Кремль, Луб’янка і мас-медіа України

По мас-медіа України минулого тижня прокотилася новина: 20 жовтня російські та українські журналісти — учасники семінару «Роль засобів масової інформації у запобіганні та боротьбі з пропагандою національної, расової та релігійної ненависті, що представляє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі і насильства», який відбувся у Женеві під егідою Верховного комісара ООН з прав людини, — дійшли порозуміння і виступили зі спільною заявою щодо неприпустимості використання «мови ворожнечі» та «образу ворога». Дехто вважає цю заяву великим поступом у справі налагодження відносин між журналістами двох держав й у звільненні журналістів від ролі «підношувачів снарядів». На мою ж думку, йдеться про фактичну капітуляцію певної частини вітчизняної журналістської спільноти перед агресором і добровільне прийняття нею ролі «корисних ідіотів» Кремля та Луб’янки.

Уже перша фраза заяви наочно засвідчує справедливість такого висновку: «Використання «мови ворожнечі» в теле— і радіоефірах, інтернет-виданнях і друкованих ЗМІ обох країн є одним з чинників розпалювання збройного конфлікту на сході України». Жертва агресії й агресор поставлені на одну дошку — «обидві країни»; імперсько-шовіністична, а нерідко і відверто расистська російська пропаганда прирівняна до спроб частини українських ЗМІ мобілізувати націю на відсіч «гібридній» агресії; немає ніякої війни Росії проти України, немає окупації української території, а є «збройний конфлікт на сході України», в якому винні обидві сторони.

Далі, після красивих загальних фраз про неприпустимість «підбурювання до ненависті, неповаги або дискримінації представників окремих груп за ознакою їхньої раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження» та «навмисного перекручування фактів», іде знов-таки суто капітулянтська сентенція: «Журналісти, редактори, власники медіа повинні розуміти, що ярлики, образи, спроби намалювати якнайяскравіше «образ ворога» не поліпшують взаємини між країнами, не наближають мир, але збільшують прірву між народами, а також прихильниками різних поглядів і переконань». Щодо «прихильників різних поглядів і переконань» — це як? Особисто мені завжди були і будуть огидними нацисти, расисти, імперіалісти, «політичні бізнесмени» різного штибу і колаборанти, готові продати Україну «за шмат гнилої ковбаси». Їх я оцінював й оцінюватиму так, як вважаю за потрібне; думаю, зі мною погодиться переважна частина як усіх українців, так й українських журналістів. Тим паче що наш ворог — це не фантазія тих, хто його змальовує у мас-медіа, це об’єктивна реальність, дана у відчуттях; це тисячі вбитих ним найкращих синів і дочок України (перепрошую за дещо патетичний зворот, але знов-таки йдеться про об’єктивну реальність). Війна точиться на нашій території, і просто смішно говорити про «поліпшення взаємин між країнами» за умов окупації Росією частини Донбасу та Криму (про нього, до речі, підписанти заяви з якогось дива забули). І ще одне: щодо толерантності до «прихильників різних поглядів і переконань» рекомендую звертатися, скажімо, до уряду Німеччини, — мовляв, чого це ви затискаєте прихильників Гітлера? — чи до уряду Ізраїлю — чого це ви не даєте волі тим, хто публічно заперечує Голокост?

І, нарешті, три завершальні сентенції заяви: «Незважаючи на складну смугу у взаєминах наших країн, ми закликаємо журналістів залишатися вірними професії, її цінностям, принципам і нормам, прописаним у міжнародних документах та в кодексах журналістської етики України і РФ. Докладати зусиль для навчання журналістів, редакторів, операторів, фотографів та інших працівників редакцій етичних принципів поширення інформації, думок чи коментарів, які можуть містити «мову ворожнечі» або інші форми дискримінації. Закликаємо національні органи саморегулювання медіа оперативно реагувати на публікації, що містять ворожу лексику, дискримінацію та нетерпимість». Чудово! Російська збройна агресія проти України — це не більше, ніж «складна смуга у взаєминах наших країн» (знову жертва й нападник зрівняні), а називання речей своїми іменами — це «ворожа лексика» і «нетерпимість»...

Ну а «оперативно реагувати», треба, скажімо, на недавні слова славетної актриси Ади Роговцевої (цитую фрагменти інтерв’ю з нею мовою оригіналу): «...На востоке Украины гибнут наши ребятишки, и их надо накормить, одеть, вооружить, утешить, успокоить, полечить — это главная сейчас забота государства. Все остальное отходит на второй план... Война — это следствие советской страны! Это ведь не столкновение русскоязычных людей Донбасса с националистами, а конфликт кондового советского сознания с мыслящими современными людьми... И в России есть очень хорошие люди. Но и они, увы, сегодня все запрограммированы на это извращенное понимание, эту доктрину, согласно которой Украина — это какое-то условно созданное государство с каким-то недоразвитым языком. И хоть ты тресни, переубедить их не удается. Мне сегодня рассказали случай, очень показательный. В нашей делегации на какой-то конференции в России был мальчик, говоривший исключительно по-украински. Умница из умниц. И русские коллеги нам ним открыто смеялись. А выступает американец и тоже коверкает русские слова — они очарованы. А над нашим парнем в голос сміються. ...Они не хотят принять нас такими, какими мы есть. Признать нас самодостаточной нацией». І практичний висновок актриси з усього цього: «Не буду больше пересекать украино-российскую границу».

Під оглядом невідомо ким установлених «стандартів» слова Ади Роговцевої — це майже кримінал, а насправді — це дуже м’яко, інтелігентно, а водночас і точно охарактеризована ситуація і з Росією, і з радянщиною...

Ну а потім надійшла інформація про те, що ОБСЄ допоможе журналістам добирати правильні слова про Донбас, створивши відповідний словник. Менеджер проектів Офісу координатора проектів ОБСЄ в Україні Марина Безкоровайна повідомила: «Одним із завдань нашого проекту є розробка рекомендацій як для працюючих журналістів, так і, в ідеалі, майбутніх студентів, — словник термінів, яким могли б керуватися журналісти під час висвітлювання подій української кризи». Виявляється, російська агресія — це «українська криза»... Можна лише уявити, яким виявиться цей словник...

Що ж маємо в підсумку? Маємо те, що українська журналістика (точніше, певна її частина) добровільно вирішила відмовитися називати речі їхніми іменами, тобто відмовитися від об’єктивності на догоду певній ідеології, і вже досить далеко просунулася на цьому шляху. Жодної «нейтральності» у запропонованій цитованою вище заявою немає — вона практично повністю лексично збігається з твердженнями, скажімо, «Опозиційного блоку» й інших «взірців» вітчизняної демократії та з позицією «системних лібералів» Росії.

Не зайвим було б у цьому плані замислитися й над тим, чому російська делегація (яка представляє офіційну Спілку журналістів РФ) так легко пішла на «встановлення взаєморозуміння» з представниками України. Давно вже жодна російська офіційна інституція не робить нічого без «свистка» з Кремля та Луб’янки. От і зараз: зовсім не випадково останнім часом істотно знизився градус антиукраїнської пропаганди в російських мас-медіа, як державних, так і «приватних». Зовсім не випадково Путін пішов на майже повне припинення вогню в Донбасі і на перенесення тамтешніх виборів на весну. І зовсім не випадково офіційні представники журналістського корпусу РФ підписали у Женеві спільну з журналістами України заяву. Наразі йдеться не про відступ Кремля на всіх фронтах і про «прозріння» російських медійників, як поспішив заявити дехто. Просто «гібридна війна» трансформувалася у тимчасове «гібридне перемир’я», за час якого, за задумом Москви, в Україні повинна сформуватися «гібридна влада», особливо в деяких регіонах. А в підсумку Українська держава має — разом із Молдовою, в якій розгортаються небезпечні процеси, — стати якщо не сателітом Росії, то «сірою зоною» між РФ і Євросоюзом, безперспективною і безнаціональною територією. А як цього домогтися, не нейтралізувавши українські мас-медіа, які стали торік одним із найважливіших чинників загальнонаціональної мобілізації?

Тим, хто вбачає в останніх моїх твердженнях «конспірологію», варто згадати про фінансування КҐБ і «Штазі» багатомільйонного антивоєнного руху на Заході у 1970 — 1980-х і про використання низки суб’єктивно чесних журналістів тоді ж як пропагандистів політики Кремля. Я навмисно беру приклади з часів, коли офіцер «контори» Путін уже працював за фахом у Ленінграді та Східній Німеччині й набував досвід використання замаскованої агентури та «корисних ідіотів» в інтересах імперії. Зараз використовуються ті ж схеми і ті ж прийоми, тільки з більшим цинізмом, на позірній «вселюдській» основі...

КОМЕНТАРІ

«НА КОНФЕРЕНЦІЇ БУЛИ МЕДІЙНИКИ, ЯКІ СТВЕРДЖУВАЛИ, ЩО ВІЙНИ НЕМАЄ»

Тетяна КОТЮЖИНСЬКА, медіа-експерт, секретар Комісії з журналістської етики:

— Росіянам важко визнавати свої помилки, хоча ми свої визнаємо чесно. Професор Юрій Казаков, який представляє російську громадську колегію у справах преси, одразу визнав, що в Росії медіа займаються системною пропагандою. І ця жахлива пропаганда насамперед шкодить самим громадянам РФ, підживлюючи ненависть, підвищуючи градус агресії в російському суспільстві. Але на конференції були й інші журналісти, які стверджували, що війни немає, тому що наш Президент Порошенко тисне руку їхньому президенту Путіну, зокрема такі думки висловлював представник ЗМІ Міноборони РФ Руслан Гусаров. Через це завжди і відбуваються палкі дебати між українською і російською делегацією із з’ясування доказів і доведення фейків. Є ті, які розуміють, визнають і засуджують російську пропаганду, а є ті, які виправдовують або заперечують. А ще є ті, які вважають, що винні виключно політики і медіа тут ні до чого. Запрошуються також міжнародні експерти, які виголошують досвід інших країн. Зокрема цього разу Джим Бумела представляв світовий досвід, з яким стикнулася міжнародна федерація журналістів. Вони дають можливість побачити зі сторони цей конфлікт. Є можливість обмінюватися аргументами і краще розуміти сторонам одна одну.

Спочатку ми провели національні конференції в Росії та Україні, на яких було проаналізовано національну практику, потім — ось цю конференцію в Женеві. Тепер знову відбудуться національні конференції, де буде проаналізовано досвід Росії і України щодо застосування законодавства. Потім має бути створено єдину медіа-платформу для того, щоб відбувалися дискусії і обговорення матеріалів, за які притягалися до відповідальності журналісти і ЗМІ, або які самі журналісти чи ЗМІ вважають неетичними чи незаконними. Далі має відбутися велика міжнародна конференція, де обговорюватиметься питання запобігання дискримінації і мови ворожнечі. Останній абзац нашої спільної резолюції свідчить про те, що національні органи саморегулювання повинні звертати на це увагу. Безумовно, українська і російська мови ворожнечі різні. У нас в Україні має відбуватися свій загальнонаціональний діалог щодо матеріалів на кшлат «Україна — три сорти», які підживлювали і розпалювали, мають відбуватися дискусії щодо того, чи можливе толерування у суспільстві таких слів як «майданутий». В Росії ж роблять свої обережні спроби. Ми розуміємо, що вони знаходяться в умовах тоталітарної держави. У них незалежна журналістика випалювалася напалмом багато-багато років, і сіявся страх. Тому ми не можемо від них очікувати, що вони всі, як професор Казаков, вийдуть і скажуть, що пропаганда — це погано. Це — окремі голоси, і ми їх підтримуємо. Навіть такі спільні резолюції для них всередині країни дуже дражливі, хоча, як показує досвід, для нас теж.

«МЕДІЙНИКИ З РФ ДЕКЛАРУЮТЬ, ЩО ВИСТУПАЮТЬ ЗА ПРОФЕСІЙНІ ЦІННОСТІ»

Сергій ТОМIЛЕНКО, в.о. голови Національної спілки журналістів України:

— Вважаю, що спілкування з журналістами та медіа-експертами Росії — нормальна практика. Загалом, у нас ще з травня минулого року йде постійний діалог між медіа-організаціями двох країн, зокрема й тому, що ми є членами Європейської та Міжнародної федерацій журналістів. Перший подібний діалог із російською стороною стосувався питань безпеки журналістів. Його ініціювала Представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дуня Міятович. Передовсім, нас хвилювало питання розслідування злочинів проти журналістів, порушення їхніх прав, ми також спільно шукали можливості допомогти тим колегам, які утримувалися на території «ЛНР» та «ДНР».

— Ви вважаєте прийнятним факт дискусії українських журналістів із членами Спілки журналістів Росії? Що очікували від таких зустрічей?

— Спілка журналістів Росії як організація визнана міжнародними об’єднаннями журналістів. І сьогодні не варто автоматично вважати, що СЖР тотожна пропагандисту Кисельову та йому подібним. Представники і керівництво СЖР визнають, що існує пропаганда на федеральних каналах, засуджують дії таких, як Кисельов. Знаєте, там є багато поміркованих людей, які відмежовуються від очевидних пропагандистів. Але, звісно, очікувати, що ця організація виступить в опозиції до політики Путіна, не доводиться. Їхні представники готові говорити з нами, вони готові підписувати з нами спільні заяви, поширювати їх у своїй країні.

— Що було «точкою відліку» для дискусії? Наприклад, журналісти з РФ, з якими ви дискутували, визнають факт анексії Криму?

— Скажу, що ці заяви приймалися з великими дебатами, російська сторона підписувала їх, хоча в РФ сам факт перемовин із нами сприймається неоднозначно. Для нас очевидним є питання анексії Криму, тотальної пропаганди російського медіа-простору, але спільні публічні звернення медійників України і Росії — продукт компромісу. За основу було взято питання мови ворожнечі, ми говорили, як реагувати на розпалювання інформаційної агресії. НСЖУ категорично виступає проти мови ворожнечі, спрямованої як проти всіх українців — у Росії, так і до всіх росіян — в Україні; чи, зрештою, ми проти ворожого ставлення до всіх мешканців окупованої «ЛНР» та «ДНР». Також неприпустима ворожість до внутрішніх переселенців. На міжнародних заходах, таких як конференція в Женеві, говоримо про стандарти професійної журналістської етики, про те, як працювати медійникам у ситуації, що склалася між країнами. Хоч би як там було, вважаю, що і сама зустріч, і факт підписання заяви це — певний спільний результат. Сьогодні нас дехто засуджує за участь у заході, не розуміючи контексту. Адже дискусія в Женеві, повторюся, була гарячою. Ми не сідаємо за стіл перемовин із людьми, які наперед вороже налаштовані до України. Ті ж медійники, які приїхали до Женеви, декларують, що виступають за професійні цінності.