«Війна і мир» на телеекранах

«Безпечна зона для небезпечних тем» — так характеризують свою студію ведучі. Уже двічі проект «Війна і мир» виходив на українські телеекрани — першим гостем програми став колишній прес-аташе посольства Грузії в Україні Бачо Корчілава, другим — професор Донецького національного університету Олена Стяжкіна, а цього тижня перед камерами з’явилася редактор Української служби «Голосу Америки» Мирослава Гонгадзе. Перше, що впадає у вічі — це відсутність театралізованого дійства, до якого вдаються зазвичай ток-шоу інших телеканалів, ба навпаки — повний мінімалізм. Повністю затемнена, чорна студія, біла площина столу, двоє ведучих — Юрій Макаров та Євген Степаненко — один навпроти одного і гість передачі.

Проте розмови у студії явно не чорно-білі, а аскетизм «телеобгортки» повністю відповідає задуму проекту як справжньому дискусійному майданчику. «Ми й так живемо в парадигмі телебачення, яке нам фактично нав’язує одну чи другу точку зору: оце — правильно, оце — неправильно. Та я прихильник того, щоб люди думали, — говорить один із ведучих програми Євген Степаненко. — Якби ми робили «Війну і мир» на комерційному телеканалі, то одразу ж зі старту була б бійка. А це одразу знижує рівень дискусії й не дає результату. Ти чуєш крик, але не чуєш висновків. У цій ситуації надважливо просто говорити». Поки що ведучий курсує між програмою та фронтом, повертається на кілька днів у Київ, щоб зробити два-три записи програми — і назад, на фронт, де він перебуває ще з квітня. Зараз — як заступник начальника штабу мобільного госпіталю ім. М. Пирогова. Як зазначив у коментарі «Дню» Юрій Макаров, хоч програма і йде у записі, а не в прямому ефірі, але вона вільна від монтування, і жодного слова з неї не вирізають.

«Раніше Євген був головним режисером одного петербурзького телеканала, мав квартиру на Васильківському острові — тобто все нібито чудово, але одного дня він зрозумів, що в такій Росії жити далі не може, — розповідає «Дню» Юрій Макаров. — Переїхав в Україну, був активним учасником Майдану. Якось я запросив його в програму «Перша студія» на Першому Національному і зрозумів, наскільки він телегенічний. Тоді й зародилася ідея програми «Війна і мир».

Представників того, що зараз називають «партією війни» чи «партією миру», ви ніколи не побачите в цій програмі. «Ми виразники приблизно спільних життєвих переконань, проте у мене немає досвіду війни, а в Євгена — є, — пояснює Юрій Макаров. — А відповідно наша кардинальна різниця досвідів визначає оптику, крізь яку дивимося на ситуацію: більш прагматичні чи радикальні, більш м’які чи жорсткі варіанти розв’язання кризи».

Як зазначає Юрій, відкритих майданчиків для дискусії про війну на українських телеканалах майже не помітно. Тим часом розмова переходить у публічну площину. «Основна ідея — говорити про те, що справді наболіло. Ми й так про це говоримо, але здебільшого на кухнях. Я взагалі вважаю, що наша журналістика про війну пише, передає і знімає мало — набагато менше, аніж годилося б, виходячи із ситуації, — додає пан Макаров. — Це означає, що ми не знайшли способу, яким чином розповідати про війну. А на ній зав’язано чимало проблем повсякдення, на які натикаємося. І відсутність цього «промовлення» позначається і на відносному успіху російської пропаганди. Також має місце таке явище, як рух спротиву мобілізації, а це означає, що деякі речі залишилися недомовленими, і там, де є вакуум, він заповнюється іншими джерелами. Там, де його немає — чіткі й вистраждані переконання. Мій особистий досвід свідчить про те, що неможливо когось переконати, якщо людина цього не хоче. Її може переконати лише те, що сталося з нею особисто, або якесь яскраве враження — теоретично».

Для створення цього яскравого враження у програми не так багато часу, але Юрій Макаров налаштований оптимістично: «40 хвилин — це не той час, за який не можна встигнути розв’язати всі проблеми. Але принаймні позначити їх і змусити людину по той бік екрана замислитися — можливо».