Не граймо у піддавки з історією!
Юрій Винничук — один із провідних сучасних українських белетристів, а водночас і публіцистів. Його книжки виходять значним, як на нинішній час, накладом, а публіцистичні колонки користуються неабиякою увагу читачів. Тому-то Винничукове слово (часом дуже дражливе та нестандартне) має таку вагу, про яку мріє багато хто з літературної та навкололітературної братії. І тому-то так прикро вразили мене (думаю, не лише мене) заяви письменника в його недавньому інтерв’ю львівському виданню «Експрес».
Після різких, але загалом справедливих, констатацій щодо нинішнього стану України Юрій Винничук робить висновки про катастрофічну деградацію інтелектуальної еліти нації, її (еліти) творчу та політичну неспроможність.
«Українці, на жаль, за роки колоніалізму зазнали величезних втрат. Досить порівняти 1912 рік із 2012-м, i побачите, де ми опинилися. Нагадую, 1912-го ми мали Богдана Лепкого, Михайла Грушевського, Володимира Липинського, Володимира Гнатюка, Миколу Леонтовича, Володимира Винниченка, Дмитра Донцова, Ольгу Кобилянську, Гната Хоткевича, Миколу Вороного, Олександра Олеся, Василя Стефаника, Михайла Яцкова. Ще жили Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний! А що ми можемо протиставити цій плеяді 2012 року? Жодного історика рівня Грушевського, жодного публіциста рівня Донцова, жодного етнографа рівня Гнатюка, жодного композитора рівня Леонтовича, жодного письменника рівня Франка або Винниченка. Народ зостався сам на сам, а еліта все ще перебуває у підлітковому віці».
http://expres.ua/main/2013/01/11/80275
Відверто кажучи, спершу я подумав, що це якийсь постмодерний жарт, на що Юрій Винничук неабиякий майстер. Потім зрозумів: ні, це серйозно. Тож заходився виписувати й групувати прізвища сучасних достойників, котрими пишалася б будь-яка європейська національна культура і котрі були б гідними партнерами тих, хто жив і творив сто років тому. Скажімо, серед композиторів це, передусім, Євген Станкович, а є ж іще й Леонід Грабовський та Валентин Сильвестров (можливо, хтось назве і більше прізвищ, але це ті, яких особисто я вважаю зірками першої величини). А чи не сягає глибин особистісного й національного буття християнська — не на рівні позірності, а на рівні світобачення і світосприйняття — публіцистика Євгена Сверстюка та Мирослава Мариновича? А художня література... Одразу згадуєш імена таких несхожих, але від того не менш масштабних у своїй творчості Ліни Костенко та Валерія Шевчука. Ну а щодо живопису Івана Марчука, то тут, здається, навіть найзаповзятіший скептик замовкає...
І от на цьому місці я зрозумів, що серйозна проблема з елітою таки існує, навіть не одна, а щонайменше дві, а то й три. Тільки Винничук неадекватно їх сформулював, а тому й спровокував таку реакцію на свої слова — переконаний, далеко не тільки у мене самого.
Отже: справжній енциклопедист і блискучий оратор Вадим Скуратівський (чи треба представляти, хто це такий?) пішов із Першого національного телеканалу (який звався тоді ще УТ-1) напередодні помаранчевої революції, відмовившись вести далі свою програму на знак протесту проти тодішньої майже тотальної цензури. Що ж зробили 2005 року переможці, поставивши своїх людей біля керма державного телебачення? А нічого. Скуратівський виявився їм непотрібний, його висока професійність і висока моральність не пішли на користь ані йому самому, ані мільйонам телеглядачів. Більше того: професор Скуратівський, який зарекомендував упродовж багатьох років себе як блискучий колумніст, сьогодні не має взагалі ніякої трибуни в українських мас-медіа. І з Києво-Могилянської академії його витиснули...
А от інше, молодше покоління — подружжя істориків Гриневичів, Людмила і Владислав — роблять (і вже значною мірою зробили!) дуже важливу працю, публікуючи й аналізуючи силу-силенну документів з історії України 1920-х — 1940-х років. Результати їхньої праці є новаторськими для світової історичної науки. Скажімо, Владислав Гриневич раз і назавжди поховав уявлення про «монолітну єдність партії і народу» за сталінських часів та пояснив, чому Червона армія улітку 1941 року не хотіла воювати. Але монографія Владислава Гриневича, в якій викладені положення його докторської дисертації (яку йому ледь не «завалили» маститі колеги, що й досі мислять згідно з канонами «Короткого курсу історії ВКП(б)»), вийшла друком накладом 300 примірників — і одразу, вже в момент виходу стала бібліографічною рідкістю...
А постійний автор «Дня» Ігор Лосєв, перший лауреат Премії імені Джеймса Мейса? За його підручниками з історії культури, виданими в першій половині 1990-х, досі вчаться (і вчитимуться ще довго!) студенти. Разом із тим нікому, навіть суперпомаранчевим керівникам Міністерства освіти не спало на думку запросити його підготувати оновлені й доповнені (он скільки змін відбулося за два десятиліття, скільки нових матеріалів маємо!) тексти цих підручників і написати нові з тим, щоб видати їх масовим накладом. А севастополець Лосєв, між іншим, значно краще за інших авторів подібних навчальних книжок знає, як ефективно «українізувати» молодь півдня і сходу країни, як зацікавити тамтешню університетську людність надбаннями української культури. Але ані державного замовлення на такі книжки немає, ані підтримки з боку незалежних спонсорів...
Оце, мабуть, і є перша проблема: непотрібність незалежної інтелектуальної еліти як майже всьому політичному середовищу, так і тим персонажам, які претендують на роль «українських бізнесменів». Більше того: інтелектуальна еліта, схоже, є неабиякою загрозою для безпроблемного існування частини постмодерної інтелектуальної ж «тусовки»; згадаймо, як ця «тусовка» своїм публічним хамством зірвала приїзд до Львова Ліни Костенко, а натомість вона ж невдовзі радо вітала візит до міста Володимира Корнилова, автора скандальної книжки про Донецько-Криворізьку республіку, основна теза якої полягає в тому, що на півдні і сході України нічого українського ніколи не було і бути не повинно. Далі продовжувати ці сюжети не буду, залишаю їх для читацьких роздумів.
Друга ж проблема — це проблема вікова. Іван Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» написав у 35 років. Ця книжка зробила його всесвітньо відомим — і цілком заслужено — науковцем та публіцистом. А хто сьогодні у такому ж віці із науковців може похвалитися своїм суспільно значущим доробком? Є, звісно, Олександр Палій та Володимир В’ятрович, але до рівня молодого Дзюби вони поки що не дотягують, хоча їхні праці також уже набули — і заслужено — міжнародного розголосу. А поети-шістдесятники? У якому віці цілком заслужено уславилися своїми блискучими (хоча нерідко й дещо наївними під оглядом сьогодення) віршами Іван Драч та Дмитро Павличко (я навмисно називаю тільки тих, хто продовжує творити й сьогодні)? Не знаю, в чому тут головна причина, чи то у приземленому прагматизмі значної частини молодих інтелектуалів, чи то в популярності постмодерних забавок, чи то у згаданій уже відсутності суспільних комунікацій, але факт є фактом...
Висновок, як на мене, простий: з одного боку, не треба гратися у піддавки з історією, безпідставно стверджуючи про відсутність у сьогоднішній Україні достойників культури найвищого рівня і тим самим принижуючи українську націю, з другого боку, не можна заплющувати очей на те, чому дуже й дуже часто здобутки й потенціал цих достойників залишаються не затребуваними тим політичним середовищем, яке зве себе «патріотичним», не кажучи вже про державні структури та певною частиною самих інтелектуалів.
Усе це мало би стати підставою не для гучних словесних ескапад, а для серйозної та конструктивної розмови.
