Журналістська позиція і самоцензура на війні

Минулого тижня військовий кореспондент, сценарист, спецкор ТСН каналу «1+1» Андрій Цаплієнко став володарем премії «Фаворит телепреси» за 2014 рік. Упродовж останнього року номінант «Дня» запам’ятався чудовими рефпортажами, ексклюзивними матеріалами, прямими включеннями з подій на Майдані, далі під час агресії Російської Федерації в Криму і сьогодні — з передової лінії на сході. Саме за проявлений професіоналізм упродовж року та громадянську позицію «День» як незмінний експерт «Фаворита телепреси» і номінував Андрія Цаплієнка, а колеги з журі підтримали цей вибір. За його кандидатуру  проголосували 13 із 20 експертів премії.

Нещодавно Андрій Цаплієнко завітав до Львова. «Дню» вдалось поспілкуватися з військовим кореспондентом про журналістську позицію, стандарти професії та явище самоцензури під час війни.

— Андрію, нещодавно ви стали володарем премії «Фаворит телепреси-2014». Як ви ставитесь до цієї нагороди?

— Мені, звісно, приємно отримати визнання моєї роботи саме від «пишучих» колег-журналістів. Адже газетна журналістика більш досконала, на мій погляд. Коли ти читаєш друкований матеріал, має утворюватися емоційна картинка і мають відтворюватися події. А перед тобою — лише папір, букви, і все. Спочивати на лаврах після будь-якої нагороди — немає сенсу. Адже ти отримуєш задоволення від справи, яку робиш.

— Чи потрібно у цій війні українським журналістам себе якось позиціонувати?

— Скажу просто: думаю, що іноземні журналісти можуть про це не думати, а вітчизняним журналістам — треба. З самого початку ми не хотіли бути однією зі сторін конфлікту, намагалися бути об’єктивними. Але моїй групі та багатьом іншим говорили та закидали, мовляв, ви сторона конфлікту і таким чином солдати інформаційної війни. Не ми себе зробили солдатами — нас зробили. Якщо нас такими вважають, отже, ми обрали свою сторону.

АНДРІЙ ЦАПЛІЄНКО (ПРАВОРУЧ): РОБОЧІ БУДНІ ВІЙСЬКОВОГО КОРЕСПОНДЕНТА / ФОТО ЗІ СТОРІНКИ FACEBOOK

— Як з журналістськими стандартами у такій ситуації?

— Тут дуже важко. Згідно з журналістськими стандартами не можна казати «наші-ваші», «герої-негідники» тощо. Інформаційні стандарти однакові для всіх. Але виявляється, деколи журналісти від них відходять. Це відбувається насамперед у зв’язку з тим, що це наш конфлікт. І навіть іноземним кореспондентам це зараз краще зрозуміти. Адже багато з тих, хто тут починають працювати, розуміють, що це не зовсім громадянська війна або зовсім не громадянська. Можливо, вони розуміють ключове значення цього конфлікту для світу. Таким чином вони теж починають, скажімо, відходити від цих стандартів. Я вже наводив приклад, коли головний редактор Ukraine Today запропонував емоційні тези включити мені до сюжету, які насправді дуже рідко застосовуються в західній інформаційній журналістиці. Ми знайшли дитину з єврейської ортодоксальної родини і зробили інтерв’ю. Редактор запропонував використати приблизно таку фразу: «This man destroys common cliche that depict Ukrainian army as in tolerant racists-fascists» (Ця людина руйнує звичайне кліше, що зображує українську армію як нетолерантну, расистську та фашистську). Це надає емоційного забарвлення. Але воно пояснюється тим, що ми маємо руйнувати стереотипи. Не ми перші почали інформаційну війну, і якби вона не стосувалась нас, то ми б не відходили деколи від журналістських стандартів. Однак, основне завдання журналістики — доносити правдиву інформацію про те, що відбувається, і ми це робимо, давати інформацію з іншого боку конфлікту — ми даємо, для підтвердження інформації користуватися багатьма джерелами — ми цим користуємось.

— Ви багато бачили в зоні АТО. Чи мали ви справу з відчуттям самоцензури?

— У Миколаївці наші військові ненавмисне влучити в будинок, і хтось загинув. Ми це показали. Але взагалі — жодного випадку навмисного обстрілювання українською армією житлових кварталів не було. Це треба розуміти. Якщо ви матимете розвіддані, то побачите, що там, де позначено позиції бойовиків і поблизу знаходяться мирні жителі, — написано: «Категорично не обстрілювати». Але це питання. Можна показати обстріл, військовий злочин, якщо таке є. Але насправді це поодинокі випадки. З другого боку, цим можна добитися того, що у людей складатиметься враження, наче це звичайна практика. Єдиний вихід із ситуації — показувати порушення звичаїв і правил ведення війни не тільки з нашого боку, але й те, що роблять з того боку. Щоб була довіра до наших військових.

Коли ми знімали тіла загиблих бойовиків росіян, було бажання показати якісь крупні плани. Але ми відмовились. Треба розуміти, що це колись були живі люди. Якщо вони ставляться так до наших заручників, бійців, загиблих, то це не дає права нам так робити. Це перше. А ще одна ситуація була з дівчинкою, яка втратила своїх батьків — ми відмовились від матеріалу. Була можливість наполягати на показі, але ми цього не робили. Воно могло нашкодити. Ось в такому плані самоцензура проявляється.

— Як протидіяти інформаційній війні?

— Я пропонував створити єдиний координаційний центр з цього питання. Єдине, чим ми можемо запобігти інформаційній війні, яка ведеться проти нас, — це координація дій. Волонтери багато допомагають армії, але часто-густо це буває хаотично і непропорційно. Так само має бути координація дій, але не журналістів, а ЗМІ. Журналісти просто мають робити свою роботу професійно, якісно і зважено.

— Ви висвітлювали багато військових конфліктів у різних країнах. Як війна в себе «вдома» вплинула на вас як на журналіста?

— Обстановка вкрай важка і аж ніяк не домашня. За картинкою — це просто кавказька, осетинська, чеченська війна. Вона не домашня саме по комфорту. Вона цікава тим, що часто я просто розумію, що не знав Україну і не знав людей. Декого недооцінював, декого переоцінював.

— Чим ця війна відрізняється від тих, що ви висвітлювали?

— Хоча це війна у ХХІ столітті, але нагадує швидше бойові дії кінця ХІХ або початку ХХ століття. Тому що зараз поки вирішує питання артилерія, фактор авіації — мінімальний. Але при цьому використовують комп’ютерну розвідку, засоби ведення інформаційної війні, такі досить потужні речі, як масове нейролінгвістичне програмування. І тут артилерія є технологією минулих століть. Наприклад, хлопці з одного блокпосту розповіли, що в бліндажі вони живуть і сплять з мишами. І напевно, там є якісь хвороби Першої світової війни. Водночас є лазерне корегування цілей, планшети, «Фейсбук» і таке інше. Щоб зрозуміти, як себе почуває український військовий на війні в 2014 році, треба прочитати твори Ремарка на військову тематику. Це цікавий коктейль епох.