«Хай живе самостійна Україна! Геть окупантів із Чехословаччини»!

Перед актом самоспалення Василь Макух написав листа в Центральний комітет Комуністичної партії України, де висловив протест проти колоніального становища України в складі СРСР і проти введення радянських військ у Чехословаччину, а охоплений вогнем вигукував: «Хай живе самостійна Україна! Геть окупантів із Чехословаччини»! Біля будинку № 27 впав, із нього збили полум’я. Отримав 70 відсотків опіків (опік шкіри  —  найсильніший фізичний біль) поверхні тіла, що було несумісним із життям. У лікарні від медичної допомоги відмовився. 6 листопада о 23 годині помер. Похований 14 листопада 1968 року на Клочковському цвинтарі в Дніпропетровську.

Чи виправдана така жертва ціною життя? Прискіпливо досліджуючи життєвий шлях Василя, можу зробити тільки один висновок: для Макуха це була не жертва, а застосування останньої зброї за волю свого народу. За вашу і нашу свободу.

Вчинок Василя не був наслідком психічної хвороби, емоційного зриву або збігом обставин чи сліпим фанатизмом. Василь бачив шокуючі наслідки окупації України: скрізь панував занепад, традиційно чиста й охайна країна перетворювалася на смітник, працелюбні землероби втрачали інтерес до продуктивної праці, бо все у них відбиралось, а самим виробникам залишалося напівголодне існування. Відбиралася рідна мова, знищувалася слов’янські культура, церква, освіта. Скрізь і до всього стояли величезні черги. Запровадили навіть пільги для благонадійних і вірних заслужених — право на отримання, купівлю чогось «поза чергою». Люди почали остерігатися один одного і самих себе. Нормою стали явища, які не властиві українцям і чого Василь з дитинства ніколи не бачив на своїй землі — сексотство, брехня, злодійство, привласнення  чужого, заздрість і намагання принизити більш розвинутих людей, а не тягнутися до їх рівня. Приватного життя як такого вже не було — державні органи мали доступ  у брутальний спосіб до всього, навіть до інтимного. Ця «чума» домінувала на сході країни, де Україна фактично була знищена вщент, на той час вже  вкорінювалася на заході та десантувалася в Європі. Василь, який радів визвольній революції в Чехословаччині, болісно сприйняв звістку про введення туди військ «соцтабору» під проводом Москви. Маючи досвід військової боротьби в складі УПА (Української Повстанської Армії — збройна боротьба з окупантами в Україні тривала до 1962 року), він розумів: будь який спалах спротиву в тилу ворога буде суттєвою допомогою чеським борцям за свободу.

Василь належав до активних, дієвих учасників опору. Звільнившись із радянських таборів, він одразу долучився до організаційної роботи спротиву. Із цією метою об’їздив всю Україну — Донецьк, Горлівка, Київ, Мелітополь, Крим, Нікополь, Львів, Каховка... І це під міліцейським і КДБістським наглядом, працюючи за копійки (у СРСР всі працювали за копійки), з жорстокою регламентацію примусової роботи, коли вільних грошей і часу було обмаль. Чим довше шукав Василь людей, здатних до організованого спротиву, тим  більше пересвідчувався, що таких вже майже не було. Василь розумів, що настав момент застосування останньої зброї, особистої зброї неймовірної сили і надлюдського чуттєвого впливу — акту самоспалення. Повстання в Чехії стало для нього сигналом для відкритого вступу у війну з ворогом.

Протестний акт Василя був здійснений напередодні  відзначення Жовтневої революції (7 листопада) і Хрещатик був переповнений  працівниками КДБ, внутрішніми військами, міліцією та сексотами. Свідкам подвигу В. Макуха «пояснили», що «нічого не було» і що вони «нічого не бачили». Але правду не сховаєш. У газеті «Шлях Перемоги» (23.02.1969 р., Мюнхен), вже після подібного подвигу чеха Яна Палаха, є тому підтвердження, знайшлись сміливці  в Україні — це Євген Пронюк, який написав статтю «Пам’яті героя» і передав її на Захід, це — Степан Бедрило, Богдан Чабан, Ярослав Литвин, які власноруч виготовили листівки-повідомлення з фотокарткою Василя Макуха про його подвиг і розповсюджували їх. За що й були згодом ув’язнені. Але свою патріотичну справу встигли зробити, чим засвідчили: «Боротьба триває».

Василь Макух в історії нашого народу не тільки жертовник і достойник. Це — особистість, яка потребує детальної прискіпливої уваги. Вдова героя Лідія Макух за життя свідчила, що її чоловік був свідомо готовий до самопожертви в ім’я свого народу, а тому готувався до цього зриву багато років.

Василь Макух і його подвиг не забуті. Дедалі більше поширюється інформація про Героя. В Адміністрації Президента вважають слушним провести урочистості до 50-річчя подвигу Українського Прометея. В Києві на місці самоспалення і в рідному селі Карові будуть встановлені пам’ятні дошки — є відповідні рішення місцевих владних органів. В обласних музеях Дніпропетровська і Львова заплановано зробити  спеціальні експозиції про В. Макуха. У Донецьку вже п’ять років функціонує музей «Смолоскип», де головна експозиція присвячена Герою. Юрій Бурих зняв документальний фільм-посвята «Василь Макух. Вільний син невільного народу». Заступник директора з наукової роботи музею «Смолоскип» Людмила Огнєва упорядкувала і видала двотомник «Василь Макух в спогадах і документах» , а потім однотомну збірку «Воїн Армії Безсмертних»...

Не все відбувається, як хотілось би, але відбувається. Схилимо голови — людина віддала життя заради нас. Вічна пам’ять, вічна слава і дай Бог, щоб це була остання жертва. Боротьба триває, тільки іншими способами...