Різноголосся експертів

На телеканалі, який скромно називає себе ЦК — центральний телеканал — у програмі «Український клуб» виступав модний нині аналітик Олексій Арестович. Спочатку пан Арестович торкнувся чергової московської новації — наміру встановити в російській столиці пам’ятник київському князеві Володимиру, який, чим особливо пишаються ініціатори, має бути на три метри вищим за пам’ятник у Києві.  Особи, які наполегливо заперечують роль знаково-символічної сфери в політичному житті, як завжди єхидно посміхнуться  й махнуть рукою, мовляв, дурниці. Ні. І я згоден з Олексієм Арестовичем, який оцінив важливість цієї акції. Навіщо раптом Москві знадобився пам’ятник давньоукраїнському монархові, який не мав стосунку до власне російської державності, жив у ті часи, коли ніякої Москви не було? Наш противник нічого не робить просто так. Князь Володимир у столиці РФ — це символ, це претензії на всю територію України, на все населення України, на всю українську історію. Зрозуміло, що відсталій провінції Київської імперії, що не мала власного яскравого родоводу, треба творити свій історичний міф. За століття існування Російської імперії його вигадали, але нині міф підривається існуванням незалежної української держави. Дійсно, як пояснити російському школяру, чому історія його країни починається за кордоном, на Дніпрі в Україні? Без опанування України російський історичний міф постійно перебуває під загрозою. Боротьба за історію тісно пов’язана з боротьбою за території, за політичне й економічне домінування.

На жаль, чимала частина українського суспільства цим намірам Кремля підіграє розмовами про «спільну історію», про «братський народ», «колиску трьох слов’янських народів» у Київській Русі і т.д. З цим історичним капітулянтством час закінчувати. Треба чітко визначитися з тим, що Україна — єдиний повноправний і законний спадкоємець Київської Русі. Ніякого спільного володіння тут бути не може.

МИ — НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВА

А от з іншою ідеєю Олексія Арестовича (ще одним її відомим прибічником є пан Друзенко, колишній уповноважений уряду з етнокультурної політики) погодитися важко. Експерт стверджує, що з національного погляду Україна повинна будуватися за моделлю США, як держава без чітко вираженого етно-національного обличчя. Арестович докорив українським націоналістам, що вони нібито хочуть побудувати в Україні етнічну державу. Але це протиріччя у визначенні — націоналісти, якщо вони націоналісти, мають будувати національну державу, тобто державу людей, які, незалежно від свого етнічного походження, вважають себе невід’ємною часткою державоутворюючої нації, в нашому випадку — української.

Україна (як і багато інших європейських держав) не може, як і США, Канада, Австралія і т.д., бути державою емігрантів, оскільки має своє корінне населення — українців, які становлять 80% жителів країни. Ми не держава переселенців звідусіль, у нас є те, що властиве й іншим європейським країнам — зв’язок грунту і крові, землі і народу. І тому ми за визначенням — національна держава.

Заклики Арестовича й Друзенка — це політика побудувати Україну не для українців і без українців. Але створити в Україні суспільство, де комусь вдалося б кудись відтіснити, заховати, усунути 80% населення — ні в кого не вийде. Держава Україна  можлива лише як національна держава. Я часто на телеканалі RTVI дивлюся програму «Ізраїль за тиждень», у якій беруть участь політики, журналісти, діячі культури цієї країни. Вони часто вживають друге найменування Ізраїлю — Єврейська держава, підкреслюючи її національний характер. А їм було набагато складніше, ніж нам, у них люди з’їхалися зі всього світу — різнорасові, різномовні, різнокультурні. Але це не завадило у важких умовах побудувати державу саме національну, єврейську.

Польща — національна держава. Угорщина — національна держава, Італія — національна держава, Німеччина — національна держава. Для Європи — це швидше правило, ніж виняток.

ЩО ХОРОШОГО В БОНАПАРТИЗМІ?

У моєму телеящику є білоруський телеканал ТРО. Загалом, нічого цікавого, безконечне оспівування СРСР, полум’яної білорусько-російської дружби. Щоправда, чомусь мало популяризували товариша Лукашенка. Не інакше як російські брати обмежують (канал спільний, РБ і РФ керують ним на паях), великий вождь може бути лише один. Але інколи прослизають цікаві й повчальні сюжети. Зокрема, подивився документальний телесеріал «Холодна війна», частину, що розповідає про арабо-ізраїльську війну 1967 і 1973 року. Привернула увагу оцінка противника ізраїльським генералом Аріелем Шароном: «Єгиптяни — добрі солдати, але офіцери у них — повна нікчемність». Ну, у нас теж є проблеми з офіцерським корпусом, а понад усе — з генералітетом. А ще один генерал ізраїльської армії, Хаїм Герцог, пояснив, що в ЦАХАЛ (Армія оборони Ізраїлю) високий відсоток втрат в офіцерському корпусі пояснює багато блискучих перемог Ізраїлю. Простіше висловлюючись, офіцери ЦАХАЛ не відсиджуються за спинами своїх солдатів, а ведуть їх за собою, будучи для них наочним прикладом, що й забезпечує той дух бойового братерства від солдата до генерала, яким просякнута ЦАХАЛ. Між іншим, Аріель Шарон з часом стане прем’єр-міністром, а Хаїм Герцог — президентом. Це у нас різні псевдоліберали лякають бонапартизмом, владою військових, а в Ізраїлі ніхто не боїться, коли колишні бойові генерали (втім, бойові генерали колишніми не бувають!) приходять у вище державне керівництво.

У нас у зоні АТО солдати часто скаржаться, що рідко бачать старших офіцерів, а генералів не бачать зовсім. Ну, тут домінують радянські неминучі традиції. Російський історик Марк Солонін у книжці «22 червня. Анатомія катастрофи» пише, як багато радянських генералів на початку війни не бували в розташуванні своїх військ і не мали з ними зв’язку. Заступник командувача Західним округом Болдін перебував за його визначенням «в мальовничому лісовому куточку», а ввірені йому частини десь в інших місцях. Генерали вермахту (Манштейн, Гудеріан і ін.) на автомобілях вривалися на передову й керували битвами з бойових порядків своїх військ, ризикуючи бути пораненими або вбитими. Тому вони вкрай рідко втрачали управління військами. До речі, як зазначив генерал Хаїм Герцог, ізраїльський офіцер ніколи не віддасть команду «Вперед!», а лише «За мною!».

В Україні досі шанували радянських генералів, тим паче якщо вони були уродженцями України. Ось, наприклад, у Дніпропетровську стоїть пам’ятник командувачеві повітрянодесантних військ радянської армії Василю Маргелову, активному учасникові окупації Чехословаччини 1968 року. Ось що написав московський історик і письменник Леонід Млечін у книзі «Юрій Андропов» про нараду у міністра оборони СРСР маршала Гречка перед вторгненням до Чехословаччини:

«Як завжди вирізнився командувач повітряно-десантних військ генерал-полковник Василь Маргелов.

— Товаришу міністре, випалив він, — усі сім дивізій готові рознести на шматки будь-якого противника!

— Спокійно, генерале, — зауважив Гречко.

Коли нарада закінчилася, головний десантник Маргелов зупинив у дверях командувача 38-армії генерала Майорова.

— Ну що, зрозумів, Саша?

— Так точно, Василю Пилиповичу.

— А що зрозумів?

— Діяти треба рішуче й твердо управляти військами.

— Є...ть треба й прізвища не запитувати — ось що треба! — весело сказав командувач десантних військ. Генерал Майоров остовпів». Не дивлячись на те, що чехи й словаки не чинили збройного опору, сотні людей у Чехословаччині під час радянської інтервенції загинули. А нині вихованці генерала Маргелова  у складі десантних підрозділів Російської Федерації браво вбивають українців на Донбасі. Будемо й далі пишатися нашим земляком Маргеловим?

«ВІЗАНТІЙЩИНА, КУЛУАРНІ ДОГОВОРНЯКИ, БРУДНІ ІГРИ»

У Шустера обговорювали відставку шефа СБУ Валентина Наливайченка. Нардеп Добродомов заявив, що в такому разі у відставку треба відправити й генпрокурора Шокіна, і міністра внутрішніх справ Авакова.

Треба визнати, що СБУ за всіх справедливих до неї претензій, виглядає явно краще, ніж МВС і ГПУ.

Нардеп Семен Семенченко поділився гіркими розчаруваннями в діяльності нинішньої влади: ніяких реформ немає, як і ніякої боротьби з корупцією. Згоден з комбатом. Усі гучні фрази Порошенка про героїчні звершення в стилі батька економічного дива в Сінгапурі Лі Куан Ю залишилися пустопорожніми фразами. Дедалі очевидніше, що ми сьогодні маємо лібералізований режим Януковича на чолі з Порошенком. Змінилися обличчя при владі, сама система, яка ось уже двадцять років терзає Україну, залишилася незмінною: всевладдя олігархів і бюрократії й тотальне добре організоване розкрадання країни. І абсолютний правовий імунітет для високопоставлених злодіїв. Ідеали Майдану зраджені й продані. Нинішні вожді мають покаятися й визнати себе обманщиками українського народу.

Нардеп Борислав Береза охарактеризував актуальне політичне життя так: візантійщина, кулуарні договорняки, брудні ігри. Україна — країна, а не фірма, тому нею не можна керувати, як фабрикою «Рошен», як заводом «Південмаш», нею вже керували.

Головний люстратор нардеп Єгор Соболєв заявив, що голосував за зняття Наливайченка, й нагадав, що шеф СБУ має бути звільненим ще за люстрацією. У ролі головної претензії Соболєв нагадав, що Наливайченко вчився в інституті КДБ. Ну, Володимир Путін вчився на юридичному факультеті Ленінградського університету, де свого часу (у Санкт-Петербурзі) вчився й видатний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. Наших люстраторів (як свого часу й радянську владу) підводить схильність виключно до формальних обставин за певної байдужості до суті явищ.

Шустер запропонував проголосувати: 87% людей у студії висловилися за те, що Наливайченка звільнили за його звинувачення прокуратури в корупції. Треба готуватися Саакашвілі, він теж різко висловився про вітчизняних прокурорів.

Сенсаційне повідомлення зробив головний військовий прокурор Матіос. Нібито кілька бійців батальйону «Торнадо» застосовували тортури до затриманих. Потерпілі написали скарги. Матіос з дивною для прокурора довірливістю сприйняв ці скарги. Він сказав, що не вірить, що потерпілі могли все ними викладене вигадати. Ну, події 2014—2015 рр. показали, що немає такої мерзенності, на яку не пішли б вороги України.

Хотілося б вірити, що у Матіоса є серйозніші докази, ніж особиста переконаність. А якби у нас був суд, якому можна було б довіряти, я міг би сказати: суд розбереться...