«Якої якості наші мрії?» +нові фото

Насичена програма 12-ого фестивалю «Країна мрій», що нині триває на території Музею народної архітектури «Пирогово», приємно дивує. Окрім численних концертів, майстер-класів і ярмарок, традиційних для події, цього року у програмі з’явився ще один пункт – «Університет мрій». Майданчик для спілкування з цікавими лекторами, для дискусій та нових знань. І все – у легкому і невимушеному форматі. Ця ідея просто витала у повітрі – бери і втілюй. Тим паче, окрім закордонного успіху подібних «знань на свіжому повітрі», Україна також може похвалитися подібними ініціативами – взяти хоча б вільний університет під час Майдану. А загалом такий формат отримання нових знань вже давно зарекомендував себе, адже створює особливу дружню атмосферу, коли можна ставити питання і висловлювати думки, які, можливо, не висловив би у великій залі. 

Олексій Толкачов, голова правління благодійного фонду «Омріяна Країна» узявся втілити подібний лекторій на полях музею. Спробував внести елемент інтелектуального дозвілля у програму улюбленого фестивалю киян, причому розставивши правильні акценти – мрії мають бути дієвими.

«У 2012 році я написав книжку «Омріяна Україна: ключ до майбутнього» - про те, якою може бути наша країна. Все агітую людей змінюватися і сміливо будувати майбутнє. Олег Скрипка позиціонував «Країну Мрій» як середовище мрійників. Я сам є мрійником, і вірю, що мрійники рухають світ вперед. Минулого року вирішив саме у середовищі цього фестивалю спробувати згенерувати якісь смисли і поділитися своїм досвідом, презентувати ідею «омріяної України». Торік ми з однодумцями не встигли провести «Університет мрій», бо були співорганізаторами фестивалю «Трипільске коло», та цього року все вийшло.

Звісно, боялися, що розважальні заходи заберуть у нас відвідувачів, що люди до нас не прийдуть. Але це – перший «Університет мрій», перший досвід. І навіть за невеликої кількості гостей можуть бути хороші душевні розмови. Наші лектори – люди, з якими ми неодноразово стикалися на полі мріяння, дискусій, яким чином облаштувати Україну. В «Університеті мрій» виступають люди, з якими наші думки з цих питань резонували, - розповідає Олексій Толкачов. - Мені здається, в українців великі проблеми з мріянням, чомусь вони не розробляють стратегій майбутнього. Ми живемо одним днем, а треба створювати стратегію нашого завтра. Тільки в останні роки люди починають конструювати образи власного майбутнього. Створюється все більше середовищ, майданчиків для цього. Водночас, ми робимо проекти реформ і законів, а творити мрії так і не навчилися. Мрія – це посил серцю. Чіткі стратегії, плани, реформи – все це потрібно розуму. Але спочатку має зігрітися серце, і мрія має бути яскравою, запалювати і гуртувати. 

Від «Університету мрій» очікуємо нових знайомств. Така подія, наче маячок, який притягує людей з подібним мисленням, однодумців. Хочемо дізнатися про нові смисли, познайомитися з новими однодумцями і запустити посил про те, якою могла б бути Україна. Нам потрібні не тільки реформи і нові закони. Нам конче потрібна зміна ментальності, свідомості. Нам треба знайти смисли, завдяки яким усі члени суспільства порозуміються. Ці смисли – у любові, красивій країні, гармонійних стосунках між людьми. Я чекаю на те, що люди почнуть необхідні зміни з себе. Тоді ми отримаємо країну-гармонію, країну-любов. Такі у мене мрії».

Першу лекцію, яка і стала своєрідним початком ініціативи «Університет мрій», прочитала головний редактор «Дня» Лариса Івшина. Було незвично. І лектор, і слухачі розмістилися на килимках  - просто посеред пожовклого від спеки поля. Така локація одразу налаштувала міських жителів на діалог і легке сприйняття нелегких тем. 

«Це взагалі перший такий експеримент у такому форматі, тому, думаю, постійні відвідувачі фестивалю ще не звикли до такого. Але мені подобається, що Олексій справді відважно мріє і тому вже щось відбувається, - говорить Лариса Івшина. - Я себе дуже природно почуваю на килимку на траві – не в лекційній залі, не за якимсь столом. А так, мені здається, ми всі ближче один до одного, на своїй землі, на довірливій хвилі, де все краще сприймається. Люди приходять на «Країну Мрій» потинятися, весь день проходить у піднесених емоційних станах, на ярмарках і концертах. Аж раптом їх хтось кличе в «Університет» – серед краси Пирогова і фестивалю людей запрошують сидіти і слухати. Мені здавалося, що це абсолютно нереалістично. Але я люблю людей, які дивляться в протилежну сторону від тієї, куди дивиться більшість. Це не філософська категорія – завжди треба більше прислухатися до тих, хто не згоден, хто один сам собі щось робить і щось придумує. Це справді гарна справа, цей університет. І перша лекція, мені видається, була вдалою».

І справді, виникнення подібного майданчика на етнофестивалі – подія абсолютно природна. За 12 років відвідувачі звикли до майстер-класів, концертів і ярмарків, полюбили їх і ходять щороку на фестиваль відпочити і зануритися в цю «українськість». Яку, до речі, для багатьох містян відкрив саме цей фестиваль. Втім, останні події в країні не могли не призвести до смислових змін і не внести у фестиваль нові «ноти». 

«Спочатку всі були настільки зачаровані отою спробою вирватися з пострадянського уявлення про те, що українська вишиванка – це для маргіналів, або що української книги взагалі не існує. І все це явно підготувало грунт для емоційної складової Майданів. Ти не менше, на Майданах виявилося, що однієї розкутої української душі недостатньо, потрібно розкувати державний Розум і підготувати виборців, які будуть здатні вибирати інших, альтернативних, якісних нових людей. І такі інтелектуальні майданчики цілком можуть стати в нагоді. Мені здається, що це повинно об’єднати дуже багатьох людей, тому що справді в кожній країні, у кожному місті є можливості робити такі вільні університети, де в привабливій атмосфері люди можуть поєднувати розумне, високе зі своїм етнічним і національним. Це два крила: національне відродження і розумове зростання, - пояснює головний редактор «Дня». - Пустопорожнє мріяння – абсолютно шкідлива річ. Треба мріяти і практикувати. У цьому я дуже люблю Кіплінга і наших авторів, які пишуть про нього. Тому що Кіплінг завжди писав, що треба бути готовим. І ми внесли це у наші книги. До чого бути готовим? Якщо ви хочете гідного життя, то ви повинні себе перевірити: а ви самі особисто готові до цього гідного життя, як ви його собі уявляєте?»

Звичайно, лекції в університетських аудиторіях збирають значно більше відвідувачів. Але там завжди є ризик випадкових слухачів. Формат же лекторію просто неба на тлі насиченої подіями програми – це стовідсоткова подія для зацікавлених. Сюди прийдуть ті, кому справді цікаво. Так було і на лекції Лариси Івшиної. Слухачів було відносно небагато, але всі вони були максимально залучені у процес спілкування – ставили питання, озвучували свої думки, а після півторагодинного спілкування все ще не відпускали головного редактора «Дня». Немає жодного сумніву, що через кілька років це невелике починання – «Університет мрій» - переросте у масштабну подію і привабить нову аудиторію на фестиваль. Адже інтелектуальне дозвілля сьогодні стає трендом. І це – обнадіює. 

«УКРАЇНУ ВЕДУТЬ В МАЙБУТНЄ ЯКІСНІ СТАТТІ «ДНЯ»»

Дмитро ГОЛОВЕНКО, видавець, Луцьк:

- Я приїхав з Луцька, щоб долучитися до столичної культури, передусім до книжкової, адже сам – видавець. Про зустріч з Ларисою Івшиною дізнався вже на фестивалі. Коли газета «День» приїздить до Луцька з фотовиставкою, завжди з задоволенням відвідую. Філософський, інтелектуальний, прогностичний зміст, а також аналіз сучасного стану політики та культури – все це газета «День». Особисто послухати думки і мову Лариси Івшиної – завжди цікаво. Чудово, що сьогоднішня лекція фактично мала формат особистого спілкування у вільному режимі – була можливість задати питання, обмінятись репліками. Сподіваюсь, інші заходи в межах «Університету мрій» будуть не менш цікаві. Чудово, що і «День», і сама Лариса Івшина стають все ближчими до української громади. З зустрічей на «Форумі видавців» та інших заходах знаю, що презентації «Дня» – це завжди серйозний рівень, рівень елітної літератури. Розмова, яка відбулася нині, наштовхує на думку, що влада в Україні сьогодні серйозно відстає від народу. Це, зокрема, показали й нещодавні події в парламенті. Оновлення, на жаль, поки що не відбувається. Вся надія – на журналістів, зокрема й в регіонах, які мають демонструвати якісно інший рівень. Тих, кому це вдалося, слід максимально просувати. Вчора в Луцьку у нас відбулася цікава зустріч з львівськими колегами. Газета «День» лежала на кожному столі! Переконаний, що Україну ведуть в майбутнє зокрема й якісні статті «Дня». Немає такої галузі в нашому житті, щодо якої ваше видання не мало б власної позиції!

«ВСІ ТЕЗИ І ІДЕЇ ЛАРИСИ ІВШИНОЇ МЕНІ ДУЖЕ БЛИЗЬКІ, МОЖНА БУЛО Б ЩЕ ТРИ ГОДИНИ СПІЛКУВАТИСЯ»

Віолета МОСКАЛУ, доктор філософії, науковий дослідник Університету Лотарингії у місті Мец у Франції:

– Сьогодні мала летіти у Париж, але поміняла квитки, коли Олексій Толкачов сказав, що тут буде лекція пані Лариси. 15 років я прожила у Франції. Поїхала туди вчитися і там здобула другу освіту, захистила докторську дисертацію, викладала в університеті, займалася міжнародним консалтингом. Майдан повернув мене до України. У січні повернулася на батьківщину, щоб запустити два проекти. Перший – мережа Global Ukrainians, яка має на меті об’єднати зусилля таких експатів, як я. Це – українці, які живуть у Сан-Франциско, Вашингтоні, Брюсселі, Токіо, Австралії тощо, і які виїхали за кордон після розвалу Радянського Союзу. Ці люди патріотично налаштовані, хочуть допомагати, але не знають, як це зробити. З ними треба працювати, щоб захищати імідж України за кордоном, залучати до нас інтелектуальний і фінансовий капітали. 

Також хотілося б запустити освітні, комунікаційні хаби, щоб інтелектуальний і духовний скарб, досвід газети «День», наразі доступний тільки певній кількості людей, став досяжним у регіонах. Це важливо. Адже, дуже поважаю те, що робила газета «День» у важкі для України роки, для мене це видання – справжня інституція.

Лекція дуже сподобалася. Я знала, чого очікувати. Перед цим подивилася в інтернеті усі передачі з пані Ларисою. Півроку шукала однодумців і нарешті знайшла одного з них. Всі тези і ідеї Лариси Івшиної мені дуже близькі, можна було б ще три години спілкуватися. Але є питання щодо організації події. Коли прийшла на лекцію, здивувалася, що у місці її проведення немає чогось, щоб сховатися від сонця. На Заході у першу чергу звертають увагу на те, щоб були гарні умови для відвідувачів певної події. Там не дозволять, щоб комусь стало погано на публічному заході. У нас не завжди зважають на всі нюанси.

Подаємо найцікавіші думки, озвучені головним редактором «Дня» Ларисою ІВШИНОЮ на лекції в рамках «Університету мрій» на етнофестивалі «Країна Мрій». Читайте, діліться враженнями!

ПРО ОБРАЗ НЕДРАМАТИЧНОГО І НЕТРАВМАТИЧНОГО НАВЧАННЯ

…Мріяти ми, може, і вміємо, але питання у якості нашого мріяння. Тут я хочу навести такий приклад. Коли Олег Скрипка покликав нас на перші вечорниці у садибі Максима Рильського, участь у них взяла зовсім невелика група людей. Я не можу зараз сказати, що Олег точно мріяв про те, що потім це буде такий грандіозний захід. Фестиваль, який крім іншого, дуже багато вклав в українізацію Києва, тому що ще з першого заходу було видно, як Київ, який вже забув, як це – ходити у вишиванках по вулицях, – починає знову пригадувати ці образи. І це стало трендом. Ми кожен фестиваль висвітлювали у «Дні», є цілий архів фото, на них дуже добре видно, як розвивалась ця динаміка, як розгоралось все це. Це стало такою важливою, епічною передумовою першого Майдану. 

Передумовами емоційними, щирими… Але вони, в принципі, не мають ознак великих раціональних результатів. І тут є необхідність не тільки аналізувати, чому сталося саме так, а й все більше схилятися до того, що ось ми розбудили живу енергію народу і вона буде творити новий образ України. Але раціональна складова повинна так само паралельно супроводжувати нас у всіх наших затіях. Тому – ще більше університетів в різних формах і в різних виглядах, інколи ось так - на килимках. Це, до речі, мені нагадує мою школу, яку я полюбила з перших тижнів навчання, хоча до того я в школу дуже не хотіла йти. Я просто ридала у перший день в школі, але потім сталося чудо – наша вчителька вивела нас в парк, посадила на килимки – і так ми щось важливе обговорювали. Це для мене стало образом недраматичного і нетравматичного навчання. І потім я цю педагогіку бачила усюди, де наші успішні люди намагаються вчити своїх дітей – і в Лондоні, і в інших європейських містах. Там якраз практикують ось це нетравматичне вільне навчання у поєднанні із суворим консерватизмом. 

Я думаю, нам треба частіше робити такі університетські зустрічі з відомими людьми, з цікавими дискусіями, щоб ці лекції виглядали якось нетрадиційно…Тому що, все-таки, атмосфера теж спонукає щось спитати, що не спитаєш у лекційній залі, щось сказати, що там не скажеш…

«ЯКІСТЬ МРІЯННЯ ПОВИННА СУПРОВОДЖУВАТИСЯ ЕФЕКТИВНИМ ПРАКТИКУВАННЯМ»

…Якість мріяння повинна супроводжуватися ефективним практикуванням. Ми належимо до народу, який століттями мріяв про власну державу. Але коли ми зустрічалися з шансами, то дуже багато було невдач. І ми повинні обов’язково це проаналізувати, тому що ми повинні зрозуміти помилки попередників. І тут наша «Бібліотека газети «День» грає свою роль. Коли я зустрічаюсь з нашими читачами, ми починаємо спілкуватися, як давні знайомі, а це тому, що ми разом пройшли певний «спецкурс». І в цьому є особливість нашої газети, нашої Літньої школи журналістики…. Якщо хтось хоче до нас долучатися і робить це системно, він розуміє раціональну логіку значно краще. Тому, коли поряд з мріянням буде якісне навчання і якісне практикування – можемо створити альтернативу успішним розкрученим іменам. Але для цього потрібно справді системно працювати.

«НАША ВЛАСНА ІСТОРІЯ  ПОГАНО ЛЕЖИТЬ, ЇЇ ДУЖЕ ЛЕГКО ПРИХОПИТИ»

…Ми зараз маємо герб Володимира, але чи ми живемо символами цього часу? Майже ні. Це залежить від формату особистостей, які ведуть країну. Бо навіть якщо вони в школі вчили історію, то дуже формально. А у наш час знання історії повинні бути переконанням і конкретною дією. Простий приклад. Ви всі знаєте, що наші сусіди, які давно займалися рейдерським захопленням спадщини Київської Русі, останнім часом дійшли до апогею. Раніше ніхто не міг претендувати на те, щоб ставити величезний пам’ятник Володимиру Хрестителю у Москві. Але це робиться тому, що вони бачать: поряд з ними не користуються своєю власною історією. Тобто, умовно кажучи, наша власна історія  погано лежить, її дуже легко прихопити. Ми у газеті цей рік оголосили Роком Ярослава Мудрого, тисячоліття з початку його успішного правління якраз припадає на цей рік. Вважається, що історія живе десь в книгах, бібліотеках, архівах і нічого не дає нам…Від цього, власне, наша політика нікчемна, вона обивательська, вона абсолютно не піднімає планку амбіцій, претензій народу на свій інший рівень, на своє самоусвідомлення. Зрозуміло, що коли народ би це відчув, він би бажав інших правителів. Треба розбудити це бажання мати іншого формату людей, - які мислять, які діють, до яких є довіра. І це великі задачі…

«МИ ПОВИННІ БУТИ КРАЇНОЮ І З КОРІННЯМ, І З КРОНОЮ»

…Я думаю, це дуже драматично, що, маючи такі можливості, наші політики мислять категоріями  держави, якій 20 років. Через це нас супроводжують невдачі, розчарування, деградації. А Володимир Великий і Ярослав Мудрий, звичайно, належать нашій історії, нам треба до цього дотягуватися. Це, я би сказала, така «висока точка збирання». Росія ж робить примітивно, але дуже для них ефективно. Вони кажуть: «Вот великий русский князь Владимир…» Я думаю, що ці спроби по-новому перекроїти карту виглядають не лише зловісно, вони ще й розраховані на те, що українці не будуть робити зусиль. І, чесно кажучи, це завжди небезпечно, адже ініціативних людей, подвижників, завжди не так багато. Тим більше, вони повинні бути об’єднані, повинні спонукати інших. 

На днях Путін сказав на Петербурзькому форумі, що, незважаючи на сьогоднішні протиріччя (!!!) між Україною і Росією, у нас все рівно спільне майбутнє, бо ми один народ.  Але ми - взагалі інша країна з іншими цінностями, і якщо ми доведемо це практичними справами, то перемога буде за нами. А якщо ми будемо плисти за інерцією і не робити зусиль, то в руслі оцих всіх тільки етнографічних хвиль далеко не запливеш. Наші предки втримували колосальні території. Що це були за люди, який це був «сплав» енергій, бажань, справжніх відчуттів! Ну, звичайно, тепер потрібно багато Розуму, щоб втримати ці території, щоб нас не розібрали на запчастини добрі сусіди під різним виглядом – під виглядом допомоги і те, що вони страшенно нас люблять, і те, що вони нам реформи зроблять, а ми будемо сидіти перед телевізором і їм аплодувати. Все це байки для лінивих. Я думаю, що всі зусилля, направлені на зміцнення позицій Розуму в країні, повинні вітатися. 

Тому спадщина Володимира, спадщина Ярослава – це сьогоднішня задача. Ясно, що ми вже не будемо імперією часів Київської Русі, я і не думаю, що нам це потрібно сьогодні. Але ми повинні бути країною і з корінням, і з кроною. Все це не геостратегія, а абсолютно сьогоднішня першопотреба.

«ПРЯМОСТОЯННЯ КРАЇНИ МОЖЕ БУТИ ТІЛЬКИ ТОДІ, КОЛИ ІСТОРІЯ СТАНЕ ХРЕБТОМ»

…Ми бачили, що, не зупиняючись після розпаду Радянського союзу, Росія почала застосувати прийоми, які призвели до нинішньої ситуації в Україні. Вони використовували цю давню радянську тезу про те, що ми єдиний народ. Потім вони думали, що ми, як і Білорусь, будемо сателітом. Але коли побачили, що не виходить по-їхньому  – взялися до збройної агресії. Але тут на кожному етапі Україна не протиставила на вищому рівні ніякої зрозумілої стратегії. Нас тримає тільки  родинна традиційна пам'ять, виховання, культура, історія…Весь етнокультурний пласт. Але цього недостатньо.

Ми в «Дні» робили прекрасний круглий стіл на тему інтелектуальної спадщини української еміграції. Коли я перераховувала всі ці імена в різних аудиторіях, більшість людей там нічого не чули і не знали про ці імена. І тут дуже проста причина. Багато хто не помітив, що ми стали спадкоємцями УСРС, а треба було «переключити рубильник», бо ми повинні були стати спадкоємцями всього кращого, що було в різних періодах історії України. 

Росія дивним чином намагається успадкувати не своє, хоча це виглядає смішно і еклектично, але вони намагаються все привласнити і сказати: «Це були ми». Але вже 11 вересня ми презентуємо нашу нову книгу «Повернення у Царгород». Ця книга  поглибить і поширить наші уявлення про себе і підвищить амбіції. Бо марення Константинополем у виконання Москви – це завжди була імперська «хвороба». 

Недавно ми відтворили у нашому глянці «Маршрут №1» історію про Данила, короля Волині і Галича. Звісно, для багатьох це була дивина, але він був одружений на візантійській принцесі, і його мати була з візантійського дому. А ми цього практично не знаємо. 

Наші журналісти часто теж не знають Історії. Треба просто ставити вищі цілі, навчатися по дорозі обмінюючись досвідом, вчити інших. Всі наші інерційні коливання  у політиці були й тому, зокрема, що наші люди не мали ніякого поняття про українську історію насправді. Прямостояння країни може бути тільки тоді, коли Історія стане хребтом… 

«ТРЕБА ПРОСТО ЗРОЗУМІТИ, ЩО Є ІНШЕ. ТРЕБА СТАВИТИ НАДЗАВДАННЯ».

…Українська еліта десь на різних етапах була проконтурована, але ніколи не мала домінуючої сили. Для цього є справді багато історичних обставин. Якщо ми будемо говорити про те, коли ми її втрачали, то це було часто на хвилі нерозуміння еліти народом. Немало ж українців не підтримали Мазепу. Але це тоді було не стільки питання національних цілей, скільки майнових протиріч, які дуже серйозно підігрівалися Росією для вирішення своїх задач. Це продовжується і сьогодні. Деолігархізація в нинішньому вигляді знову може привести до того, що ми не будемо мати своїх крупних приватних власників. При всіх їхніх гріхах, я вважаю, що їх треба переформувати у соціально відповідальних власників. Бо зараз ми дозволяємо Росії розвести велику мутну воду і звідти по одному витягувати карася, який з тієї чи іншої причини здається їм важливим. І тут немає значення, патріот він чи не патріот. Це - робочі місця, це створення інфраструктури, це інші можливості. Ненавидіти багатих дуже просто, але ніхто не говорить, що їх треба любити. Це - не ті категорії. Їх треба змінювати, перетворювати на українських власників, які платитимуть податки тут… 

Це одна з причин, чому в нас немає якісної еліти. А інша – це нерозуміння стратегічних задач всім суспільством. Рівень освіти лідерів, рівень інтегрованості до світових завдань теж визначає рівень підтримки тої еліти народом, розбудженим до державотворення. У 91 році частина України була із серйозною пост геноцидною травмою. І через це рівень претензій був дуже низьким. Люди хотіли вирватися зі стану жаху і вони не могли бажати великого, вони не могли зважитися повірити, що їм може бути настільки добре. Коли вони бачили якусь достойну людину, вони не могли її бажати собі, вони бажали того, хто здавався їм схожим на тих, кого вони знають. Я цей період добре пам’ятаю. Думаю, це було однією з причин подальшого драматичного шляху. Треба просто зрозуміти, що є Інше. Треба ставити надзавдання.

«НАМ ПОТРІБНА МОДЕРНІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ»

…Такі роздуми про те, що нам треба додати, чого нам бракує - це і є виконання нашого третього – масштабного - плану із модернізації національного характеру. Те, що вона нам потрібна, - без сумніву, те, що у нас є скарби, які повинні бути збережені, детально розглянуті і перенесені у сьогоднішнє життя, - так само. 

Коли ми були на виставці Катерини Білокур, що зараз триває у «Мистецькому Арсеналі», ми бачили, як геніальна людина справлялася зі своїм характером в оточенні варварського світу. От Україна сьогодні – це та ж сама Білокур у світі, який її не розуміє… Потрібно показати себе, донести світові… Але це треба робити із задоволенням, бо якщо у тебе до цього немає почуття, то це вийде непереконливо, сухо і нікого не запалить. 

Записала Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»