Що ж таке Новоросія?
Слухаючи один із останніх виступів президента Росії Володимира Путіна, я зрозумів, що йому бракує елементарної освіти. Він вкотре здивував світ своїми «відкриттями», цього разу в царині історії. Виявляється, на його думку, ніякої України в нинішніх межах не існує взагалі; вся східна й південно-східна частина нашої території — просто Новоросія — від Одеської до Луганської областей. Зауважу, що визначення «Новоросія» вигадане придворними російсько-німецької цариці Катерини Другої, і воно з’явилося лише в другій половині ХVIII століття. Сюди під це поняття вони включили землі Вольностей Війська Запорозького низового, які сягали до гирла Дніпра й Дону, частину Гетьманщини, Слобідської України, території, разом із запорожцями відвойовані в кримського хана і турецького султана та його васалів. Тобто все те, що цілком очевидно є Україною.
Адже ж ще під 1189 рік в «Київському літописі» Україною названо територію поміж Південним Бугом і Дністром, до якої входили й нинішня Одеська та Миколаївська області. Зверніть увагу, громадянине Путін, ці землі називалися Україною ще тоді, коли навіть Москви не було, майже тисячу років тому, а згодом, коли їх загарбали турецько-татарські завойовники, їх стали називати Ханською Україною. І заселена вона була українцями. Новоросійську ж губернію було створено лише 1764 року, і адміністративним її центром стало древнє козацьке місто Кременчук; до її складу входили Українська лінія, тринадцять сотень Полтавського і дві Миргородського полків Гетьманщини, а також штучно створені царизмом Нова-Сербія та Слов’яно-Сербія та значна частина земель Вольностей Війська Запорозького низового. Оце вам і вся Новоросія!
Слобідсько-Українську губернію було створено царським маніфестом від 28 липня 1765 року (зверніть увагу: офіційною назвою була не Новоросійська чи Малоросійська, а саме Українська), до її складу входили перетворені в провінції колишні Ізюмський, Охтирський, Острогозький, Сумський, Харківський слобідські козацькі полки, а також українське населення земель Війська Донського, Бєлгородської, Воронізької, Саратовської, Астраханської губерній, де воно становило більшість. От така історія з географією.
Варто окремо дещо уточнити й щодо Одеси, яку деякі діячі пробують оголосити ледь не столицею «Новоросії», — виключно на підставі того, що заснований тут 1865 року університет названо Новоросійським. Не лише відомий історик А.Скальковський, а й дослідники історії цього міста О.Орлов та В.Черемісінов вважали, що саме запорожці на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським ще 1771 року здобули турецьку фортецю Хаджибей, яка з 1795 року стала називатися Одеса. Саме українці стали першими слов’янськими жителями Одеси, коли кількасот сімей запорожців та їхніх земляків поселилися в Карантинній балці на Пересипі, заснували там села Нерубайське й Усатове (там досі зберігся козацький цвинтар з масивними камінними хрестами). Як пише історик Тарас Гончарук у своїй книжці «Петро Калнишевський та Хаджибей», згідно з рапортом колишнього полковника О.Репнінського, в Хаджибеї та біля нього 1776 року жило близько чотирьох тисяч колишніх запорожців. 1779 року представник запорожців-утікачів просив у султана передати їм заселені місця Хаджибей, Аджидер та Янікополонію (Паланку). Саме завдяки українським козакам під командуванням Петра Калнишевського Україна здобула виходи до моря — й не лише для себе, а й для всієї Російської імперії. Що ж, цариця віддячила їм сповна в суто московський спосіб: після спільної перемоги в російсько-турецькій війні спочатку нагородила козацтво орденами та медалями, щоб потім невдовзі зруйнувати Запорозьку Січ, а самого кошового отамана — найвищою нагородою імперію. А потім заслала довічно в Соловецький монастир.
Ще 1794 року в інструкції французькому Конвенту, адресованому «Комітету громадської безпеки», було написано: «Безперечно, ми можемо проводити з Росією лише політичну війну, з огляду на простір, що відділяє наші країни. А щоб як слід проводити цю війну, треба підтримувати Україну. Цю войовничу колись вільну націю поневолив цар Петро. Необхідно відродити в цій нації почуття свободи, щоб вона могла знищити ярмо, під яким стогне». Отже, слово «Україна» світ знав ще у ХVIII столітті, але для В.Путіна це, мабуть, нічого не означає. Тож для розширення його ерудиції наведу ще дві цитати авторитетних діячів.
«Та культура, которая со времен Петра живет и розвивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры... Таким образом украинизация является мостом к европеизации», — писав князь Микола Трубецкой 1926 року в Парижі. На жаль, до цих слів не дослухалися. Хоча ще Петро Перший, виступаючи в сенаті Російської імперії, сказав: «Сей малороссийский народ зело умен и зело лукав, он, яко пчела любодельная, дает росийскому государству и лучший мед умственный и лучших воск для свечи русского просвещения, но есть у него жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом неподяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнув на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже».
Якби кремлівське керівництво дослухалося до розумних порад попередників, керувалися ними у своїй діяльності, наші народи могли б жити інакше. Але ці слова Петра нинішні правителі Росії чи не знали, чи проігнорували їх. Наслідки не забарилися. І це — лише початок. Та ще не пізно зробити з них висновки.
