Повстання духу на Євромайдані: «опорні точки» в історії
Не нами помічено, що в часи стрімких й кардинальних суспільних зрушень історія дивовижним чином пришвидшує свою ходу, а свідомість людей, їхня готовність захищати свою гідність, свободу і невідчужувані права міцніє за лічені тижні (або і дні). Так, як за «спокійного» життя не зміцнила б за багато десятиліть. Євромайдан у серці Києва — вражаючий доказ цього. Краща частина української політичної нації (автор цих рядків, водночас, свідомий того, що на Майдані стоять зовсім не ангели в білих шатах!), котра в мирний, ненасильницький спосіб вийшла на акцію непокори (точніше було би сказати, на акцію спротиву) постколоніальній правлячій верхівці вітчизняного (перепрошую — антиукраїнського, компрадорського) політичного класу — ці десятки й сотні тисяч українців, що стали в оборону свого права на вільне життя в реально незалежній, некримінальній Украні, являють собою грандіозний шанс, що його дає нам Бог, Історія та Доля. Майдан направду вразив світ.
Водночас не залишає гостре відчуття тривоги. Справа в тому, що далеко не всі з учасників майданівського Українського Руху Спротиву уявляють, з яким опонентом ми маємо справу в особі чинної влади, якими є «понятия» у цих опонентів (дуже б хотілося уникнути слова «вороги»), на що ці люди здатні. Справа також у тому, що вже висунуті, на мою особисту думку, деякі помилкові гасла й тези (як мінімум, недостатньо продумані, або, навпаки, добре продумані опонентами).
Назву лише два приклади. Перший: спротив Майдану завжди, скрізь і абсолютно в усіх ситуаціях має бути лише мирним і ненасильницьким — інакше постає загроза або громадянської війни, або військового втручання певної держави (можливо, і першого, і другого водночас). Автор цих рядків є щирим ненависником усіх воєн, а громадянської — передусім, бо вона — найстрашніша. І ця загроза реальна. Проте необхідно мати на увазі, що утвердження та «неоскаржуваність» ненасильницького спротиву залежить не тільки від волі опозиційних протестантів (хоча їхня згуртованість, свідома готовність вистояти дуже багато важить), а й від влади, масштабів її страху, способу її мислення (бо є правителі, яким втрачати нічого — занадто багато чого вже скоєно, вони це знають і діють відповідно!), моральних «гальм» та бар’єрів або їх відсутності. Майданівський Рух Спротиву, якщо подивитися жорсткій дійсності в очі, дуже ймовірно постане перед невідворотнім вибором: відповісти адекватною силою на насильництво влади (з неминучими людськими жертвами) або визнати нездійсненність своїх вимог — принаймні, у мирний спосіб. Бо зрозуміло, що чинні владоможці мирно владу не віддадуть і легітимні шляхи (через вибори) зміни влади будуть блокувати всіма (!) засобами.
Що тут робити? Як розв’язати дилему: пожежа всеукраїнського насильства або вимушена капітуляція перед владою? Корисно в цій ситуації пошукати «опорні точки» в історії України та інших держав. Принаймні, з українською історією тут навряд чи стане у пригоді Запорозька Січ, з якою дехто не дуже вдало порівнює Майдан — адже запорожці спілкувалися з ворогом, як правило, не мовою умовлянь або закликів, а в інший спосіб, а надто коли бачили, що їх брутально обдурюють, їм нахабно брешуть! Та й не забуваймо про трагічний кінець Січі (інша річ — українська традиційна «вічова» демократія, тут спільні риси явно є). Швидше підійшли б окремі моменти з дисидентського руху 1960—1970-х років (окремі), а саме: вимоги до влади виконувати чинну Конституцію та закони (не «правила гри» — незугарний вислів, популярний нині серед журніластів, а саме закони!), які ця влада, вкупі з владою судовою, прокурорською та міліцейською, топче щодня. І ось парадокс: дисиденти тоді боролися, являючи собою «маленьку щопту» (Василь Стус), тепер на Майдані — сотні тисяч людей, а вимога: дотримуйтеся законів — є так само актуальною... Звичайно ж, не забуваймо і про досвід УПА (в тій частині, де його можна застосувати).
Ще одне: якщо ж говорити про досвід всесвітньої історії, зокрема досвід ненасильницьких рухів ХІХ — ХХ століть, то докладно викладати його — не вистачить і сотень книжок, потрібна ціла бібліотека. Зауважимо тільки, що нам зараз вкрай важливо знати й засвоїти уроки перемог і поразок таких протестних рухів, як борці за скасування рабства в США (40 -50 роки ХІХ ст.; Фредерік Дуглас, Гарріет Бічер-Стоун), чартистський рух у Великобританії (30 — 40 роки ХІХ ст.), рух за незалежність Ірландії (40-і роки ХІХ ст. — 20-ті роки ХХ ст.; назвемо лише два імені — Едвард Парнелл та Даніел О’Коннел), рух ненасильницького релігійного спротиву в Росії ХІХ ст. (старовіри).
Щодо ХХ ст., то аналогічні приклади добре відомі — що, однак, зовсім не звільняє від зобов’язань дуже добре вивчити їх (можливо, у Вільному університеті на Майдані?). Це — багатомільйонні рухи, очолювані Махатмою Ганді та Мартіном Лютером Кінгом (показово, що перший свідомо вважав себе учнем «непротивленця» Льва Толстого, а вже у Ганді, в свою чергу, багато чого навчився Кінг; ще важливіше, що обидва великі гуманісти загинули від рук злобних фанатиків), рух за звільнення Південної Америки від режиму апартеїду на чолі з покійним Нельсоном Манделою (між іншим, був період, коли ця велика людина виступала не за ненасильницький, а за збройний спротив расистській владі, й створювала відповідні загони), Вацлав Гавел та оксамитова революція в Чехії, рух «Солідарність» в Польщі й, нарешті, сучасні антиглобалістські рухи «Окьюпай» («Захопи») — наприклад, «захопи Уолл-Стріт».
Коли і за яких обставин ці рухи перемагали й чому зазнавали тимчасової поразки (тут важливо зауважити, що багато з них тривали десятки років, а не місяці; тверезо розмірковуючи, і Майдану варто налаштуватися на тривалу, бажано ненасильницьку, боротьбу не на один рік — бо йдеться про геополітичний, цивілізаційний, соціокультурний вибір України, про зміну підвалин системи — лише тоді Рух Опору на Майдані буде гідний називатися революційним і ненасильницьким)? Дуже стисло спробуємо викласти свої міркування. Насамперед, усі названі громадські лідери — і Ганді, й Кінг, і Мандела, і Гавел — були водночас і політиками, великими, видатними політиками, і тут перше і друге — нероздільно. Бо вести за собою такі колосальні, масові рухи — це вже політика, вищий рівень політики (так, професійними політиками вони себе не вважали — ну то й що?). Ось чому модне зараз серед певних публіцистів і блогерів протиставлення «громадського сектора» Майдану партіям і політикам Майдану (мовляв, других має бути якомога менше) — це «білі нитки» від політтехнологів владної партії. Не треба плутати дві речі — якість й щирість наших опозиційних політиків та об’єктивну потребу Майдану в фахових політиках. Не подобаються чинні? Навчайте, готуйте, висувайте нових, та не кажіть, що «всі вони однакові!»
По-друге, Ганді справді був до останнього подиху натхненним прихильником ненасильництва — навіть зупинив 1922 року потужні виступи протесту, коли у глухому селі в центрі Індії пролилася кров. Проте він за характером був політиком-борцем, а не «всеблагим» спостерігачем (саме він організував тотальний бойкот по всій півмільярдній Індії англійських товарів і такий же масовий рух за несплату податків!). І ще урок, забути який ми не вправі: Ганді завжди виступав за міжнаціональну та міжрелігійну єдність людей Індії (і був убитий за це). І нарешті: опонентом йому була колоніальна, проте не тоталітарна британська влада. Вона мала певні внутрішні запобіжники, і він теж знав про це...
Що ж до руху за громадянські права афроамериканців США (лише один приклад: звитяжна американка Роза Паркс, яка відмовилася звільнити місце в автобусі, призначене «тільки для білих», була за це заарештована — але її підтримали мільйони), то з певного моменту «Мрія» Мартіна Лютера Кінга була якоюсь мірою почута владою, точніше президентом Джоном Кеннеді. Коли расист, губернатор штату Алабама Уоллес у 1963 році відмовився виконувати норми Закону про громадянські права, підписаного Кеннеді, і ввів у школи поліцію, щоб запобігти спільному навчанню білих та негритянських дітей («Я не допущу цього»), а расистськи налаштований обиватель був у захваті, Президент відреагував миттєво. Він надіслав до шкіл війська, і всю Америку обійшло фото: «чорна» дівчина» іде на уроки до вільної школи у супроводі охоронців-солдатів. Закон було виконано. Це трапляється тоді, коли влада є насправді реформаторською та демократичною, а протестний рух — єдиним та свідомим своєї мети. А тепер — відчуйте різницю...
