«Поразки Майдану» в Церкві

Протягом тижня в українських релігійних колах найбільше обговорюють обрання нового Предстоятеля Української православної церкви. Мені довелося перечитати чимало текстів, промоніторити матеріали центральних телеканалів і веб-ресурсів, у більшості із них не вельми позитивно відгукуються щодо особи новообраного митрополита. Проте факт залишається фактом — 48 архієреїв підтримали митрополита Онуфрія в другому турі, що становить буквально дві треті всіх учасників голосування. Як пояснити парадокс, коли суспільство чекає на зміни, а єпископи обирають «суперконсерватора»?

ВНУТРІШНІЙ ПРОГРАШ МАЙДАНУ

Сучасні події, які відбуваються в Україні, змушують нас до глибинних роздумів та аналізу пережитого. У медіа ми говоримо, що Майдан став індикатором для суспільства, особливо виявив найкращі його риси, які стосуються різноманітних сегментів нашого соціуму. Окрім того, Майдан став рентгеном і переосмисленням багатьох процесів, зокрема й формуванням нового іміджу Церкви. Досліджуючи комунікацію між Церквою та суспільством у рамках Революції Гідності, починаючи з листопадових студентських протестів, вимальовувалася чітка модель діалогу, проте це стосується далеко не всіх конфесій. Від побиття студентів 30 листопада і до сьогодні позиція УПЦ залишається майже нейтральною, маючи на увазі риторику церковної верхівки. Винятком стали дієві кроки рядових священиків — і як противага — повна аморфність єпископату. Ми не почули радикальних заяв, які б стосувалися реальної підтримки чи то протестувальників на Майдані, чи військовиків на сході. Деякі представники духовенства, відповідаючи на ці закиди, наголошують, що займатися політикою — поза межами компетенції Церкви. Виглядає, що такого концепту дотримується, через свою «монашість», і митрополит Онуфрій. До речі, під час свого першого брифінгу після обрання Блаженнійший не відповів відверто, чи вважає Росію прямим агресором на сході України. Натомість він зазначив, що не є політиком, щоб оцінювати такі речі. Вибори нового Предстоятеля УПЦ були своєрідним тестом на готовність Церкви функціонувати в режимі постмайданного громадянського суспільства. Звісно, можна ставити багато риторичних запитань і багато залишиться поза кадром, проте для мене очевидним є одне — комунікація між Церквою та Майданом не відбулася. Про крах на зовнішньому рівні поговоримо нижче. Найбільш прикро, що цей діалог зазнав провалу у внутрішньому житті спільноти. На жаль, архієреї керувалися виключно егоїстичними мотивами, забувши про присутність молодих свідомих священиків, а головне — мирян, які втомилися від диктатури зверху і хочуть змін і розвитку у своїй Церкві. Мабуть, ще рік чи два тому суспільство «проковтнуло» б це рішення без особливих заперечень. Проте сьогодні — вже не те суспільство, і мислити в ньому совковими категоріями виглядає, як мінімум, злочином. Мені сподобалися слова журналістів «1+1», які готували матеріал для підсумкового випуску минулої неділі: «Після виборів єпископи роз’їхалися по домівках із відчуттям виконаного обов’язку, проте до їхніх єпархій знову й знову прибувають труни із загиблими Героями»...

ЗОВНІШНІЙ КРАХ КОМУНІКАЦІЇ

Після обрання митрополита Онуфрія Предстоятелем УПЦ відбулися ще дві події, які спонукали до роздумів, — лист-привид Патріарха Кирила та зустріч Блаженнійшого із Президентом Петром Порошенком. Саме ці дві ключові події, на мій погляд, спонукали до перших поразок зовнішньої комунікації Церква—Майдан. Лист Патріарха Кирила до Предстоятелів Помісних церков щодо захисту православних на сході України, який було розміщено на сайті відділу зовнішніх зв’язків, проіснував на ресурсі лічені години, опісля таємничо зник. Проте його в медіа вже встигли назвати «підкладеною свинею» та «церковною кисельовщиною», адже в ньому — не менш фантастичні сюжети, ніж транслюють на російському телебаченні, тільки з духовенством у головних ролях, та звинувачення в конфлікті «уніатів» та «розкольників». Звісно, для багатьох цей текст не містив нічого надзвичайного та нового, проте, по-перше, на офіційному рівні Церкви не було жодної радикальної рефлексії з приводу нісенітниць Патріарха РПЦ, інтегральною частиною якої є УПЦ. По-друге, в поширенні тексту листа звинуватили духовенство УПЦ КП, що засвідчило наразі відсутність продуктивного діалогу між гілками православ’я, а отже, ідея єдності поки що виглядає фікцією. До речі, під час зустрічі з Президентом Петром Порошенком Блаженнійший митрополит Онуфрій зазначив, що Церква прямує до єдності, але зі своїми умовами, водночас Предстоятель запевнив у молитві та розділенні горя з усіма засмученими українцями. Безперечно, я можу помилятися, але така позиція для мене особисто нічим не відрізняється від думок Патріарха Кирила зразка початку бойових дій в Україні. Ми пам’ятаємо, як у листі до українців ще навесні він запевняв про молитву і духовну підтримку України, але водночас нічого не робив реально для припинення тероризму на сході. Безумовно, молитися — важливо і треба, але якщо молитва без діл мертва, то чого вартує молитва без діл?

Тому ситуація наразі виглядає доволі сумною. До речі, під час останньої прес-конференції речник УПЦ, о.Георгій Коваленко, зазначив, що не варто критикувати Предстоятеля, якого ще тільки обрали. Проте я особисто не погоджуюся з цією думкою, владика Онуфрій понад півроку був місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри, а це не остання позиція в ієрархії Церкви. Утім, якщо тоді не було рішучих заяв, то й у найближчому майбутньому виглядає так, що й не буде. А труни українських Героїв і надалі курсують Україною!