Заберу твій біль, Вірменіє!

Останніми днями Вірменія  ніяк не могла прийти до тями  після жорстокого вбивства 12 січня вірменської родини  російським солдатом Валерієм Пермяковим, який служив на російській військовій базі в Ґюмрі.  Потрясіння, якого зазнало вірменське суспільство, можна було порівняти хіба що з  землетрусом 1988 р., який ущент зруйнував це багатостраждальне місто, що звалося тоді Ленінакан. Не вкладалося в голові, як може озброєний автоматом військовослужбовець вдертися о п’ятій ранку до  помешкання Аветисянів, застрелити господиню будинку 51-річну Гасмік Аветисян потім  розстріляти її чоловіка Сергія Аветисяна, дочка Аїду, сина Армена і невістку Аракс Погосян, які в цей час  спали. А коли заклинило автомата, російський військовик багнетом по звірячому заколов у дитячому ліжечку дворічну Гасмік і завдав жахливих ран шестимісячному Сергійкові, від яких за кілька днів він помре.

Шок, якого зазнало вірменське суспільство,  незабаром переріс в обурення та гнів, а згодом у масові виступи у Ґюмрі перед російським консульством  та російською 102 військовою базою. Обурені люди вимагали передачі в руки вірменського правосуддя злочинця, який був затриманий неподалік вірменсько-турецького кордону,  доправлений на базу і там зізнався у скоєному злочині. У відповідь лунали офіційні заяви, що Пермякова судитимуть згідно російського законодавства, бо російська конституція, мовляв, забороняє видачу громадян Росії для притягнення їх до суду  в іншій країні.

Напруга стихійних виступів збурених мешканців Ґюмрі, які остерігалися, що злочинця можуть тихцем вивезти з місця утримання, була такою, що до неї виявилися неготові як у Росії, так і  у вірменському керівництві. Люди не довіряли ні представникам російської влади, ні вірменської. Їх обурювало, що співчуття, висловлені  від Посольства Росії у Вірменії, та командира 102 військової бази, на думку багатьох, носили формальний характер. Генеральна прокуратура Вірменії також виявилася не на належному рівні, хоча в неї були підстави вимагати злочинця. Так одна із статей угоди про розміщення в Гюмрі військової бази передбачала передачу вірменській стороні російських військовослужбовців за умови, коли правопорушення було вчинено ними  за межами військової частини. Офіційний Єреван не відреагував також на вимогу оголосити в країні жалобу. Скидалося на те, що вірменська влада в першу чергу боялася аби не роздратувати якоюсь своєю дією чи вимогою свого північного союзника.

Емоцій додавало ще й те, що вбивство всієї вірменської родини дехто намагався трактувати лише як  побутовий злочин ( як пояснив Пермяков, йому захотілося лише попити води). А для більшості вірмен – родина це храм, держава в державі. Тому вчинена Пермяковим кривав розправа над усією родиною, а до того ще й над безневинними дітьми, для пересічного вірменина стала  більше ніж убивством. Надто, коли йдеться про нечисельну націю, з глибокими історичними традиціями. Це було сприйнято  в суспільстві мало не як замах на націю.

Існувала ще одна важлива обставина.  Вірменію та Росію єднають тісні взаємовідносини  в економічній та  військовій сфері. Щодо останнього, то офіційний Єреван пояснює це наявною потенційною загрозою з боку Туреччини та Азербайджану, котрий прагне повернути під свою юрисдикцію Нагірний Карабах. Росія навіть називає Вірменію своїм чи не найнадійнішим союзником. Проте за цією риторикою дедалі більше прозирало прагнення Москви  міцніше прив’язати Єреван до своєї великодержавної колісниці. А для цього годилися всі методи – економічний, політичний тиск, агресивна гуманітарна політика, вимоги підтримки російських зовнішньополітичних авантюр, зокрема, щодо анексії українського Криму. Кривава трагедія в Ґюмрі стала тим каталізатором, що привів у рух задавнені образи вірмен, які вони мовчки терпіли, боячись роздратувати «старшого брата». Пригадалися глумливе судочинство над вірменом-заробітчанином, якого у московському суді  принизливо вдягли в жіночий халат. Узурпація «Газпромом» газопроводу Іран-Вірменія, внаслідок чого Вірменія була позбавлена дешевого іранського газу і, найголовніше, перспективи стати країною-газотранзитером. А ще багатомільйонні оборудки своїх союзників-росіян з продажу Азербайджану наступального тяжкого озброєння, яке будь-коли може бути  використаним проти .Вірменії. Згадали також, як Путін, зламавши через коліно вірменського президента С.Сарґсяна, примусив Вірменію відмовитися від євроінтеграції і вступити до Євразійського економічного союзу.   І, нарешті, що 102 гюмрійська база чи не єдина у світі база РФ за кордоном, яка забезпечується електрикою, газом, водою, харчуванням за рахунок місцевих платників податків. Тим часом, коли Вірменія й досі не може  спромогтися на  житла для сотень сімей, що постраждали від землетрусу 1988 року, і які туляться в прогнилих аварійних помешканнях.

Здолавши в собі комплекс «молодшого брата» вірмени,  всупереч забороні  вийшли на вулиці Ґюмрі. Сталися сутички між поліцією та демонстрантами з застосуванням каміння та спецзасобів, внаслідок яких було поранено більше десятка чоловік,  хоча людських жертв усе ж вдалося уникнути. Але демонстранти   зажадали не лише справедливої покари злочинцю, а й  заявили свої вимоги реальної рівності у відносинах між Вірменією та Росією і поваги до  суверенітету своєї держави. В соціальних мережах поширився заклик до виведення з Вірменії російської військової бази. З вуст деяких громадських активістів  залунали інші відверто антиросійські заяви, зокрема, звинувачення керівництва Вірменії у відсутності патріотизму, здачі національних інтересів, були навіть спроби спалити російського прапора.

Таким чином виникла реальна загроза політизації стихійних протестів, що неабияк стривожило в першу чергу Москву. Виступив із співчуттям Путін, до Єревана поспішили високопоставлені російські чиновники з запевненням, що розслідування буде проведено неупереджено і злочинець понесе належне покарання. Було заявлено  навіть про готовність взяти на лікування шестимісячного Сергійка, стан якого різко погіршився, і жити якому лишалося лічені години. Немов би отямилися і в Єревані, й оголосили про загальну жалобу аж… 21 січня. Але як написав один з вірменських проурядових журналістів «жахлива вайлуватість російської та вірменської влади, а також мовчання федеральних ЗМІ РФ про трагедію у перші її дні, дозволили запустити маховик антиросійських настроїв, чого досі не вдавалося зробити Заходу з його «фондами та проектами».

До речі, під час заворушень дехто з вірменських провладних аналітиків вперто намагався знайти як не «західний», то принаймні «український» слід серед причин, які вивели людей на протести. При цьому активно використовувалися такі визначення як «майдан», «кольорові революції», «українські емісари», запозиченні з московських зомбоящиків, які у Вірменії працюють на всю потужність. Тим часом проблеми, що породжують такі трагедії, лежать, значною мірою,  у тих нерівноправних відносинах між Росією та її  союзниками з числа колишніх радянських республік, які за давньою звичкою називають «братерськими». Зверхність, великодержавна пиха, безпардонність і цинізм очільників Росії у відношенні до партнерів  передається ланцюжком і до таких як сибіряк Пермяков. Достатньо лише уявити яка атмосфера нетерпимості та зневаги до інших націй та народів панує в російських казармах, в тому числі, 102 військової бази в Ґюмрі. Та  можна бути  більш ніж упевненим, що серед пошуків мотивів, які штовхнули російського військовослужбовця на безпрецедентне за своєю жорстокістю вбивство вірменської родини ця обставина не фігуруватиме. А жаль.

Що ж до нас – українців, які через події в Криму, а особливо на окупованому Донбасі склали справжню ціну «дружбі» з Росією, то нам лишається тільки висловити своє глибоке співчуття дружньому вірменському народові в зв’язку з цим кривавим горем, що спіткало родину Аветисянів. «Цавед танем», як кажуть у таких випадках у Вірменії. Заберу твій біль…