Море всередині

Та що тобі в тому Новомосковську? — питають знайомі з місцевих.

Що такого цікавого? — дивуються вони.

А й справді, що?

Сірий, як усі травмовані радянським проектом міста.

Сірий, як полотно. На якому можна щось намалювати. Чом би й не спробувати?

ПОЛУДЕНЬ

Я побачив тут свого першого живого хіпі. Десь на початку 1980-х. Хлопцю на око було років 20—25. Довготелесий, худий, в джинсах, з довгою полотняною торбою, йшов, точніше, чимчикував посередині вулиці. Нікуди не поспішав. Ні про що не турбувався, за одним винятком. Стояла спека, і тому він клав собі руку на голову, аби захиститись від сонця. Все в ньому виглядало цілковито нетутешнім. На цьому місці і в цю хвилину його, такого, просто не мало існувати.

Я разом із рештою радянських цивільних стояв у затінку, чекаючи на автобус до Дніпра. Все наше випадкове узбічне товариство мовчки, в повній згоді колективного ошелешення, дивилося на цю заблукалу химеру. Найбільш чітко я пам’ятаю його дивний рух: долоня, покладена на голову, наче жест благословення.

Ймовірно, адресований мені.

ЗЛІТНА СМУГА

При згадці про Новомосковськ постає картина насичення світлом: багато простору, багато зелені, багато повітря. Цим він відрізняється від сусідів по області, щодо яких пам’ять викладає інакші образи: авторитарний Дніпропетровськ, скалічений отруйними димами Дніпродзержинськ, одноманітний Кривій Ріг.

Звісно, зовнішність у нього така ж сама, як у всіх пострадянських містечок. Така само блочна забудова, той-таки потрісканий асфальт, ті ж фарбовані шини, закопані в дворах заради краси. На найжвавішій розв’язці на спеціальному постаменті стирчить реактивний літак із червоними зірками на крилах. Що він тут робить, сторонній людині зрозуміти неможливо (пояснення, що встановлений на честь льотчиків, які брали участь у визволенні міста в роки Другої світової, вносить ще більшу плутанину, бо випускати такі машини почали аж через 15 років після закінчення війни). Наразі його головна функція — географічна. Зустрічі призначають і з дніпропетровських маршруток виходять біля літака. Який нікуди не летить і не полетить.

Звичність споруди не дає замислитись над її цілковитою ірреальністю: літак неіснуючої армії неіснуючої країни, перетворений на симулякр самого себе. Уява домальовує уніформовану мумію в кріслі пілота, яка одного дня прокинеться і піде в бій разом із Комендантом з «Виправної колонії» Кафки.

Неподалік, на електронному годиннику, встановленому під дахом цегляної висотки, горять цифри 13.73. Чомусь мене це не дивує.

ПИТАННЯ ВІРИ

— А тут живуть сови. Ціле сімейство. Сама бачила, шість чи сім там сиділо — Танька показує на височенну заплутану тополю, у гіллі якої могла б сховатися пара нестарих волоцюг. Через неповні 10 років після випадку на зупинці в мене самого волосся перетнуло межу пристойності, і я поставив своє життя догори дригом, точніше, нарешті перевернув його з патлатої голови на ноги, аби зрозуміти, що майже все, що казали мені дорослі — лайно собаче і що свобода смакує дорогою, містами й місцями, яким ти нічим не зобов’язаний, але любиш їх усе одно. Приблизно тоді ми й познайомилися. Танька сама звідси. Вона хороша, трохи схожа на індіанку, багато сміється, навіть коли сумує. Я не бачу сов, але вірю, що вони там є. Мабуть, весь мій Новомосковськ — це питання віри. Чи має він стосунок до Новомосковська реального — абсолютно неважливо. Це місто було колись прикордонням, а що є більш фантасмагоричним, аніж придумані людством кордони?

Таня водить нас містом разом із Жекою Янчицьким, ще одним героєм моїх кочових років, рок-бардом і будівельником, спокійним і неквапним, як класична блюзова балада. Він має свою понюшку спогадів, розказує, що по вулиці Радянській, де стоїть Літак, проходить траса на Харків і далі на Москву, тому тут у 1980-му проносили Олімпійський вогонь. Через Дніпропетровськ його пустити не могли, бо Дніпропетровськ був закритий для іноземців. Зате на честь вогню Радянську нормально відремонтували. А ще в Новомосковську, уточнює Жека, був каструльний завод. В Дніпрі в кожному домі досі є якщо не новомосковська каструля, то новомосковський чайник. А коли в другій половині 1980-х в Москві почалося первинне накопичення капіталу, народ із Дніпропетровщини тягнув туди валізи каструль і чайників, а назад віз трикотаж і черевики.

КОЗАЦЬКИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ ХРАМ — СВЯТО-ТРОЇЦЬКИЙ СОБОР. КАЖУТЬ, ЩО ПОБУДОВАНИЙ ВІН БЕЗ ЖОДНОГО МЕТАЛЕВОГО ЦВЯХА І НЕ МАЄ АНАЛОГІВ У КРАЇНІ / ФОТО З САЙТА NMSK.DP.UA

Є ще такий варіант.

«У XVII столітті на околицях та поблизу сучасного Новомосковська запорізькі козаки заснували кілька хуторів-зимівників. 1688 року на березі Самари, згідно з доповненнями до Переяславських статей, для захисту кордонів Російської імперії від татарських набігів збудовано фортецю Ново-Богородськ. При фортеці було засноване поселення під назвою Стара Самара. Фортеця проіснувала до 1711 року, коли, за умовами Прутського миру, кордони були відсунуті на північ. 1736 року відновлена під назвою Самарського ретраншемента. Згодом запорожці заснували тут слободу Самарчик, або Новоселицю. 1744 року за сенатським указом відновлено владу Коша Запорозької Січі й Новоселиця стала центром Самарської паланки. У першій половині XVIIІ століття тут було побудоване сторожове укріплення для захисту слободи від татарських нападів. У серпні 1774 року у Старій Самарі під керівництвом Василя Журби були спроби до повстання на підтримку селянського повстання Омеляна Пугачова».

Чи такий.

«В армії я служив з листопада 1956-го по жовтень 1959 року у важкій артилерії. Я знаю річку Самару, знаю — дерев’яна така церква. Я за цю церкву отримав п’ятірку в інституті, тому що на іспиті трапилося питання про дерев’яну архітектуру в Україні. Дерев’яна архітектура — це ж Західна Україна. «Ось іще», — кажу — «є собор у Новомосковську». — «А звідки ви знаєте?» — «А я кожного тижня повз нього ходив у лазню, коли там служив». Назвав цю церкву, п’ятірку отримав. Церква стояла законсервована, там нічого не було. Але поруч була лазня, щосуботи туди ходили. Я там навчився на ходу спати — в армії ж не висипаєшся ніколи. Йдеш, спати охота, прилаштувався в ритм, маршируєш і спиш».

Найубогіше село за пороховою завісою буднів приховує свою епоху, але історія осідає в книжках та ефірі датами, координатами й короткими підсумками поразок і звитяг, і тим обмежується: мир їй нецікавий, проміжки між війнами і революціями заповнені статистикою та рутинними фразами на кшталт «основну частину економіки становило сільськогосподарське виробництво, працювало декілька дрібних підприємств легкої промисловості». Історія не любить каструлі й лазні, бо не має мови для їх опису.

ПОРТАЛ

Біля Історичного музею — чепурного білого особняка — на окремому майданчику розставлено півдесятка скіфських баб. Одна має в правому плечі круглий наскрізний отвір. В жодної баби, з їхньою азійською незворушністю й непроникливістю, такого не бачив. Настільки дивне порушення порядку покликає не просто на метафору, а на цілий ритуал: розкурити щупку спеціальної магічної трави, котра доволі рясно росте в околицях, пустити струмінь диму крізь бабу і той або та, хто вдихне його з другого боку, знатиме все, що було і що буде. Якщо схоче.

МУЗИКА СЕРДЮКА, СЛОВА ЛЮТОГО

Музей ізсередини схожий швидше на захаращене, повне таємниць горище, в якому можна сховатися як у дитинстві на весь день, ніж на впорядковане зібрання артефактів. Найкраща зала — та, де в одному кутку нагромаджені швацька машинка «Зінгер», друкарська машинка «Ундервуд», гітара, кобза, бандура, дві конторські рахівниці, незрозумілий ударний інструмент із металевими тарілочками, стара радянська радіола і цілих п’ять акордеонів, а поруч на стіні, в рамці за поліетиленом, правдива махновська пісня з нотами, «Столиця степів», музика — Сердюк, слова — Лютий.

І нечесані, і голота ми...

Агітують нас, та все ротами!

Ми із Врангелем, чи із Радами?

Кому хліб віддать будем раді ми?

Приспів:

Ти махни мені, гей, отамане,

Як Махно-козак поспита мене.

Як ударить кінь мій копитами,

Волю-вольницю будем пити ми!

Всі, хто пруть по хліб —

сила вражая.

Є для красних дріб і для Врангеля!

За гостинці їм — ми сторицею.

Гуляй-Поле, гей, нам столицею!

Приспів.

Із Гуляй-Поля, з Запоріжжя ми,

Нашій армії — воля дріжжами!

Наша армія тай народная,

Дармоїдам всім неугодная!

Приспів.

Ми для них були — попандополи.

А вони ж наш хліб смачно лопали.

І нечесані, і голота ми,

Агітують нас, та все ротами!

Якщо додати двох магазинних ляльок у шматті зі штучного хутра, котрі при вході зображають неандертальців, то кращого пам’ятника всьому, що тут відбувалося останні 100 років, годі й придумати.

СПЕКТР

Кожне з міст промислового поясу має своє особливе виробництво — не обов’язково найголовніший, але найбільш знаменитий завод, такий собі індустріальний тотем. В Новомосковську це трубний. Якщо проїжджаєш його з боку Дніпра, то з-за паркану в правому вікні машини виринають розставлені колом різнорозмірні труби у всіх барвах веселки, немов абстрактний монумент на честь ЛГБТ-руху. Колишній харківець, художник Сергій Братков зробив свого часу інсталяцію «Вагіна — батьківщина моя», в якій зафільмував виробництво на тому заводі, показавши, що труба, коли вона вже не маса металу і ще не утилітарний об’єкт — сонячно-червона. Колір, якого на тутешніх вулицях немає.

Є інші.

Неподалік від Тополі-з-совами стоїть будиночок із трьома вікнами за красивими пошарпаними, хоч зараз у музей, віконницями і бічною блакитною, майже такого відтінку, як на фресках Джотто в Падуї, стіною, позначеною числом 22.

Недіючий кінотеатр «Авангард», нині клуб «Партком» — я тут була двічі, каже Тетянка, дивилася «Чоловіка і жінку» і «Божевільного на стадіоні» — полуничного кольору, різьблені несподівано чорні навіси над бічними дверима, а в даху одноповерхової прибудові — дерев’яне напівкругле віконце, схоже на древню будку суфлера. Пандус біля навісів заріс травою, мохом і деревами і через те схожий на декорацію зі «Сталкера» Тарковського.

І собор.

Білий.

У сітці тріщинок, якщо придивитися.

Пишуть, що без жодного металевого цвяха, що найбільший такий у країні, що конструктивне вирішення не має аналогів у світовій архітектурі, але це не так важливо, як оці тріщинки, як елементи карнизів, схожі на лапи невідомих істот, як уся ця громада білого, через яку смисл у місті Новомосковськ, 73 000 населення, висота над рівнем моря 62 м, рік заснування 1672-й, буде завжди.

Місток через Самару на цьому тлі занадто, мабуть, елегійний, і колір його вже не розрізнити. Крутий-горбатий, збитий з планок, а там, де планок нема, прибиті дорожні знаки. Я стою на дорожніх знаках і дивлюся на повний місяць у річці, тихий, як ніч Гоголя.

Десь на годиннику горить час 13.73.

Новомосковськ — місто старого дерева.

13.73

Хіпі вміють зупиняти час.

Коли їх уже не було в Києві, вони ще траплялися в Дніпропетровську. Коли вони вивелися в Дніпрі, я виявив їхню колонію в Новомосковську. Таня і Жека повертаються до Дніпра, я лишаюся, хоча давно вже постригся.

Вони курять магічну траву, грають на гітарах і скрипках, співають і печуть у багатті картоплю так, наче готель «Каліфорнія» існує насправді. Курю з ними та слухаю їхні пісні просто неба на недобудованій дачі в кількох кілометрах від Новомосковська. Вони всі разом наче впаяні в краплину вічного літа всередині безрозмірної брили ідеально прозорого бурштину. Я теж хотів би застрягнути тут, у димній суміші ранніх радянських 1990-х і пізніх американських 1960-х. Проте в мене інакше прокляття.

Десь неподалік від нас є солоне озеро, мене кликали туди, натомість на світанку, поки всі сплять, я йду ґрунтовою дорогою між дачами і лісом. Після сходу сонця ще співають солов’ї на повний голос. На сіруватій, ледь вологій землі — тонкі безперервні лінії, немов хтось не більший за свіфтових ліліпутів блукав від узбіччя до узбіччя, позначаючи свої пересування сірниковими ціпками. Це явно не птахи і не миші — відбитків лапок немає, крім того, зустрічаються завитки, спіралі, які птахи не залишають. Ще кілька кроків, бачу: равлики. Повзуть до лісу, по одному, по двоє, їх безліч у придорожніх чагарниках, а на купі свіжоскошеної трави їх стільки, скільки я не бачив за все життя. Повзуть у ще холодному повітрі, на пекучому сонці, під спів солов’їв, із загрозою загинути під колесами або підошвами. Відносять хвилини в світ, приречений на зміни. Повільно й безумно рятують мій ранок від забуття.

ХВИЛІ

Новомосковськ. Товари його кіосків, бур’яни його руїн, нудьга його мікрорайонів — лише виверти. Насправді все не так.

Коли нескінченного літнього вечора дивишся з балкону новомосковської дев’ятиповерхівки на темний бугристий фрактал лісу без прогалин і дахів до самого обрію, то стає затишно так, як буває, коли десь подаль проходить поїзд або коли, близько, накочуються невеликі хвилі на берег. Так і є. Там, за розмитою і нерівною лінією, лише на шістдесят два метри нижче — море. Його не чути і жоден запах на це не вказує, але воно там є, я впевнений — інакше просто не може бути.

Бо «море не має значення. Що має значення — це те, що всі ми належимо до моря між нами».

У тексті процитовані дані з «Вікіпедії», спогади Євгена Сивоконя, вірші Річарда Бланко