«Диво на Віслі»

Останній місяць літа в історичному і політичному сенсі часто буває вельми гарячим. Не став винятком і серпень 1920 року. У другій половині місяця сталася знаменна подія, що отримала назву «Диво на Віслі».

Відновлена Польська держава одразу стикнулася з протидією сусідів. Причому складність полягала не тільки в кордонах. Польська еліта хотіла відновити державу в історичних кордонах 1772 року. Як говорилося, od morza do morza — від моря до моря.

Проте з існуванням незалежної Польщі не хотіли примиритися в Москві. І не тільки. Володимир Маяковський в «Стихах о советском паспорте» точно зазначив, що такі «географічні новини» для багатьох країн були неприйнятними.

З Чехословаччиною Польща стикнулася через приналежність Цешинського князівства. У нас більш поширена німецька назва Тешинське. Справа дійшла до збройного протистояння. І це мало серйозний вплив на радянсько-польську війну 1920 року. Зазначимо, що прикордонне питання між Польщею і Чехословаччиною було розв’язане тільки 1976 року.

НА ВАРШАВУ! НА БЕРЛІН!

Вже 1919 року почалися зіткнення між польськими і радянськими частинами в Білорусі і Литві. Влітку 1919 року більшовиків було вибито з Мінська і Бобруйська. Далі наступ польських військ припинився. Було укладено перемир’я. Це пояснювалося небажанням країн Антанти і «білих» на чолі з Антоном Денікіним підтримувати польське просування на Схід.

Хоча у Польщі і «білих» був спільний ворог — Радянська Росія, проте в найгостріший момент, влітку-восени 1919 року, лідер Польщі Юзеф Пілсудський не надав Денікіну необхідної підтримки, хоча цього від нього вимагали західні країни. Зрештою цей факт неабиякою мірою сприяв поразці «білого» руху. Все повторилося за рік вже з армією Врангеля.

Варшава намагалася домовитися з більшовиками восени 1919 — взимку 1920 року, але безрезультатно. Обидві сторони готувалися до військових дій.

У квітні 1920 року польські війська атакували позиції Червоної армії в Україні. Перед початком наступу Пілсудський уклав договір з Петлюрою. У Житомирі польський лідер виступив зі зверненням до українського народу, підтвердивши його право на незалежність. Зі свого боку Семен Петлюра підкреслив непорушність польсько-українського союзу.

І це були не пусті слова. Більше 15 тисяч українських вояків, об’єднаних у дві дивізії під командуванням полковників Марка Безручка і Олександра Удовиченка, у взаємодії з польськими частинами з боями рушили на Схід. До них згодом приєдналися дві бригади Червоної Української Галицької Армії і ті частини армії УНР, які брали участь у Першому Зимовому поході більшовицькими тилами на Правобережжі. Упродовж тижня союзники зайняли Житомир, Бердичів, Коростень, а 7 травня увійшли до Києва. Дієву допомогу союзним військам надавали українські повстанці, проти яких було кинуто більше червоних військ, ніж їх перебувало на фронті.

При цьому польське командування і політичне керівництво припустилося стратегічної помилки. Концентрація польських військ в Україні ослабила західний напрям, чим скористався радянський командувач Західним фронтом Михайло Тухачевський. Червона армія перейшла в наступ спочатку в Білорусі, а потім і в Україні. Причому для польської армії ситуація нестримно погіршувалася. Здавалося, ще трохи і Польща стане радянською.

Оргбюро ЦК РКП(б) 19 липня 1920 року створило Польське бюро ЦК РКП(б) (Польбюро), призначивши його керівником Фелікса Дзержинського. У Смоленську 23 липня було сформовано Тимчасовий революційний комітет Польщі (Польревком), який повинен був перейняти на себе всю повноту влади після узяття Варшави і повалення Пілсудського. Незабаром він переїхав у Білосток. Хоча формально головою Польревкому був польсько-німецький комуніст Юліан Мархлевський, фактично всім заправляв «залізний» Фелікс Дзержинський.

За підтримки командування Західного фронту Польревком розпочав формування Першого і Другого Білостоцьких революційних полків. Водночас почалася підготовка до скликання Всепольського з’їзду рад робочих і селянських депутатів. Командування Червоної армії вважало, що столицю Польщі Варшаву буде взято 16 серпня 1920 року.

Ще раніше, 8 липня, в Україні було створено Галицький революційний комітет (Галревком) на чолі з Володимиром Затонським. Потім 15 липня було проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку (Галицька СРР). За московським зразком почалася радянізація Галичини.

У Білорусі все розвивалося за аналогічним сценарієм. Почалися арешти, розстріли тощо. Не дивно, що населення прийшлих комуністів не підтримало. Коли почалося формування Польської червоної армії під командуванням Романа Лонгви, з’ясувався украй неприємний факт. Місцеві робітники і селяни зовсім не жадають тієї свободи, яку на своїх багнетах несла Червона армія. У 2-й Білостоцький полк записалося не більше 70 осіб, а у всю Польську червону армію влилося всього 176 добровольців. Як потім згадував Климент Ворошилов: «Ми чекали від польських робітників і селян повстань і революції, а отримали шовінізм і тупу ненависть до росіян». Головнокомандувач Червоної армії Сергій Каменєв писав, що «тепер настав той момент, коли робочий клас Польщі вже дійсно міг надати Червоній армії ту допомогу... але простягнутої руки пролетаріату не виявилося».

ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ — ЛЮДИНА, ЯКА ОРГАНІЗУВАЛА ОПІР ПЛАНАМ БІЛЬШОВИКІВ

В ході наступу Західного фронту його командувач Михайло Тухачевський віддає наказ: «Через труп білої Польщі лежить дорога до світової пожежі. На багнетах понесемо щастя і мир трудящому людству. На Захід! До рішучих битв, до громозвучних перемог! Шикуйтеся в бойові колони! Пробив час наступу. На Вильну, Мінськ, Варшаву, на Берлін — марш!».

Наступ Червоної армії розвивався за двома напрямами, що розходилися. На заході на Варшаву, на південному заході — на Львів. Його Першій кінній армії під командуванням Семена Будьонного взяти не вдалося, і це скоро позначилося в розпал битви за польську столицю.

У середині серпня 1920 року просто від стін Варшави Польська армія перейшла в наступ. Причому настільки швидко, що Червона армія, яка ще недавно наступала, почала буквально відкочуватися на Схід.

Причин того, що згодом буде назване «Дивом на Віслі», досить багато. Ми ж відзначимо одну.

У серпні-вересні 1919 року підрозділ польських шифрувальників відділу P-2 Генерального штабу під керівництвом поручика Яна Ковалевського зламав шифри як Добровольчої армії «білих», так і Червоної армії. До роботи було залучено професорів Варшавського і Львівського університетів Станіслава Лесневського і Стефана Мазуркевича, а також видатного математика Вацлава Серпінського з групою молодих аспірантів. У січні 1920 року група Ковалевського зламала і німецькі військові шифри. У серпні поляки отримали і дешифрували 410 радіодепеш, підписаних Троцьким, Тухачвським та іншими командирами «червоних». На основі роботи групи Яна Ковалевського командування Війська Польського змогло ухвалити правильні стратегічні рішення в ході Варшавської битви.

Польський контрудар почав здійснюватися 16 серпня. Фронт було прорвано, і польські війська, що наступали, буквально змели південний фланг 16-ї  армії «червоних». Виникла реальна загроза знищення тилової інфраструктури Західного фронту.

Для стабілізації ситуації було направлено наказ про перекидання 12-ї і Першої кінної армій з-під Львова на Варшаву. Армія Будьонного зробила рейд на Замостя з метою вийти до Любліна в тил польським військам, що наступали. Оборону Замостя (польськ. Zamosc), місто розташоване за 110 км на північний захід від Львова, детально описав Микола Пашковець («День» 18 серпня 2011 року). Ми ж згадаємо пропагандистські й дипломатичні наслідки цієї битви.

ПОЛЬСЬКІ БІЙЦІ У ДНІ «ДИВА НА ВІСЛІ» / ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Скабка Замостя, мабуть, так глибоко сиділа в Будьонного і Ворошилова, що поразку вирішили перетворити на перемогу. У відомій пісні «Конармейская» братів Покрасс, автор тексту Олексій Сурков, є такі слова:   

«На Дону и в Замостье

Тлеют белые кости,

Над костями шумят ветерки.

Помнят псы-атаманы,

Помнят польские паны

Конармейские наши клинки».

Щодо Замостя і того, чиї кістки там тліють, — краще б помовчали. І щодо того, хто пам’ятає «конармейские клинки». Вже точно не так звані польські пани. Жодної слави Червона армія, що начебто «всех сильней», у польській кампанії не здобула.

Міжнародні наслідки також виявилися досить скоро. Франція визнала уряд Врангеля в Криму, і в Москві зрозуміли, що польську авантюру треба терміново закінчувати.

НАСЛІДКИ «ДИВА НА ВІСЛІ»

Радянсько-польська війна у квітні 1920 року почалася за украй несприятливих для Варшави обставин. Зі сходу наступала Червона армія, на заході приготувався до наступу німецький рейхсвер, на півдні президент Чехословаччини Томаш Масарик загрожував почати наступ у союзі з Москвою, якщо не буде розв’язано Тешинську кризу.

Перші успіхи Червоної армії викликали у Леніна та інших радянських лідерів бурхливе захоплення. Радянський вождь, який не залишав думки про світову революцію, писав Сталіну: «Зінов’єв, Бухарін, а також і я думаємо, що слід було б заохотити революцію негайно в Італії. Моя особиста думка, що для цього треба радянізувати Угорщину, а, можливо, також Чехію і Румунію».

Саме останньою обставиною і був викликаний наступ Південно-Західного фронту на Львів. В разі успіху в Польщі на черзі була Румунія, а потім Угорщина і Чехословаччина.

За даними польської розвідки, 17 липня в Берліні емісар Леніна Карл Радек підписав «секретний договір», що передбачав окупацію Росією Польського коридору і Данцига (нині Гданськ) з подальшою їхньою передачею Німеччини, а також німецьку військово-технічну допомогу Росії. На північній ділянці польсько-радянського фронту в оперативному відділі штабу Червоної армії служили німецькі офіцери під командуванням генерала Леттов-Форбека. Більшовики переслідували дві головних мети. Політичну — захоплення Варшави, і практичну — через Данцигський (Гданський) коридор з’єднатися з Німеччиною і назавжди відрізати Польщу від Балтики.

Берлін не пропускав військову допомогу Польщі з Франції, а Прага не пропустила 60 тис. угорських солдатів, яких Будапешт був готовий спрямувати в допомогу Варшаві. Більше того, витиснені з Польщі й інтерновані в Східній Пруссії 4-а Червона армія, дві дивізії зі складу 15-ї армії, а також 3-й кінний корпус під командуванням Гая Гая незабаром знову опинилися на Західному фронті Тухачевського.

Економічно і морально Польща не могла продовжувати війну. Було звернення до Франції за кредитом, але в ньому відмовили. У польських правлячих колах домінувала думка, що потрібен мир.

Москва також квапилася. На півдні частини «білих» зробили вилазку з Криму і зайняли Маріуполь. І це дуже непокоїло Леніна і його оточення. Для перекидання частин із Білорусії й України до складу Південного фронту був потрібен мир із Польщею. Ленін у виступі 15 жовтня 1920 року відверто говорив: «Нас змусило квапитися з миром бажання уникнути зимової кампанії, усвідомлення того, що краще мати гірший кордон, тобто отримати меншу територію Білорусії, ...ніж піддати новим тягарям, новій зимовій кампанії селян Росії».

Голова радянської делегації Адольф Іоффе запропонував передати Польщі Білорусію з Мінськом, а також український Кам’янець-Подільський. Проте у Варшаві вирішили обмежитися приєднанням тільки «безперечно польських» територій. Врешті-решт, вважали за краще розширити межі Польщі на півночі, оскільки дісненсько-вілейський коридор сполучав Польщу з Вільно і розділяв Литву і Росію.

Багато хто в Білорусі не хотів залишатися під Радянською Росією. У грудні 1920 року Національна рада білоруських земель зажадала включити до складу Польщі Могильовську і Вітебську губернії. Того ж місяця прохання про включення до складу Польщі направила група жителів Лепельського повіту Мінської губернії, яку опублікували польські газети разом з відповіддю міністра закордонних справ. У ній говорилося, що польськими представниками в Ризі вимога про передачу до складу Польщі «польської частини Лепельського повіту захищатиметься з особливою енергією».

Ризький мирний договір став своєрідним компромісом між Польщею і Радянською Росією. Він був досягнутий за рахунок України і Білорусі, тому не міг стати основою міцного миру.

Польські правлячі кола і через них решта Європи не зрозуміли всієї небезпеки заспокоєння більшовицької Росії. Знадобилася трагедія 1939 року, аби польська еліта прийшла до простої і такої складної думки, що надійний бар’єр експансії Москви може поставити лише Польща разом із Україною. Це довело бойове братерство польських і українських вояків під Замостям і при обороні Львова.

У дні «Дива на Віслі» польська й українська армії, білоруські загони і російські козаки відстояли Європу від більшовиків. Так випало, що далекого вже 1920 року ця доля спіткала польський народ, нині на передньому краї опинився український.

Історія зробила оберт. І від цього нікуди не подінешся.