Остап ДРОЗДОВ, політичний експерт «Дня», автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом» на телеканалі ZIK (Львів)

Уже традиційно «День» просить своїх авторів, експертів та постійних читачів підбити підсумки року, що минає, відповідаючи на запитання новорічної анкети «День»-2013:

1. Які події року, що минає, на вашу думку, змінили світ і Україну? Які з них — на краще, які — навпаки?

2. Яка подія в житті країни за рік, що минає, стала найважливішою особисто для вас?

3. Поділіться прикладами ситуацій або людей, які додають вам сил та оптимізму.

4. Автори, статті, проекти газети «День», які вирізнялися  2013 року?

 1. — Не буду оригінальним. Нині усі мої думки — лише про Майдан. Попри всю ейфорію, що буквально розпирає, мене все одно не покидає відчуття безпорадності. Майдан засвідчив гігантське бажання політичних змін, і водночас неможливість його реалізувати. Майдан на три голови переріс усіх політиків, а особливо ту трійцю, яка продовжує розцінювати Майдан як елемент своїх передвиборчих стратегій. Я з величезним скепсисом і навіть зневагою ставився до весняного туру акції «Повстань, Україно». Тоді лідери, наче малі діти, тішилися напівпроплаченим п’яти тисячним мітингом і казали: «Як тільки Україна повстане — у нас є чіткий план». У листопаді-грудні Україна повстала мільйонним Майданом, натомість політики робили все, щоб люди в них ще більше розчарувалися. Майдан — це політична сирота, яку хочуть насильно усиновити різноманітні кандидати в президенти. Політики проявили свою мізерність. Ми маємо Майдан — і пігмеїв на сцені, які спочатку лопотіли щось беззмістовне про імпічмент Президента в парламенті, потім ще — більш безмістовне «Юлі — волю!», а закінчилося все тотальною поразкою на довиборах. Майдан відбувся для народу. І не відбувся для політиків. Проти Майдану застосовано найбільш дієву технологію — ігнорування. Наступна стадія розправи з Майданом — поодиночна нейтралізація основних фігур (це вже відбувається). Проти Майдану оголошено війну тими, на чиєму боці  — покидьки з тітушок та найманого криміналітету. Ще ніколи ситуація не була настільки серйозною. Янукович становить фізичну загрозу для життя людей в Україні. Нині це стало остаточно зрозуміло. А отже, все тільки починається.

2. — Особисто для мене основною подією стала поява нового покоління українців. Це ті студенти, про яких я написав текст «Сопляки forever». Буду відвертий: я не сподівався побачити таку величезну кількість молоді, яку «харить» сучасна Україна. Нічого обнадійливішого я собі не побажав би. Саме ця молодь — романтична, наївна, щира і вимоглива — стала одкровенням. Ми нічого не зробили для її появи. Ця молодь формувалася завжди усупереч Україні. Це — якісна альтернатива нашому суспільству, яке свідомо підлаштувалося під режим і живе за принципом невтручання. Я виразно побачив матрицю майбутньої України. Ця молодь, зіткнувшись у Львові з усілякими михальчишинами та фаріонами, продемонструвала свою засадничу іншість. Точніше — кращість. Наші студенти повністю десовєтизовані. У них узагалі немає вірусу СРСР. Їх неможливо залякати ГУЛАГами, вони не сприймають епоху репресій і тотального страху, вони бачать жахливе відставання України від решти світу і готові постраждати за свою мрію. Супроти них уся опозиційна трійця, а також деморалізована Східна Україна виглядає дрімучим совком, від якого інколи хочеться відгородитися трьохметровими барикадами, як на Майдані. Їхнє первинне гасло «Майдан без політиків» — це апофеоз постмодерну. Це повністю нова і набагато якісніша візія світу й України в ньому. У світлих головах учорашніх дітей відсутні усі ці патогенні, тупикові ідеологеми «Україна для українців» і таке інше. Їхнє покоління відкрите до світу. Вони привнесли в українську дійсність відчуття необмеженого простору й перспективи. Це ковток свіжого повітря після десятиліття тривалої задухи. Я багато чому навчився в цих необкатаних студентів. І всі ми.

3. — Мої цьогорічні герої — це пенсіонери з Івано-Франківська, які віддали 10 тисяч гривень на Майдан. Коли почув цю новину — плакав! І коли нині пишу ці рядки, в мене знову — сльози на очах. Бо в цій пожертві я бачу сенс боротьби. Ці старенькі, немічні люди уже нічого не можуть змінити. Їхнє життя минуло в потворній країні з потворним укладом життя. Але вони з останніх сил хочуть, щоб наступні покоління жили в країні своїх мрій. У кращій країні. Їхній вчинок — планетарного масштабу, без перебільшення. Скільки житиму — пам’ятатиму, що заради цих двох стареньких пенсіонерів ми не маємо морального права скласти руки.

4. — Важко виокремити когось одного. Квінтесенцією усієї газети «День» є передовиця за не пригадую яке число. Заголовок — «Втримати моральну висоту». Це найважче — втримати моральну висоту в час, коли границі етики зникають, і набагато природніше було б стати звіром у стаді на себе схожих. Газета, що в умовах найвищого рівня адреналіну апелює до аксіологічних категорій, чинить акт героїзму. Це завжди треба цінувати. Інакше голос розуму і голос душі потоне в мороці одновимірного світу. Усім людям, причетним до «Дня», — моя вдячність і вітання з прийдешнім роком, який, я вірю, укріпить нашу впевненість, що моральну висоту втримано.