Досвід виживання та ейфорії

Давня індуїстська легенда розповідає, що одного разу Парваті, дружина господа Шіви, звернулась до свого чоловіка з проханням пояснити, чому він — безсмертний, а їй належить помирати та знову перероджуватися в матеріальному світі. Після довгих вмовлянь Шіва згодився відкрити Парваті таємницю безсмертя та створення Всесвіту, але висунув єдину вимогу: Амар-Катха, або ж розповідь про безсмертя, повинна залишитися в повній таємниці. Шіва почав шукати місце, де б жодна жива істота не змогла його почути, і врешті-решт знайшов печеру Амарнатх високо в неприступних Гімалаях. Пройшовши довгий та виснажливий шлях, Шіва та Парваті усамітнились в печері, оточеній священним вогнем. Посадивши дружину перед собою, Шіва увійшов у транс і декілька днів без перерви розповідав Парваті таємницю всього сутнього. За іронією долі Амар-Катха була почута парою голубів, що гніздилися під стелею; відтоді вони навічно оселилися в цьому священному місці, й побачити їх —вважається великою вдачею.

Незважаючи на те, що Амарнатх згадується в стародавніх ведичних текстах, доступним для паломників він став лише з кінця 70-х років минулого століття. До цього дорога в Амарнатх була останнім паломництвом у житті багатьох аскетів та святих. Розташований високо в горах Кашміру, це був шлях в один кінець, адже дістатись звідти живим було майже неможливо. Великі святі та саддху приходили в Амарнатх для того, щоб залишити тіло за допомогою спеціальних йогічних практик. Кажуть, що перші експедиції паломників знаходили в околицях печери десятки людських скелетів. За свідченнями одного літнього саддха, до будівництва дороги в Амарнатх щороку приходило не більше 30 осіб, і лише декілька з них повертались. Знадобилось орієнтовно 20 років, щоб буквально прорубати в скелях більш-менш безпечну дорогу. Із того часу тисячі паломників з усієї Індії лишають свої домівки й земні справи й, долаючи численні перешкоди та несприятливі погодні умови, прямують до священної печери.

ПЕРЕД СХОДЖЕННЯМ

Вперше я дізнався про Амарнатх-Ятру ще 2005 року, проте годі було сподіватися, що можна знайти бодай якусь інформацію про паломництво. Через кілька років я знайшов досить цікавий відеозвіт про першу російську експедицію в Амарнатх. Переглянувши фільм, я перейнявся думкою обов’язково здійснити паломництво, проте сприятлива нагода випала тільки минулого року. Зв’язавшись з керівником російської експедиції та порадившись з ним, я почав підготовку до власного походу. Як і 2005 року, інформації про Амарнатх-Ятру було явно обмаль — усе, що я знав, це був приблизний маршрут, важкі кліматичні умови та декілька днів виснажливого шляху високо в горах. Усі джерела сходились на тому, що дорога досить небезпечна, проте ця обставина мене не зупинила. Підготувавшись на власний розсуд, наша експедиція вирушили в Кашмір.

Після довгої та виснажливої дороги з Джамму (Кашмір, Індія), 30 липня 2011 року ми дісталися до Пахалгама — невеличкого селища в мальовничій гірський долині. Тут розташувався перший паломницький табір («лангар») на декілька тисяч чоловік, і ми без проблем знайшли їжу та відносно комфортне місце для перепочинку. В таборі панувала піднесена атмосфера — всюди голосно грала релігійна музика, в багатьох місцях стояли телевізори, по яких транслювали «Рамаяну». Нас дуже приязно вітали й запрошували в кожен намет — скуштувати солодощів, випити склянку теплого молока чи переглянути «Рамаяну» на хінді. Виступати в похід вирішили наступного ранку; потрібно було за один день дійти до наступного табору. Підганяв нас ще той факт, що до кінця ятри (паломництва) лишалося всього декілька днів, і ми повинні були встигнути дійти до початку снігопадів.

Прокинувшись о четвертій ранку, ми одразу ж попрямували до Чанданварі — останнього населеного пункту на паломницькому шляху. В місцевому поліцейському відділі офіцер переписав наші паспортні дані та дав короткий інструктаж перед початком сходження — не вступати в контакт із місцевим мусульманським населенням та обережно йти по дорозі.

ВАЖКА ДОРОГА ДО ШЕШНАГУ

Першим випробуванням стала майже вертикальна скеля, яку потрібно було здолати в максимально короткий строк. Сотні людей дерлися вгору хто як міг, і знадобилось декілька годин, щоб дістатися вершини. Звідти відкривалась фантастична панорама на височенні гори та безкраю долину, через яку пролягав наш шлях.

Була ясна сонячна погода, й ми залюбки крокували протоптаною стежиною, раз за разом зустрічаючи невеликі групи паломників. Мушу визнати, що наша поява викликала в індійців неприховане здивування; за кілька годин я вже втомився відповідати, звідки ми та куди йдемо, адже ніхто не міг повірити, що ми добровільно беремо участь у ятрі. Ще перед походом я сподівався зустріти бодай декількох іноземців, але марно: за всю нашу подорож ми були єдиними мандрівниками. Атмосфера ятри була незабутньою — паломники постійно співали релігійних пісень, скандували ведичні гімни та всіляко підбадьорювали одне одного. Було дуже приємно перебувати серед таких відкритих та щирих людей. Часто ми зупинялися для того, щоб хтось мав змогу з нами сфотографуватися, — такою ми були для індійців екзотикою. Окрім звичайних паломників, дорогою зустрічали багато аскетів та саддху, які теж прямували до печери. Завжди зосереджені та суворі, вони вітали нас звичним «Харі Ом» та прямували далі.

У середині дня ми дісталися до першого табору, проте легковажно вирішили продовжити похід і під вечір дістатися до іншого табору біля священного озера Шешнаг. Проте скоро ми зрозуміли, що зробили помилку: дорога, яка весь час вела нас вгору, різко погіршилася та перетворилася на майже непрохідну стежину. До цього додалися перші симптоми гірської хвороби. Йти стало нестерпно важко, і ми явно не було готові до таких навантажень. Але хоч як би там було, якщо ми хотіли жити, нам потрібно було дістатися до Шешнагу, тому, сповільнивши темп, ми продовжили йти далі. З усього було видно, що скрутно не тільки нам, — весь паломницький хід принишк та майже зупинився на місці.. Зовсім скоро ситуація повністю вийшла з-під контролю. Погода різко почала змінюватися, і жаркий літній день поступово перетворювався на ніч. Температура почала падати з катастрофічною швидкістю — за 15 хвилин вона впала приблизно на 20 градусів. Небо стало чорним, задощило. За десять хвилин він перейшов у сильний град, а ще за півгодини пішов сніг. Ми були змушені негайно розпакувати наші наплічники та натягнути буквально весь одяг, який в нас був.

Зовсім скоро дорога вкрилась товстим шаром льоду та снігу. Йти було майже неможливо — давалася взнаки втома, напади гірської хвороби ставали дедалі сильнішими: запаморочення, нестача кисню та головний біль. У такому стані можна було легко втратити орієнтацію й розбитися, адже дорога була завширшки метра півтора через це ми робили часті зупинки, вивіряючи кожен крок. Залишатися в цій сніговій пустелі було вкрай небезпечно, тому, зібравши останні сили, ми йшли далі й під вечір напівживі дісталися до Шешнагу. Нас дуже приязно зустріли тут же розмістили в одному з наметів, призначених для паломників. Оскільки ми майже не могли рухатися, нам принесли цілу купу ковдр, гарячу їжу та чай. Їжа, медична допомога та місця в наметах є безкоштовними для паломників.

У ТАБОРІ

Скоро ми познайомилися з керівником усього наметового табору. Як виявилося, всі паломницькі табори утримуються багатими індійцями, які в такий спосіб служать суспільству та своєму божеству. Трілок Обрай, мільйонер зі штату Панджаб, щороку жертвує грандіозні суми на утримання табору, який щодня може приймати до 5000 людей. Будучи дуже багатою людиною, Трілок був постійно зайнятий служінням та буденними клопотами табору: мив посуд, чистив картоплю та прибирав сміття.

До речі, там же ми познайомилися з Арунжітом — начальником прикордонної служби, яка охороняє ятру. За неймовірним збігом обставин, Арунжіт на початку 90-х навчався в Сімферополі, тому вільно володіє російською. Цей приємний офіцер сказав, що ми — перші українці, які проходять Амарнатх-Ятру, адже всіх іноземців записують у спеціальний реєстр. Ввечері я мав змогу ознайомитись із цим реєстром: справді, жодних записів про громадян України ми не знайшли. Щороку ятру проходить не більш як 20 іноземців.

Ми змушені були залишитися в таборі на декілька днів — втома, погана погода, а найстрашніше — гірська хвороба не дозволили нам вийти раніше. Трохи звикнувши до «горянки», ми мали чудову нагоду зануритися в життя табору: допомагали на кухні, стояли на роздачі їжі та просто спілкувалися з численними паломниками. Одного разу в табір зайшло десять саддху; всі — літні чоловіки, босі, з одягу лише шматок помаранчевої тканини, що обгортав тіло від стегон до плечей. Надворі було приблизно мінус 5, тож я вирішив віддати останню пару шкарпеток одному із саддху, проте дідуган лише засміявся й делікатним жестом відмовився. За декілька хвилин хтось із них розстелив прямо на вкритій льодом землі шматок клейонки, й усі саддху полягали спати, хто в чому був. Наступного ранку зібрались і пішли далі. Декілька разів бачив людей на милицях, які йшли до печери без будь-якої допомоги; ми на власних двох ледве повзли, але що можна казати про одноногу людину?.. Також часто бачив матерів, які несли новонароджених у вузликах за спиною. Ставало ясно, що масштаби віри індійців, їхньої відданості улюбленому божеству воістину безмежні, й я був вдячний долі за те, що побачив це на власні очі. Але час ішов, і треба було йти далі — на третій день ми найняли провідника і, навантаживши його ледь живу шкапу нашими наплічниками, рушили до наступного табору, який був розташований на найвищій точці всієї ятри — 4800 метрів.

НА ІНШІЙ ПЛАНЕТІ

Ми знову почали підніматися й скоро опинились у місцях, які щвидше нагадують поверхню Місяця, а не Землі: безкрая пустеля з льоду та каміння — й жодних ознак життя. Стояла містична, непроникна тиша, і це доповнювало враження, що ти на іншій планеті. Дорогою зустрічали багато змучених людей, які ледве пересували ноги, хоча йти було ще дуже довго. Ми самі продовжували страждати від гірської хвороби, але цього разу, окрім звичайних симптомів «горянки», додався новий — довготривалі ейфорійні стани свідомості: біль вщухав, тіло ставало невагомим і ноги начебто не торкалися землі, здавалось, що все навкруги випромінює світло. Часом все навкруги нагадувало дуже дивний і незвичний сон.

За декілька годин у швидкому темпі ми дісталися проміжного табору, де можна було перекусити; стоячи випили по склянці чаю і продовжили йти. Зовсім скоро провідник занепокоївся, постійно вказуючи на чорні хмари, що швидко збирались на горизонті; ми ще більш прискорили темп, адже потрапити в снігову бурю на відкритому місці було дуже небезпечно.

У другій половині дня ми почали поступово спускатися вниз, і провідник з радістю повідомив нам, що Панчтарні (останній лангар) зовсім близько. Саме в цей час почався дощ зі снігом, але ми вже були на підступах до табору.

Як і в попередніх таборах, нас зустріли дуже тепло і розмістили в найкращому наметі. Одразу ж принесли багато наїдків та гарячі напої. Втамувавши голод, ми вирішили відпочити, оскільки наступного дня планували досягнути печери в першій половині дня. Щодо зворотного шляху, то можна було повернутися або тим самим маршрутом, яким ми прийшли, або ж зважитися на небезпечний, але короткий шлях до селища Балтал, що за 26 км від печери. Порадившись, ми вирішили йти до Балтала, про що потім неодноразово пошкодували. У ту ніч нам так і не судилося відпочити та набратися сил — нестерпні напади гірської хвороби не давали заснути ні на хвилину.

Наступного ранку з першими променями сонця рушили далі. Оскільки ми були неймовірно змученими, то найняли портера, який ніс наші напівпорожні наплічники. Усі люди, яких ми зустрічали на останньому відрізку шляху, були вкрай стомленими. Часто літні люди, не маючи сил іти далі, лежали прямо на дорозі або на великих каменях. Бачили також декілька разів, як військові зносили на носилках тіла тих, для кого земний шлях уже скінчився...

У середині дня ми врешті-решт допленталися до каньйону, в якому була печера. Під горою було розташовано невеличкий табір, там панувало пожвавлення; як виявилося, перед входом у печеру треба обов’язково помитися та перевдягнутися в чистий одяг, і виходило так, що цей табір — імпровізована лазня. Так-сяк помившись вперше за останній тиждень, ми попрямували до сходів, які вели в печеру. Як і в кожному індуїстському храмі, потрібно було роззутися та йти далі босоніж.

У печері стояв неймовірний гамір та тиснява — десятки людей перебували в дуже збудженому стані, намагаючись доступитись до головного вівтаря. Атмосфера загальної ейфорії передалася нам, і ми спостерігали все, мов зачаровані. Було важко повірити в те, що ми нарешті дійшли до легендарного Амарнатха. Вчасно прийшовши до тями і отримавши всі даршани-благословіння, ми спустились вниз, де на нас чекав знервований Казім, наш портер, — потрібно було негайно йти, якщо ми хочемо дістатися Балтала бодай під вечір.

Не заглиблюючись у подробиці, скажу лише, що дорога в Балтал була, мабуть, найстрашнішою частиною мого життя, адже ніхто нам не пояснив, наскільки небезпечний цей відрізок маршруту. Дорога завширшки 30 см, вкрита льодом, з правого боку — вертикальна гладка скеля, з лівого — урвище близько 600 — 700 метрів. Іти треба було боком, постійно тримаючись за виступи.Щоб хоч якось боротися зі шквалами паніки, я намагався не дивитись у прірву та весь час молився.

Під вечір ми, ледве стоячи на ногах, дошкандибали до військової частини, розташованої в Балталі. Там нас традиційно добре зустріли і люб’язно розмістили в обгорілому бараці.

На цьому закінчується перша українська експедиція в таємничий Амарнатх. Близько двох тижнів ми приходили до тями після походу, проте на нас очікувала чергова пригода — Мані Махеш Ятра, що проходила трохи пізніше в іншій частині Гімалаїв. Але то вже зовсім інша історія. Незважаючи на те, що я провів багато часу, мандруючи просторами Індії, я можу з впевненістю сказати, що досвід Амарнатха був найсильнішим та найбільш вражаючим з усіх. Суворі, могутні Гімалаї з їхніми мешканцями, легендами та таємницями я буду згадувати до кінця життя.