Спогади про майбутнє?

Автора роману я знаю давно. Напевно, ще з часів (славетної, драматичної та екзистенційної для всіх нас) горбачовської «перебудови». Саме тоді, до речі, Сахно став членом Спілки журналістів України. Ще раніше, 1979-го, почав працювати в органах державної безпеки, які в СРСР та УРСР, як відомо, займалися всім, у тому числі й журналістикою. Анатолія Івановича я добре пам’ятаю як керівника прес-центру створеної після серпневих подій 1991-го Служби безпеки України. І в «перебудову», і пізніше я багато працював в Архіві СБУ, й ми частенько стикалися на різного роду імпрезах, у тому числі на прес-конференціях щодо оприлюднення тих чи інших секретних раніше документів або публікацій джерел, не доступних перед тим для «нормальних» дослідників.

На цих джерелах була базована збірка публіцистичних нарисів Анатолія Сахна «Щоденник «контрреволюціонера». Вона вийшла друком 1999 року, й я без вагань написав до неї щось на кшталт передмови, не приховуючи свої симпатії до автора. І справді, Сахно як співробітник колишньої комуністичної спецслужби зробив вибір 1991-го на користь України як держави, що підтверджувалося тепер, зокрема, його текстами. Представляючи ту книжку читачам, я висловив надію, що Анатолій Сахно «ще не один раз приємно здивує й зацікавить нас своїми новими публікаціями».

І ось воно — сталося! Здивував і зацікавив. У рік свого 60-річчя Сахно передав мені текст свого нового твору й попросив прочитати. Я не розпитував, але правдоподібно писалося все це не один рік. Це — зовсім несхожа на попередню, книжка. Не публіцистика, а роман, «зроблений» за канонами жанру. Проте «зроблений» все-таки екс-співробітником спецслужби. Вже у своєму зверненні до читача Анатолій Сахно стверджує: «...Познайомившись із героями книжки, яку тримаєш зараз у руках, зрозумієш: твоє уявлення про життя лицарів плаща й кинджала далеке від реальності настільки, наскільки червонобоке яблуко менше від небесного світила».

Відверто скажу, що це думка не першої свіжості, як писав незабутній Михайло Булгаков. І вона мене не вразила. А ось те, як Сахно змальовує спецслужбу далі, направду може декого здивувати і навіть подекуди шокувати. Щоб не бути голослівним, наведу кілька цитат із роману.

«Після того, як розігнали КДБ УРСР і створили в Україні свою національну спецслужбу, не було такого дня, щоб хтось не намагався щось реформувати в цій державній структурі. Структурі колись могутній, всевладній, таємничій і безкарній.

Висмикнули з-під крила СБУ спочатку державну охорону, наказавши довго жити славетній і всесильній «дев’ятці». Потім відокремили найбільш засекречене розвідувальне управління, відчикрижили по живому найбільш ефективне управління радіоконтррозвідки, підпорядкували безпосередньо президентським структурам урядовий зв’язок, обмеживши ексклюзив керівників спецслужби щодо прослуховування «десяток», «соток» та інших закритих телефонних апаратів, якими так полюбляли користуватися владні царьки.

Залишивши у віданні Служби безпеки фактично лише контррозвідку, до ефективності роботи якої скептично ставилися навіть самі контррозвідники, і підрозділ економічної безпеки, який гарантував безпеку здебільшого власного бізнесу керівництва спецслужби (не кажучи вже про структури боротьби з корупцією й організованою злочинністю, співробітники якої чітко дотримувалися гасла «корупцію перемогти неможливо — її можна лише очолити»), президент нарешті повірив у те, що монстра, яким свого часу був Комітет державної безпеки й якого чомусь він панічно боявся, на ділі вже не існує...»

Можу продовжувати, але не буду. Все із спецслужбою зрозуміло... Ну, майже все — інакше не було б роману «Вершина» (та про це далі).

Тепер подивимось, як Анатолій Сахно говорить про владу. Знов-таки, розпочну зі звернення до читача, в якому знаходимо слова про те, що «можновладці, яких ми нібито самі вибираємо, — не що інше, як трагікомічні образи пересувних базарних шапіто, які існують лише тому, що ми прийшли на них подивитися. І тільки від того, що ми заплющимо очі, вони самі собою не зникнуть». Запам’ятаймо тезу про зникнення... Тут знов-таки варто дещо процитувати, щоб точно зрозуміти пафос автора.

«На тлі загального нехлюйства й уседозволеності, ослаблення внутрішніх людських і загальносуспільних запобіжників, якими є природна відповідальність і відчуття небезпеки, коли вищі посадовці здають державні секрети й таємниці гуртом і вроздріб, хто тільки не спокуситься заробити копійчину на бідному тілі країни, що нестримно піддається тліну! А ми філософствуємо, дебатуємо про шляхи, якими повинна йти Україна. Мусуємо різні точки зору, висуваємо аргументи, а на кону — долі простих людей».

«Не обов’язково ж хабарі брати грошима. Меблі, автомобілі, побутова техніка, прикраси, оплата в шикарних готелях і санаторіях відпочинку високих чиновників і членів їхніх родин — звичайна практика в Україні. Ніхто на це давно не звертає уваги. Міністри, депутати, співробітники адміністрації президента вихваляються одне перед одним розкошами...»

Головний герой роману, начальник управління боротьби з тероризмом полковник Богдан Данилович Зорій, бачить все це, розуміє, що de facto сталося після проголошення незалежності України. Тут варто нагадати, що «незалежність» не лише в Україні, а й практично у всіх пострадянських країнах асоціюється з беззаконням і хаосом, з корумпованою та неефективною владою. Весь сановний «стьоб» про побудову «цивілізованої, правової, європейської, демократичної держави» обертається на практиці насамперед фінансовим «дерібаном» та іншими антиправовими, а головне, безкарними діями.

Саме за цих умов екс-кадебіст Богдан Зорій починає перетворюватися на дисидента, залишаючись інсайдером у сучасній нам СБУ. Ось як автор описує цей процес: «Звісно, це сталося не вмить. Сумніви прокрадалися в душу поволі, тихцем». І полковник знав, коли це почалося. Але Богдан Зорій пам’ятав єдині слова, якими й керувався відтоді, як промовив їх офіційно і прилюдно. Це слова присяги на вірність українському народові, які він вимовив перед колегами 1992 року.

Богдан Зорій твердо був певен: хоч би що він робив, він виконує клятву — берегти й боронити рідну країну, свою землю від будь-кого, хто на неї зазіхне. І полковник СБУ Зорій не ототожнював зі своєю батьківщиною, зі своєю рідною країною оте страшне опіння, що вовтузиться й бурлить біля українських Скіпетра і Держави, а точніше — біля Булави. Цей символ влади нині в брудних, а можливо, в закривавлених руках. Тому те, що він задумав і що він робить, — свята справа. І Бог на його боці.

Тепер — про тих, на кого Зорій має «неѓативну інформацію». У своїй «ремарці для прокурора» Анатолій Сахно попереджає: «Не все, що написано в цій книжці, насправді відбувалося. Багато чого в романі автор нафантазував. Навіть збіг з реальними подіями чи іменами людей є цілковитою випадковістю».

Справді, читачеві вкрай важно співставляти персонажів роману з реальними акторами на політичній сцені України. Наприклад, тут діють такі особи, як міністр внутрішніх справ Юрій Кривученко (який по ходу історії загадково застрелиться), хазяїн Донбасу Віктор Романович Клютов, нафтогазовий магнат Юрій Володимирович Бойченко, олігарх Микола Якович Назаров, голова президентської адміністрації Дмитро Михайлович Талимеризіба («відданий президентові, але мав заповітну мрію — посісти місце свого патрона»); його наступник, тепер вже керівник секретаріату Сергій Левенюк та ще багато цікавих невпізнанних персонажів. І необов’язково ворожих. З-поміж згадаю письменника і критика Івана Миколайовича Цюбу, заступника керівника секретаріату президента Віталія Горбунова, голову Служби зовнішньої розвідки України М. Маложона, журналістів Олександра Ліченка, Олександра Єліцовича, Людмилу Коробкову, Валентину Кошникову, Віктора Портянникова.

Ну, й звісно, не можна оминути ще одного невпізнаваного персонажа — президента України. У нього дивна, нестандартна мова. Ось, наприклад, такий епізод: «На приставному столику в кабінеті Талимеризіби ожив телефонний апарат світло-жовтого кольору з великим гербом-тризубом на цифровому диску.

— Слухаю вас, пане президенте! — як завжди чітко й голосно відчеканив голова секретаріату.

— Діма, шо там случилося? Куди не позвоню — всі якісь перелякані, а ніхто нічого не каже. Ви, бля... шото од мене скриваєте. Чи, може, я вже не прізідент України? Так ви, бля... так і скажіть, мов, пішов ти на хер, остоп...ів нам, хотім нового руководітеля».

Отже, Богдан Зорій вирішує боротися з владним злом. Анатолій Сахно не ідеалізує свого головного героя. Над ним і кадебістське минуле тяжіє, і з жінками в нього непрості стосунки (він із ними надто часто діє не словом, а ділом). Проте в Зорія все-таки є внутрішній стрижень, основа, що дозволяє йому брати на себе непросту ініціативу — організовувати державний переворот в Україні. Мета цього перевороту, як гадає сам Богдан Данилович, «приведення до влади в Україні нормальних людей. Не вождів, не лідерів, не месій, не диктаторів, не феноменів, не вундеркіндів, не геніїв, а Нормальних Людей».

Власне, весь роман — це розповідь про те, як Зорій реалізує свою заповітну мрію. Ви будете здивовані, але йому це вдається, причому на роль першої особи в державі він виводить свого аѓента-жінку... Втім, не буду переповідати всі колізії до кінця, оскільки читати буде нецікаво. Зауважу річ принципову: лише в спецслужбі Богдан Зорій знаходить людей, які ще зберегли залишки порядності, української ідентичності, в яких, за його словами, «почуття патріотизму превалюють над хапальними інстинктами». Саме вони і здатні стати на заваді авторитарно-злочинному врядуванню таких людей, як зображений в романі президент України та його оточення.

Ось як в романі цю ситуацію описує аѓент ЦРУ (а як же обійтися в Україні без аѓентів розвідок західних і східних?!): «В Україні відбуваються події, які з упевненістю можна назвати тривожними. Ситуація в економіці й у політиці нестабільна. Влада на чолі з президентом неймовірно швидко втрачає авторитет... Те, що відбувається в державі, не подобається навіть найвищим офіцерам спецслужби й армії. Особливе невдоволення населення викликають дії співробітників Міністерства внутрішніх справ. Міліція на чолі з міністром Кривученком продалися злочинцям. Вони не лише використовують у своїх інтересах злочинні групи, а й створюють власні. Не звертають уваги ні на думку громадськості, ні на керівництво держави, навіть не бояться органів державної безпеки, які донедавна ще уособлювали всесильність і авторитет. Ускладнилися особисті стосунки між головою СБУ і міністром внутрішніх справ.

Прямих поки що доказів немає, але за деякими ознаками видно, що в цій обстановці вищі офіцери української спецслужби, незалежно від свого керівництва, намагаються вести свою гру в напрямі зміни непопулярної й корумпованої влади».

...Мені довелося бути одним із перших читачів рукопису (ще до появи його у вигляді книжки) роману Анатолія Сахна, і я добре пам’ятаю, як я «спіткнувся» на цьому моменті. Ми маємо приклад «спец операції» російської спецслужби — прихід до влади Володимира Путіна та його команди. Ще коли Путін очолював уряд, 1999 року, він сказав: «Я хочу доложить, что группа сотрудников ФСБ, направленная в командировку для работы под прикрытием в правительство, на первом этапе со своими задачами справляется». Тепер ми добре знаємо, як ця група «справилась» з іншими завданнями на наступних етапах...

Утім не буду «перетискати», шукати в задумі Анатолія Сахна якісь подвійні сенси чи (що ще гірше) рекомендації щодо виходу з тієї ситуації, що не дає Україні бути Україною. Єдине можна точно сказати: витіснення з української політичної та управлінської авансцени злочинців і корупціонерів неможливе без зусиль усього суспільства, яке треба робити громадянським, відкритим, зрозумілим. І як тут знов не згадати Володимира Путіна, схильного до несподіваної афористичності. Це він колись заявив: «У нас страна огромных возможностей не только для преступников, но и для государства». Україна, хоч і не Росія, в цьому сенсі країна не менших можливостей...

Не можна не помітити, що у своєму романі Анатолій Сахно згадує і реальних керівників спецслужби. Наприклад, Євгена Марчука, про якого герої роману говорять з очевидним пієтетом і повагою: «Свій досвід працівника спецслужби Євген Кирилович спробував застосувати й на посаді прем’єра. І... впав у немилість. А не треба бути розумнішим, ніж твій безпосередній начальник. Тодішній президент розумників не жалував. Його оточували тупорилі виконавці, а найголовнішою чеснотою чиновника тоді вважалося славнозвісне російське «чего изволите?!»... Зорій чомусь менше всього боявся, що Марчук його здасть владі. «Не та це людина, не та. Хоч сам був у тій владі на найвищих щаблях — знає їй ціну. Особливо нинішній. Мабуть, і відійшов від активної політики, переконавшись, що батогом обуха не перебити».

На завершення хочу підкреслити, що не лише про спецслужбу та її благородних і неблагородних лицарів ідеться в немалій за обсягом книжці Анатолія Сахна. Задуми автора більш амбітні. Наприклад, ви знайдете «роман в романі», книжку, яку пише письменник на ім’я Олександр Тесля. Гадаю, уважні читачі оцінять роздуми про те, як з’єднати «дві України» — ту, де розуміють, чим був тоталітарний режим і чому ОУН і УПА боролося з ним, і ту, де знов вперто насаджують російсько-радянсько-східнослов’янську ідентичність, і яка вважає чи не всіх галичан «націоналістами». Ви прочитаєте ще багато цікавого. Важливо й те, що попри драматизм, роман Анатолія Сахна читається легко, повірте мені, що це — цікавий текст.

...Колись Жорж Санд зауважувала: «Наші романи мало схожі на життя, натомість реальне життя часто схоже на роман». Життя, описане в романі Анатолія Сахна, часом нагадує реалії України. Це не завжди приємно, але добре, що автор робить саме так, адже бути чесним — привілей направду сильних духом людей.