«Радянщина» в законі

Канал «24» ощасливив сольним виступом колишнього кадрового дипломата, а нині аналітика, пана Філіпчука. Він давав поради, що робити Україні в нинішній геополітичній ситуації. Послухав я п’ять хвилин і схопився за голову. Не дай Боже слідувати таким рекомендаціям! По-перше, за Філіпчуком, слід відмовитися від посередницьких послуг США, Німеччини, Франції, Британії й домовитися з Росією один на один. А що буває, коли ми опиняємося з Росією один на один? Так, капітуляція, поразка, максимально принизливі умови. Мабуть, подібні підсумки пан Філіпчук вважає прийнятними? Крим, на його думку, взагалі треба винести за дужки, тобто остаточно здати півострів Кремлю. Така-от філософія капітулянтства, що не залишає Україні позитивних перспектив. У цьому світі не можна вижити без боротьби, але у нас є діячі, для яких краще поразка, ніж боротьба. З міркувань аналітика випливало, що Захід дуже образив Росію, забравши з-під її контролю Східну Європу, і в ролі компенсації має зробити їй дарунок. Чи не Україну бачить пан Філіпчук такою?

«ФЕНОМЕНАЛЬНА» УКРАЇНСЬКА ХИТРІСТЬ

Але геть зовсім вразив мене цей колишній український дипломат, коли запропонував зробити Крим «територією російсько-української дружби» й енергійно приставати до Росії з такими проектами, на які вона, нібито, буде «вимушена реагувати». Феноменальна, так би мовити, українська хитрість. Цікаво, у нас на Михайлівській площі, в МЗС ще багато таких оригінально мислячих? А життя постійно й суворо нас вчить: війну не можна виграти за столом дипломатичних переговорів, лише на полях битв.

Перший Національний телеканал показав документальний фільм «Кримські татари», приурочений до 71-ї річниці депортації кримськотатарського народу. Це важливо й корисно, особливо зараз, дати громадянам України елементарну інформацію про корінний народ Криму, що став жертвою спочатку царської, потім комуністичної, а нині вже путінської Росії. В українській історіографії існує щодо цього народу певне наслідування імперської історіографії. Хоча відносини українців і кримців не були копією відносин між Кримом і Росією. Тут своя історія, в якій були і моменти ворожості, і моменти співпраці, спільної боротьби проти спільного ворога. Але після 1944 року навряд чи який-небудь офіційний український історик ризикнув би доброзичливо писати про кримських татар, тут дозволявся й заохочувався лише негатив. Тим часом, 1709 року, коли Петро І зруйнував Запорозьку Січ, запорожці пішли на південь, і кримський хан дозволив їм заснувати на своїй території нову Січ. І козаки прожили загалом з кримськими татарами близько 30 років. Володар Перекопу Тугай-бей був союзником Богдана Хмельницького й загинув в одній з битв українсько-татарського війська, стверджують, що відомий діяч Центральної Ради професор-економіст Туган-Барановський був його нащадком. Найкраща легка кіннота Європи, кримськотатарська, відіграла видатну роль у блискучій перемозі української зброї в битві під Конотопом. Знаменитий генеральний суддя Запорозького війська Кочубей був вихідцем з Криму, родоначальником українських і російських аристократів, Пушкін написав про нього в поемі «Полтава»:

«Богат и славен Кочубей

Его поля необозримы...»

Коли на Крим обрушилася епідемія чуми, кошовий отаман Запорозького війська Іван Сірко з відома козаків передав кримським татарам деякі запорізькі землі, вільні від зарази. Гетьман відправив Сіркові листа, в якому обурювався, навіщо отаман віддає «історичному ворогові» відвічні козачі землі. Суворий воїн відповів: «У татарських кошах бубонна чума. Діти, жінки падають у траву і вмирають там. Дамо їм вільні води й чисті землі. Будьмо ж людьми, гетьмане!» У відносинах двох народів була не лише ворожнеча, а й чимало глибоко людяного й благородного. Імперській російській владі татари в Криму завжди заважали, й тому на їхні голови постійно сипалися всілякі звинувачення. Їх звинувачували в співпраці з Туреччиною, а під час Другої світової війни у співпраці з німецькими окупантами. Але навіть за офіційною статистикою в окупованому Німеччиною Криму бургомістрів і старост серед етнічних росіян було помітно більше, ніж серед татар, проте росіян у Криму чомусь не депортували...

АНТИТАТАРСЬКА ПРОПАГАНДА

Вивозили кримських татар, німців, болгар, греків, вірмен. Німці були винні вже тим, що німці. Болгари мали етнічний зв’язок з Болгарією, що була в гітлерівській коаліції, хоча проти СРСР Болгарія не воювала. Вірмен звинуватили в тому, що вони в окупації займалися приватним підприємництвом - страшний гріх, що й казати. А греків ні в чому не звинувачували, а просто депортували.

Маленький, на той час 200-тисячний, кримськотатарський народ під час війни дав декілька Героїв Радянського Союзу, безліч солдатів і офіцерів Червоної армії, серед татар було чимало кримських партизан, були командири партизанських загонів, і татарські села окупанти спалювали нарівні з усіма. Але якщо російська влада хоче когось у чомусь звинуватити, цьому комусь уже ніщо не допоможе.

Після 1944 року радянська пропаганда поширювала чутки про те, що нібито Севастополь 1942 року здався тому, що татари «таємними гірськими стежками» провели німецькі війська в тил захисникам міста. Це були, звісно, «казки для приїжджих», але багато хто вірив, тому що хотіли вірити, як і зараз вірять у «розіпнутих хлопчиків». Керівник партизанського руху в Криму Мокроусов, який провалив там дуже багато чого, звалив усе на кримських татар, мовляв, це не він винен, а вони.

Антитатарська пропаганда в Криму з 1991 року просто зашкалювала, інколи перевершуючи навіть антиукраїнську. «Українська» еліта, захоплена дерибаном держави, не помічала того, що відбувається поруч. А в конфліктних ситуаціях на півострові, як правило, була на боці проросійських сил і проти кримських татар, що цілком природно, природно, оскільки татари об’єктивно були більшими патріотами України, ніж ця з дозволу сказати «українська» верхівка. Якби така солідарність з кримськотатарським народом, як тепер, була всі роки незалежності, якби влада в Києві не загравала в Криму з антиукраїнськими формуваннями, а підтримувала кримських татар і українських активістів, то, можливо, все не склалося б для України так погано.

СТІНИ НЕ БУДЕ

Багато телеканалів показали епохальний візит прем’єра Яценюка на східний кордон, де обіцяли звести «велику українську стіну», «східний вал Європи» і т.д. Але виявилося, що стіни не буде, замість неї зведуть огорожу, причому не скрізь, а лише в окремих місцях. Що ж це буде? А якщо з Росії до України полізе натовп, озброєний бейсбольними бітами, кастетами, ножами й пістолетами, під гаслами «слов’янської єдності»? Висока стіна їх би зупинила, а огорожа не зупинить. Відкрити по цих бандах «братів» вогонь українська влада не наважиться, міра її героїзму нам (і не лише нам!) уже добре відома. Що зможуть зробити цим натовпам обіцяні Яценюком безпілотники й електронні засоби спостереження?

Треба їм робити серйозні загороди, або взагалі кинути це все й не витрачати даремно кошти. Адже виходить суцільна профанація: ми вже мали такий «кордон» - пропускной пункт, а поруч 20-30 км території, що не охороняється, чисте поле, йди, хто хоче.

На каналі «112» у програмі «Шустер-LIVE» ведучий обговорював ситуацію з полоненням двох російських спецназівців. Шустер дав телеміст з Москвою, з головою союзу ветеранів спецпідрозділу «Альфа» генералом Гончаровим. Той заперечував факт присутності російських військ в Україні, посилаючись, зокрема, на дивну заяву нашого начальника Генерального штабу Муженка, мовляв, ЗСУ з російською армією не воюють. А з ким же ми тоді воювали в Іловайську, Донецькому аеропорту, Дебальцевому? Немає нічого гіршого, коли генерали намагаються бути дипломатами.

Не треба було б Петру Порошенку втягувати начальника Генштабу в дипломатичні ігри. Але тут Савік Шустер проявив себе тонким знавцем драматургії публічних видовищ. Вислухавши спіч московського генерала, він зробив паузу і сказав: «А тепер ми вам дещо покажемо». На екрані з’явилися російські солдати, які потрапили в наш полон, які один за одним рапортували: «Солдат ім’ярек, батальйон, дивізія, місце дислокації: місто Кострома Російської Федерації, сержант ім’ярек, батальйон, дивізія, Кострома, Російська Федерація. Генерал Гончаров отримав дзвінкий моральний ляпас. Утім, навряд чи він із цього приводу дуже переживатиме. Офіцерська честь у Росії давно стала атавізмом. Автор цих рядків, звісно, не великий фізіономіст. Але дивлячись на генерала Гончарова, думав, що це дуже інформована людина, яка все знає й розуміє. І йому дуже некомфортно. Так некомфортно буває, коли захищаєш свою країну, що зробила мерзенність. З одного боку, патріотизм вимагає незважаючи ні на що її захищати, не відрікатися від неї, а з другого боку не можеш не розуміти, що відстоюєш неправу справу. І це пригноблює...