«Національний театр імені Iвана Франка завжди відстоював українські цінності»

За словами Михайла Захаревича, генерального директора, автора підручника про історію Національного театру імені Івана Франка, ювілей розтягнеться на п’ять років! Ми разом погортаємо сторінки минулого, розкажемо про сьогодення і спробуємо подивитись у майбутнє уславленого колективу.

— Нині відзначимо 95 і готуватимемося до 100 річчя, — розказав він «Дню». — Зараз, коли фактично йде війна на сході, не час гучних святкувань, а тому ми вирішили поєднати дві дати — 95-річчя і Міжнародний день театру і проведемо захід на одному вечорі — 27 березня. Взагалі, за свою історію франківці пройшли крізь вогонь, воду і мідні труби!

•  У вихорі 1920 р. народився наш колектив — група артистів із Молодого театру, на чолі з Гнатом Юрою, приїхали у Вінницю, де зустрілися з театром, який обслуговував Галицьку армію (колектив виступав під орудою Амвросія Бучми) і об’єднавшись митці створили Театр ім. І. Франка.

У нашому архіві збереглася афіша, коли святкували ювілей Петлюри (перекидаючи місток між 1920-ми і сьогоденням, вважаю, що на місті пам’ятника Щорсу в Києві доречно поставити монумент Симону Петлюрі, голові Директорії УНР, головному отаману війська і флоту), який заклав підвалини незалежної України і разом із ним на культурному фронті воювали відомі франківці: Юра, Бучма та інші актори, які створили прекрасний театр.

•  Знаковою фігурою став саме Гнат Петрович. Юра залучав до творчої діяльності кращих з найкращих майстрів сцени! Ми вирішили до ювілею театру видати буклет, де не просто надрукуємо всі прізвища артистів, режисерів, сценографів, а й їхні фото і невеличкі довідки про творчість у франківському колективі. Глядачі зможуть віддати шану кожному за його внесок у розвиток українського театрального мистецтва.

Наш театр завжди відстоював українські цінності, був і є трибуною, на сцені якої стверджувався український менталітет, мова, культура і базувалась українська нація і формувались моральні цінності, дух патріотизму. Навіть у буремні 1920-ті театр показував вистави у Кременчуці, на Донеччині, виступаючи перед робітниками, шахтарями, солдатами... Тодішня влада добре розуміла яка велика сила мистецтва і тому франківців «запрягли», щоби артисти виконували певні ідеологічні постулати радянської влади і в цій «упряжі» театр мусив існувати практично до часу незалежності України (до 1991 р.).

•  У житті колективу було чимало трагічних моментів. Працюючи над книжкою про історію нашого театру, чи не вперше знайшлося підтвердження, що серед когорти великих митців, які працювали з Г. Юрою, був кінохудожник  Йосип Шпінель (він працював із Олександром  Довженком, Сергієм Ейзенштейном та іншими), який першим ввів на українську сцену об’ємні декораційні форми. Бо раніше використовувалися лише писані задники. Із франківцями його зустріч відбулася на гастролях у Черкасах і згодом митці створили спільно понад десяток вистав!

Гнат Петрович, як керманич театру, старався зберегти колектив, мав чудову інтуїцію, знав як дати можливість артистам творчо розвиватися. Хоча інколи  й дивував. Наприклад, поставив 1936-го «Дона Карлоса» Шиллера (художником був Анатолій Петрицький), а 1937-го «Бориса Годунова» (постановка Бориса Сушкевича) — це був величезний ризик, бо мова у виставах йшла про диктаторів, а у сталінську добу таке зухвальство для митців могло погано закінчитися... Можна пригадати, що як «ворога народу» розстріляли директора  театру Кирила Гетьмана 1937 р. Син Юри мені розказував, що Микита Хрущов, секретар ЦК ВКП(б) вважав, що Гната Петровича вберегла... війна, бо тричі «зашморг» арешту закручувався на шиї Юри і четвертий раз його Хрущов уже не зміг би вберегти  1930 — 1940 рр. багато митців постраждали, пройшли табори і навіть загинули...

•  Фатальною для митця стала співпраця з драматургом Олександром Корнійчуком і запрошення  у трупу актора і режисера Мар’яна Крушельницького, що згодом  зламало Гнату Петровичу творчу долю...

Хочу нагадати, що війна застала франківців на гастролях у Москві і театр евакуювали спочатку до Тамбова. Юра приклав чимало зусиль для об’єднання трупи (бо частина її залишалася у Києві) і добився, щоби вивезти артистів і членів їхніх родин до Семипалатинську (Середня Азія). Нагадаю, що три фронтові бригади наших митців виступали на передовій та  у шпиталях. 

До речі, коли війна закінчилася,  Гнат Петрович зумів переконати тодішніх чиновників не забирати з Києва театр, бо хотіли франківців перевести у Харків, а Театр ім. Т. Шевченка навпаки  з першої столиці перевезти до Києва (це була ідея Миколи Бажана, поета і заступника голови Ради Міністрів УРСР).

•  Нагадаю, що франківці першими відкрили для української сцени п’єси: «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Велетні ночі», «Примари», «Росмерсгольм» Г.  Ібсена, «Цар Едіп», «Антігону» Софокла, «Сон літньої ночі», «Дванадцята ніч», «Багато галасу даремно», «Король Лір», «Макбет» В. Шекспіра, «Дон Карлос» Ф. Шіллера, «Лікар з примусу», «Манірниці», «Міщанин-шляхтич» Ж.-Б. Мольєра, «Борис Годунов»  О. Пушкіна, «Дядечків сон» Ф. Достоєвського, «Вишневий сад», «Дядя Ваня» А. Чехова.

Однією з генеральних ліній репертуару була і лишається   робота над національною класикою, за творами: Т. Шевченка — «Гайдамаки», «Назар Стодоля»,  «Така її доля», Лесі Українки — «Лісова пісня», «Камінний господар», «На полі крові», І. Франка — «Перехресні стежки», І. Карпенка-Карого — «Хазяїн»,  «Мартин Боруля», а також «Енеїда», «Наталка Полтавка» — засновника української сучасної літератури І. Котляревського....

•  Багато років візитівкою і  брендом нашого театру було «Украдене щастя» І. Франка. Перша її прем’єра відбулася 28 березня 1940 р. у постановці Гната Юри. У його мізансценах вистава тривала до 1956 року. Прем’єра нової версії відбулася 1979-го, витримавши понад 300 показів, не тільки в Україні, а й далеко за її межами! Постановку  здійснив Сергій Данченко. Ця вистава увійшла в число найкращих надбань сценічного мистецтва України. Можна сказати, що розквіт і друге дихання театру привніс Сергій Володимирович. Данченку  належить розробка моделі поняття «національний театр». Театр високого стилю, де відверта театральність і смак виступають в єдиному синтезі із справжньою народністю. За двадцять три роки керування С. Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів — особистостей, що сьогодні є гордістю національної культури. Вистави «Візит старої дами» Ф. Дюрренматта, «Енеїда» І. Котляревського, «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом —  стали прикрасою репертуару.

•  Із 2001 по 2012 рр. театр очолював Митець з великої літери, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка, який підхопив творчий прапор із рук Данченка. Ступка запрошував на постановки режисерів із різними творчими засадами і  театральними школами (співпрацювали режисери з Польщі, Грузії, Канади, Росії). Завдяки Ступці відкрилася експериментальна сцена — Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Із ініціативи Богдана Сильвестровича відкрилася Камерна сцена ім. С. Данченка.

Нам приємно, що критики називають Театр ім. І. Франка першим в Україні. Глядачі люблять наш  театр, а вистави відбуваються із аншлагами. Нині ми підтримуємо вояків із зони АТО (перераховуємо кошти), показуємо концертні програми у госпіталях, плануємо, що у березні «Кайдашеву сім’ю» покажемо на звільнених від терористів і російських найманців містах.

•  У нашому репертуарі понад 40 назв на великій сцені і 14 — на камерній. Це забагато і періодично  нам треба від чогось відмовлятися, щоби  в афіші з’явилися нові вистави. Одна з останніх новинок — «Щоденники Майдану». Ця вистава спричинила резонанс у публіки. До речі, 7  і 8 лютого її покажуть у Гамбурзі. Нині художній керівник театру,  режисер Станіслав Мойсеєв працює над п’єсою «Ерік IV» Стріндберга — це історія шведського Гамлета, про людину, занапащену фатальною необхідністю правити... Прем’єра планується на квітень, бо форсувати до ювілею ніхто постановку  не буде. Наш колектив принципово не ставить під дати (період «данських» вистав — це відрижка радянського минулого, з яким франківці без жалю розсталися).