«Опера у валізі» – проект Антона Литвинова

На жаль, талановита композитор із Харкова І. Губаренко рано пішла з життя. Комічна опера «Ведмідь» за однойменною п’єсою Антона Чехова Ірина написала ще 1989 року, але вперше її представили публіці у серпні на Фестивалі  альтернативної, неформальної і експериментальної музики «16 +». Режисером виступив Антон Литвинов, студент режисерського факультету Національної музичної академії, який запам’ятався публіці як виконавець партії Коріолана в однойменній постановці Влада Троїцького. «Ведмідь» уже шість разів у різних варіантах демонструвався на камерних майданчиках Києва, цілком підтвердивши свій статус «опери у валізі» — саме так називається проект Антона Литвинова, покликаний пропагувати сучасну українську оперу.

В опері мінімум декорацій (сценограф — Олександра Крмаджян) — це зроблено задля того, щоб їх легко було перевозити з місця на місце. Усі предмети, якими користуються герої, «римуються» один з одним завдяки повторенню кольорів (білого, синього та чорного), чергуванню ліній та легкості трансформацій, що переносить дію опери в іграшково-символічний план. На цю ж ідею працюють і костюми молодої дизайнерки Поліни Веллер, такий собі конструктивізм — завжди прямокутні шкіряні елементи різної форми та довжини, що вдягнуті поверх звичайного одягу.

Ця іграшковість дуже добре пасує твору, жанр якого його авторка визначила як оперу-жарт. В ній дуже добре працює награність, загострення жесту. Саме тому особливо привабливо виглядає сопрано Соломія Приймак у головній партії Попової, перетворюючи її на персонажа театру маріонеток. Дмитро Воронов (Смирнов) та Тимофій Ячменев (Лука) грають більш реалістично, але це добре відтіняє різкість рухів головної героїні. Партитура дихає багатоплановістю — в аріозо Смирнова «Бур-бур-бур, как я зол» відчутні паралелі з початковою арією Селянина «Oh hatt eich meiner tochter nur geglaubt» з опери Карла Орфа «Розумниця». Пряма цитата з «Євгенія Онєгіна» Петра Чайковського — «Я люблю вас» — зірвана з вуст Ленського. Окрім того, фінальний поцілунок героїв відбувається за «поетичною ширмою» — Лука намагається відволікти глядачів читанням віршів Афанасія Фета «Я пришел к тебе с приветом»...

Цікаво вирішені сценічні рокіровки — режисер намагається відійти від звичних штампів, і в цьому йому дуже допомагає сценографія, дозволяючи перетворювати, наприклад, стілець щоразу на щось нове. Чого опері дійсно бракує — так це оркестрового звучання: на жаль, вона існує лише в клавірі (партію фортепіано виконує Євген Фомін). Про цю проблему та подальші сценічні перспективи твору «День» говорив із режисером Антоном ЛИТВИНОВИМ.

— Дуже хочу, щоб опера «Ведмідь» була оркестрована чи, принаймні, ансамбльована. Це необхідна складова головної ідеї — знайти механізм, завдяки якому опера витримала би багато постановок, — підкреслює А. Литвинов. — Ансамблевий варіант допоможе зробити сценічну версію, в якій піаніст буде оповідачем (як це і задумано авторкою), та й інші музиканти будуть повністю включені у процес. Хочеться, щоб «Ведмедем» зацікавилися різні режисери та сцени.

— Чи піддавався твоїй корекції нотний текст та лібрето?

— Так, зміни у партитурі були, але всі вони обговорювалися з Мариною Романівною Черкашиною-Губаренко, відомим музикознавцем та матір’ю авторки опери (власне, вона мені й передала ці ноти). Ці обговорення потрібні були для того, щоб зрозуміти, чи в той бік я рухаюсь, адже можна придумати собі якусь сторонню концепцію, силоміць нанизати її на музику — і вийде щось абсолютно неорганічне.

— Яким чином підбиралися виконавці для вистави?

— З Дмитром Вороновим (Смирнов) я знайомий по вокальному бенду, і свого часу, коли його почув, майже одразу зрозумів, що він підходить під цю партію. Тимофій Ячменев (Лука) — студент режисерського факультету Музичної академії, мій колега. І, врешті-решт, він дуже добре вписався в образ, створюючи потужний контраст Смирнову.   А Соломія Приймак (Попова) з’явилася в моєму житті випадково. За два дні до першої вистави ми залишилися без виконавиці головної партії і зрозуміли, що нам потрібна людина, яка вивчить декілька музичних фраз задля того, щоб зробити 12-хвилинну «нарізку» — своєрідний тизер майбутньої вистави. І так вийшло, що замість 45-хвилинної комедії ми продемонстрували 12-хвилинну драму. Проте люди відреагували дуже позитивно, і наступного разу, через два тижні, Соломія (вона солістка Київського театру оперети) вже повністю виконувала свою роль.

— Ти анонсував цю оперу як перший етап проекту «Опера у валізі». Поясни, будь ласка, що це за проект і які твори в ньому прозвучать.

— Проект полягає в тому, щоб ставити українські опери, переважно камерні. Бажано, щоб це було першопрочитання або інтерпретація класичного твору сучасним композитором — саме це мені хочеться зробити з «Ноктюрном» Миколи Лисенка. Інтерпретація може бути достатньо вільною, але має відштовхуватися від генеральної ідеї. У Лисенка, наприклад, ці ідеї надзвичайно цікаві, хоча самі твори, зі зрозумілих причин, ескізні. Постановки «Опери у валізі» мають бути максимально мобільними, бо показати українську оперу в українському театрі — на жаль, непроста справа. Має бути максимальна легкість, простота і компактність декорацій, щоб їх легко було перевозити з місця на місце.

— Як ти вже зазначив, вітчизняні сцени, на жаль, рідко звертаються до українського продукту. А чим він приваблює тебе?

— Мені здається, зараз такий момент, коли краще набратися здорового нахабства і щось зробити, ніж сидіти і чекати, коли тобі нададуть умови для творчості. Є вагомий багаж українських музично-театральних творів, окрім того, їх продовжують писати й зараз. Я знаю, що багато хто дотримується думки, що працювати з сучасниками важко, але мені дуже хотілось би колаборації з живими композиторами. Їхні твори найчастіше не ставили, в них немає своєрідного «буфера безпеки», а тому з цим матеріалом треба поводитися дуже обережно. Коли оперу Чайковського поставлено жахливо, то всім зрозуміло, на кому лежить відповідальність. Коли ж ставлять щось нове, то всі претензії заявляють матеріалу, а не тому, хто з ним працює.

— Чи ти вже ведеш переговори з сучасними композиторами про можливість постановки їхніх творів?

— Так, наприклад, з Кармелою Цепколенко щодо її «Долі Доріана». По контрасту до «Портрета Доріана Грея», який я сприймаю як гімн гедонізму, це — мораліте, але дуже цікаве, з неочікуваними рішеннями. Також хотілося б поставити оперу Олександра Щетинського «Благовіщення».

— Чи існують у Києві зали, в яких вітчизняна камерна опера могла би звучати на постійній основі?

— Є Мала опера на Лук’янівці. Там можна зробити гарну акустику, але це потребує інвестицій. Великий зал Музичної академії, на жаль, не дуже підходить. Хоча з підзвучкою можливо й це. Ми ж поки переїжджаємо з місця на місце з нашою «Оперою у валізі» — дві вистави були в театрі-студії «Райдо» в приміщенні коледжу Академії водного транспорту, одна — у Великому залі, дві  — в приміщенні «Дії» на Кіностудії ім. Довженка і шоста реалізація — на цьому фестивалі. Тут ми її вперше показали під відкритим небом і довели дієвість ідей проекту «Опера у валізі».