Ліва ідея проти... комуністів

Хто змолоду не був соціалістом — у старості буде мерзотником. Ця фраза належала ревному супротивникові Другої імперії у Франції, політичному діячеві та журналісту Жоржу Клемансо, котрий за свої різко радикальні погляди і непримиренність до опонентів здобув прізвисько «тигр». Така відданість лівій ідеї цілком резонує з місцем походження політика. Одна з найпотужніших нині держав Європи — Франція перша відчинила браму Заходу для демократичної ідеї. Адже саме Велика французька революція виявилася символом переходу Європи від аристократизму та абсолютизму до народовладдя.

Із часів, коли на вулицях Франції вперше пролунала Марсельєза, ідея рівності й братерства подолала тернистий та кривавий шлях. Внаслідок ревізіонізму, тобто перегляду марксистського вчення та пропонування нового його тлумачення, ліва ідея здобула друге життя й посіла почесне місце у політичному спектрі будь-якої демократичної та розвинутої країни. Соціальні психологи стверджують, що прихильність до тієї чи іншої політичної ідеології є не лише наслідком свідомої позиції людини, а включає ще й момент психологізму — характер людини, темперамент, залежно від яких вона обирає модель поведінки та сприйняття світу і формує власні життєві цінності.

Відсутність повноцінної політичної гами, що призводить до неможливості певної частини людей реалізувати власний запит та очікування щодо розбудови країни, відкидає країну назад від демократії та свободи вибору. Україна також програє в цьому аспекті. Хоч запит на прибічників «ідеї справедливості», у країні, де, відповідно до стандартів ООН, 80% людей живе за межею бідності, досить високий. Декаданс лівого руху на теренах нашої держави пов’язаний насамперед із тим, що принципи і пріоритети соціалістичної ідеї були знівельовані та викривлені у свідомості й нинішнього пострадянського покоління, режимом СРСР. Апологети цього руху, відданість ідеї яких, на жаль, можна ставити під сумнів, досі не завоювали належного місця в політичному житті країни. Однак в умовах радикалізації правих настроїв відсутність ніші для лівих створює дисбаланс у політичній системі країни.

• ІСТОРІЯ ПИТАННЯ

Незважаючи на сліди ідеї справедливості у працях Платона чи пізніших соціалістів-утопістів Томаса Мора та Томаззо Кампанелли, саме Велика французька революція 1789—1799 рр. принесла у політичну реальність нові смисли. Диференціація політичних сил на правих, лівих та центристів, відповідно до їхніх поглядів, відбулася саме на батьківщині Гюго, Де Голля та Шанель. Національні збори представників французького народу, які було створено на початку тієї ж революції, утворили три течії: праву частину зали займали фельяни, прихильники конституційної монархії, у центрі розташовувалися жирондисти, прибічники республіки з поміркованими настроями, а в лівому крилі збиралися якобінці, котрі пропагували радикальні зміни. Таким чином, «лівими» досить довго називали революціонерів та радикалів, а «правими» — консерваторів.

Однак історія знає не один приклад, коли з часом певний термін надавали речам, нехарактерним чи протилежним його генезису. Із плином розвитку політичної ідеї лівими почали себе називати поборники соціальної рівності та політичних свобод. Порівняно незначні поступки системи, становлення індустріального суспільства і шалений поступ капіталізму не задовольняли прихильників нових ідеологічних віянь.

Таким чином, канонічними для лівого вчення стають праці Карла Маркса, а в першій половині ХХ ст. соціально-демократичний рух породив найрадикальніше своє утворення — комуністів.

Соціалізм ширився Європою з несамовитими темпами. Утім, інструментарій для його становлення в Європі істотно відрізнявся від російського шляху і тому, можливо, був небезпечнішим. Там соціальну доктрину приймали радо і приводили її пропагандистів до влади через демократичні інститути. Далі були десятиліття гонінь, репресій та закручування гайок.

Цікаво, що одним із критиків комунізму був і кривавий фюрер Німеччини Адольф Гітлер. Виголошуючи доповідь у клубі промисловців 1932 р., тиран робить актуальний у сенсі цивілізаційної парадигми акцент: «Комунізм — це набагато більше, ніж навіжений натовп на німецьких вулицях. Це настання абсолютного азійського царства».

Чаша терпіння переповнилася у 1960-х рр. Ідеї марксизму, втілювані різними методами, довели свою неефективність, а роки антигуманних заходів з боку режимів сприяли виникненню критичної маси опонентів класичного марксизму. Сакраментальна промова Микити Хрущова про розвінчання культу Сталіна започаткувала новий відлік ідеї соціалізму. Європейський континент: Франція, Чехословаччина, Німеччина, Великобританія, Угорщина — а також США та Японія стають майданчиками для зародження соціалістичної ідеї в новій інтерпретації. Її прихильники називають себе новими лівими і пропагують відхід від комунізму, тоталітаризму. Зміна політичного клімату пов’язана насамперед з тим, що на чолі ідеї «класової боротьби» стали інтелектуали. Відгуком цієї хвилі на вітчизняних теренах стало «шістдесятництво».

Лівий рух Європи досить активний і нині. Фракція лівих під назвою «Прогресивний альянс соціалістів і демократів» є другою за масштабом у Європейському парламенті й разом із «Європейськими об’єднаними лівими-Ліво-зеленими Півночі» посідає треть крісел ЄП. Але такий результат далекий від максимуму. До 1999 р. підтримка виборців надавала лівим лідируючу позицію в законодавчому органі Євросоюзу. Дещо шаблонними прикладами превалювання соціалістичних ідей є сучасна Франція, яку очолює соціаліст Франсуа Олланд, та устрій Королівства Швеції.

Утім, політолог Михайло Басараб наголошує на певній гнучкості пропагованих європейськими політичними силами ідей. «Я завжди наводжу приклад, коли британські лейбористи, які є представниками лівого крила й виступають з пацифістськими гаслами, ухвалювали дуже важливі рішення про бомбардування деяких держав та силове розв’язання конфлікту на Балканах. До того ж, ми часто бачимо, як формально праві політики виступають з дуже популістськими ідеями. В обставинах сучасного світу, де існує багато умовностей, виникають численні перехідні ідеологічні моделі й доволі цікаві симбіози», — розповідає фахівець.

• УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ

Основні європейські тенденції, хоч і з затримкою, докотилися й до української сторони. 1891 р. на Полтавщині було утворено Братство Тарасівців. Однією з цілей організації була боротьба з імперіалізмом та утисками. 1900 р. виникає Українська соціалістична партія, потім — Українська соціал-демократична робітнича партія на чолі з Винниченком, Петлюрою, Антоновичем. Також на українських теренах утворилася політична організація так званих есерів — партія соціалістів-революціонерів, наближених до російського лівого руху. Пізніше було створено Українську комуністичну партію (боротьбистів). Подальшу долю всіх лівих українських утворень після 1920 р. можна переповісти двома фразами: репресовано або продовжили діяльність в екзилі.

«Ще одним сплеском боротьби, яка включала в себе складову обстоювання і дотримання принципу рівності, деякі історики вважають діяльність ОУН, зазначаючи, що насправді вона була не правого спрямування», — коментує політолог. «Члени організації висували класичні ліві гасла, особливо у сфері соціальної політики, — пояснює фахівець, — тож, з огляду на непросту історію, українцям властива підтримка ідеологій, які основною цінністю проголошують соціальну справедливість».

Болісну історію взаємодії українського народу із соціалістичною ідеєю в найжорсткішому її вимірі — комунізмом російського прототипу, який відкидав можливість мирного приходу до влади, — переказувати не варто. Слід відзначити лише те, що проблеми на основі яких вибухнув соціальний переворот у Росії, мало збігалися з викликами, що стояли на той час перед українським народом, окрім факту розпаду імперії. Політичні діячі та інтелектуали українських земель прагнули заснувати власну державу на підставі національних інтересів. Важливість національної складової підтримували й ті діячі, котрі поділяли комуністичні погляди на етапі їх зародження на теренах нашої держави. Микола Хвильовий, котрий все життя носив вбрання, подібне до фуфайки, і кашкет, уособлюючи образ типового робітника, у працях, які передували розчаруванню в ідеях верховенства пролетаріату, пропагував саме націонал-комунізм.

Коли ж говорити про радянські реалії, то найповніше їхню сутність відображає вислів австрійського філософа Фрідріха Хаєка: «Соціалізм можна втілити на практиці тільки за допомогою тих методів, які більшість соціалістів заперечує». Картина подальших кривавих хронік: індустріалізація, колективізація, розкуркулювання, концтабори, Розстріляне Відродження, Сандармох, Голодомор, війна як наслідок непомірних амбіцій, продовження репресій — відома лише частково. Більшість свідчень про засоби, які так і не були виправдані метою, засекречено.

Далі буде