні стала найпопулярнiшою державою у світі. І залишається популярною до сьогодні. Свою підтримку помаранчевій революції висловили українські громади, що мешкають у різних країнах світу, — від США до Австралії. Мені згадується в цьому сенсі дуже цікава думка філософа В’ячеслава Липинського. Вона тотожна тим настроям, які мали місце під час помаранчевої революції. Він сказав: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо. І ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Тому найважливіше наше завдання — зберегти ті настрої, які були на майдані Незалежності, щоб ми продовжували хотіти бути нацією. Я переконаний в тому, що ХХI століття — це століття України. Ми будемо впливати на політичний клімат не тільки Центральної, але й усієї Європи.

— У серпні має відбутися IV Всесвітній форум українців. Як проходить підготовка? Чого ви очікуєте від цього заходу?

— Із підготовкою Форуму є певні труднощі. Вони здебільшого пов’язані з тим, що його організація мала відбуватися в той час, коли формувалися структури нової влади. Форум — це дуже масштабне дійство, до якого залучені представники українських громад із усього світу. І його підготовка вимагала кількох місяців кропіткої роботи. Час же був поглинутий вирішенням інших проблем. Я вважаю: ми припустилися великої помилки, що не зуміли розподілити свої повноваження так, щоб частину уваги приділити підготовці Форуму. Вчора я отримав листа від віце-прем’єра Миколи Томенка, в якому він звертається до цілого ряду міністерств, а також до мене як голови УВКР, з проханням зробити все можливе, щоб Форум відбувся. Не знаю, яке рішення буде прийнято організаційною групою щодо проведення Форуму. Але те, що цей захід дуже потрібний для консолідації світового українства, — поза сумнівом. Адже зараз, як ніколи раніше, відбувається процес відродження українських громад у світі. Тому на сьогодні можна констатувати лише те, що ефективно і на належному рівні провести Форум буде дуже важко або майже неможливо.

— День народження — це дуже непростий щорічний рубіж для кожної людини. Напередодні цього дня люди більше ніж будь- коли думають про своє життя, про швидкоплинність часу, дають оцінки подіям, що мали місце, й собі. Про що ви найбільше шкодуєте у своєму житті й чим, навпаки, пишаєтесь?

— Я пишаюся тим, що в 1991 році наша держава стала незалежною. А я був одним із тих, хто мріяв про це, вірив у це, боровся за це. Власне для мене час проголошення української незалежності був найщасливішим у житті, оскільки тоді збулася моя найзаповітніша мрія ще з дитячих років. І я б не сказав, що роки тюрем були для мене на цьому шляху катастрофою. Після першого ув’язнення я знав, що недовго затримаюся вдома. Ми всі, учасники опору iснуючому режиму, знали про це і були готові до чергового ув’язнення. Так само до цього були готові й наші сім’ї. Моя дружина Оля, коли ще була студенткою, теж була заарештована і отримала 25 років ув’язнення. Я ж, коли був молодим, брав участь в організації першої в Радянському Союзі лабораторії психології та фізіології праці у Львові. І думав займатися науковою діяльністю. Але через арешт усе це стало неможливим. Мрія про незалежну Україну була для нас понад усе, як і боротьба за цю мрію...

Колектив «Дня» від щирого серця бажає Михайлу Гориню міцного здоров’я й обов’язкового здійснення нашої спільної мрії — української України.