Стратегія Путіна й відповідь України

В Україні Путін має, за великим рахунком, одну єдину мету — повний контроль над країною за допомогою маріонеткового уряду, а в ідеалі —приєднання України до Росії в рамках такого собі Єдиного Євразійського Союзу, що відроджує СРСР. До цієї кінцевої мети він йде через кілька етапів. Першим етапом була окупація й анексія Криму, другим — організація заколоту в Донецькій і Луганській областях, третім — окупація російськими регулярними військами східних районів Донетчини і Луганщини, укладення перемир’я між т.з. «ЛНР» і «ДНР» і українським урядом і ухвалення закону про особливий статус Донбасу. Проте це не означає, що для Кремля війна з Україною вже закінчилася. Своєї головної мети Путін продовжуватиме добиватися як військовими, так і мирними засобами, залежно від політичної кон’юнктури.

При укладанні Мінських угод метою Москви було визнання сепаратистів стороною конфлікту й отримання зобов’язання з боку Києва продовжувати фінансування Донбасу в повному обсязі, зокрема районів, фактично контрольованих російськими військами та їхніми маріонетками. Розрахунок також був на те, що через мажоритарні округи на окупованих територіях до Ради зможуть пройти проросійські кандидати з числа регіоналів і комуністів, щоб, прикриваючись парламентською недоторканністю, дестабілізувати роботу українського законодавчого органу. Поки що ці цілі не досягнуті. У прийнятому Верховною Радою законі про особливий статус Донбасу Луганська та Донецька Народні Республіки навіть не згадуються. Український уряд поки що заявляє, що не фінансуватиме окуповані території, так само як і проводити вибори в тих районах, де їх не зможе контролювати український Центрвиборчком. Відповідно, й сепаратисти не збираються проводити вибори до Верховної Ради, а запланували власні місцеві вибори на 2 листопада. Це означає, що Москва взяла курс на зрив українських виборів або, принаймні, на те, щоб максимально поставити під сумнів їх легітимність.

Розуміючи, що мирними методами не вдасться провести своїх кандидатів до Ради, Путін цілком може ініціювати зрив і без того вельми нестійкого перемир’я й знову розгорнути широкомасштабні бойові дії. Не треба думати, що Донецький аеропорт, Маріуполь або Дебальцево штурмують нікому не підконтрольні збройні формування «колорадів». Ні, тут діють російські війська, нехай навіть переодягнуті в маскарадні колорадські костюми, а загони сепаратистів грають лише допоміжну роль. І без наказу Путіна російські війська не могли б наступати, нехай навіть лише на окремих ділянках фронту. Одне із завдань цих атак —війна на виснаження української армії у спробі не дати їй можливості підвищити боєздатність і накопичити резерви. Але такий конфлікт низької інтенсивності ближче до виборів легко може перерости в повноцінну війну по всій лінії фронту. Мета такої війни може полягати передусім у зриві виборів до Верховної Ради на якомога більшій території Луганської та Донецької областей. Але цілі можуть бути й амбітнішими — як мінімум захоплення всієї території двох областей, а як максимум — окупація всієї т.з. Новоросії від Харкова до Одеси й повалення законної влади в Києві.

«Українців чекає кілька вельми важких років, але призом буде незалежність і європейський вибір. І не варто сподіватися, що з Путіним можна досягти якогось «модус вівенді». Що ж Україна може протиставити стратегії Путіна? Насамперед, якнайшвидше посилення власних збройних сил. А також отримання реальних гарантій безпеки від західних країн, і передусім від США»

Це — жорсткий сценарій, реалізація якого цілком імовірна. Але не можна виключити, що буде прийнятий до виконання м’якший, але не менш небезпечний для України й українців сценарій, без масштабних бойових дій. Росія може посилати у дедалі зростаючій кількості диверсійно-терористичні групи на всю територію України, причому здійснювати інфільтрацію як через нинішню лінію фронту, так і через всю лінію російсько-українського кордону, а в перспективі — й через білорусько-український кордон. Дестабілізуватимуть Україну також за допомогою газового шантажу, обмеження, а може й повного припинення постачань російського газу, так само, як і за допомогою обмеження доступу українських товарів на російський ринок, причому задовго до повноцінного набуття чинності угоди про асоціацію України з Євросоюзом.

Але хоч би який сценарій у результаті використав Путін, треба мати на увазі, що в будь-якому разі російський президент обмежений у часі в розв’язанні української кризи в сприятливому для себе дусі. І справа тут не лише й, мабуть, не стільки в західних санкціях, для повноцінної дії яких потрібен значний період, скільки в необхідності для Росії утримувати окуповані райони Донбасу з їхньою зруйнованою інфраструктурою, шахтами, що стоять, та заводами й масовим безробіттям. Інвестувати у зруйнований Донбас росіяни явно не збираються. А утримання окупованих районів, на додаток до Криму, російський бюджет навряд чи витримає більше року. Отже, за цей час треба встигнути якщо не повністю досягти поставлених Кремлем цілей в Україні, то, принаймні, перевести конфлікт у стабільну стадію. Якщо основної мети встановлення в Києві проросійської влади так швидко досягти не вдасться, то проміжний стабільний варіант, на думку Москви, виглядав би приблизно так, як план Дмитра Козака для Придністров’я, який, щоправда, в Молдові так і не вдалося реалізувати навіть за проросійського уряду Володимира Вороніна. Нагадаю, план Козака полягав у тому, що Придністров’я стає рівноправним членом федерації, разом з рештою Молдови, за фактичної незалежності Тирасполя, але при фінансуванні Кишиневом соціальної сфери Придністров’я. В ідеалі Путін хотів би бачити ДНР і ЛНР, причому бажано в нинішніх кордонах Донецької та Луганської областей, повністю автономними в складі України, зокрема й у плані сплати податків, але «соціалка», а то й дотаційні шахти мають фінансуватися з українського бюджету. При цьому самопроголошені республіки матимуть право посилати своїх депутатів до Верховної Ради для створення там проросійської фракції, але не допустять на свою територію українських військ, поліції, чиновників і мови. Становище сепаратистських анклавів Донбасу Путін хотів би бачити приблизно таким, яким було становище Абхазії в складі Грузії за правління там Аслана Абашидзе. Але з Україною подібний варіант навряд чи вийде. Тому високою залишається ймовірність відновлення широкомасштабного наступу російської армії в Донбасі.

Що ж Україна може протиставити стратегії Путіна? Насамперед, якнайшвидше посилення власних збройних сил. А також отримання реальних гарантій безпеки від західних країн, і передусім від США. Для цього треба щонайшвидше відмовитися від нав’язаного Януковичем і Москвою позаблокового статусу. Але це лише перший крок. І на цьому шляху треба, всупереч поширеній думці, передусім прагнути не вступу до НАТО й не отримання статусу американського союзника, а укладання з США договору про спільну оборону, на кшталт тих, що чинні у американців з Південною Кореєю, Японією, Тайванем і Ізраїлем. Вступ України до НАТО Москва завжди зможе блокувати за допомогою своїх агентів у лавах цієї організації, на кшталт Угорщини. Адже рішення про членство тут приймаються консенсусом. Так само не буде панацеєю статус американського союзника. Він дасть можливість Америці постачати в Україну енергоносії та зброю, але не зобов’яже Вашингтон захищати Україну від військових загроз. Навпаки, договір з США про спільну оборону, де потрібна згода лише однієї країни, а не 28, як у випадку з НАТО, дасть Києву дійсну гарантію безпеки. Прибуття в Україну навіть невеликих контингентів американських військ змусить Путіна відступити й урешті-решт звільнити і Донбас, і Крим. Саме договір про спільну оборону із США має стати головною метою української дипломатії.

Що ж до військової реформи, то Україні для того, щоб протистояти повномасштабній російській агресії, буде мінімально необхідна професійна армія (з добровольців) у 300 тис. осіб і удвічі більший резерв, що створюється за рахунок регулярної перепідготовки тих, хто раніше проходив термінову службу. Знадобиться інтеграція найбільш боєздатних добровольчих батальйонів до складу армії (а не МВС), із збереженням їхньої структури та бойових традицій. Потрібна буде реорганізація українського ВПК з тим, щоб він міг виробляти без кооперації з Росією максимум озброєнь і техніки, а також закупівля озброєнь за кордоном. І вже зараз необхідно навчати війська за американськими, а не за радянськими статутами й навчати офіцерів і генералів в училищах і академіях за американськими й західноєвропейськими програмами. Україна зможе ефективно протистояти Росії, принаймні протягом кількох місяців, лише тоді, коли українська армія за якістю перевершуватиме російську хоча б у тому ж співвідношенні, в якому фінська перевершувала радянську в Зимову війну. Але реформа вимагає не менш як 4—5 років, щоб були плоди. Це станеться тоді, коли професійних солдатів навчатимуть і командуватимуть ними по-новому підготовлені офіцери. А Україні треба буде не лише в перспективі мати військовий бюджет у розмірі 5—6% ВВП, причому доти, доки не буде купирувана російська загроза, а й доведеться бути готовою існувати в умовах розриву основних економічних зв’язків з Росією. Українців чекає кілька вельми важких років, але призом буде незалежність і європейський вибір. І не варто сподіватися, що з Путіним можна досягти якогось «модус вівенді». Його зупинять лише опір українців і реальний тиск на Росію з боку Заходу.