«У смітник...»

Улітку цього року Інститут соціології НАН України провів всеукраїнське соцопитування. Його результати було представлено буквально нещодавно. Вони показали, що політичним партіям не довіряють 71,9% респондентів, судам — 69,1%, прокуратурі — 67,8%, міліції — 76,7%, Верховній Раді — 65,3%, банкам — 61,1%, уряду — 53,3%, місцевим органам влади — 49,4%, профспілкам — 49,1%, ЗМІ — 45,4% , Президенту — 34,8%.

Як вибухонебезпечну і критичну ситуацію в Україні оцінили 55,4% опитаних, як напружену — 40,8%, як спокійну — 1,9%. Матеріальне становище своїх сімей як «середнє» оцінюють 52,3% громадян, як «бідне» — 40,1%, «жебрацьке» — 6,3%, «заможне» — 1,1%.

На запитання в інтерв’ю «Дню» детальніше відповідає заступник директора Інституту соціології НАН України Євген ГОЛОВАХА.

«УПЕРШЕ В НАШІЙ КРАЇНІ РЕЙТИНГ ЧИННОГО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ СУТТЄВО ПЕРЕВИЩУЄ РЕЙТИНГ ПУТІНА»

— Результати вашого соцопитування показали, що в суспільстві є велика недовіра до інститутів влади та незадоволеність власним рівнем життя. У зв’язку з цим, які виникають загрози?

— Зрозуміло, що недовіра є і вона завжди існувала. Але зараз ситуація навіть краща ніж раніше — показники недовіри після Майдану трохи зменшилися.

Нашим Інститутом розроблено показник дестабілізаційності протестного потенціалу. Зараз він високий — за рівнем близький до періоду помаранчевої революції та 2012 року. Тому в суспільстві зберігається серйозний потенціал для протесту, враховуючи політичну й економічну складову. Владі потрібно враховувати цей фактор, якщо вона збирається приймати непопулярні рішення. Якщо не врахують усі ризики, це може накопичити вибухонебезпечний потенціал.

Із іншого боку, є фактори, які гальмують можливість такого роду протесту щодо влади. По-перше, достатньо високий рейтинг Президента Петра Порошенка. Дослідження показують, що його рейтинг суттєво перевищує рейтинг Путіна в Україні (питання: «як ви оцінюєте діяльність Президента?» — Авт.), адже за всі роки спостереження у нас найбільш популярним політиком був саме президент сусідньої держави. Зараз існує достатня довіра до новообраного Президента, бо залишається сподівання, що йому вдасться змінити ситуацію. Але варто зауважити, що в такі складні часи настрої можуть змінюватися дуже швидко.

Є ще один механізм стримання протестних настроїв. Існують показники рівня цинізму, деморалізованості населення, і вони, у порівнянні з 2012 роком, зменшились. Люди відчули певну гідність, підйом патріотичних настроїв. Хоча ситуація вкрай складна і рівень тривожності у людей дуже високий — навіть у найгірші 1990-ті роки такої тривоги у населення не було. Це й зрозуміло, адже йде війна.

— Сьогодні Росії вигідно, щоб суспільно-політична ситуація в Україні була нестабільною. Наскільки впливовим є зовнішній дестабілізуючий фактор?

— Росія підбурює ці настрої, адже, крім воєнних, пропагандистських та економічних факторів використовується фактор суспільно-політичної дестабілізації. Їй уже вдалося це зробити на Донбасі. Адже головною тенденцією, яку ми спостерігаємо, є те, що південний регіон за своїми орієнтаціями наблизився до заходу та центру України. А Донбас так і залишився з орієнтаціями часів Януковича, тобто він не змінився, — навіть у тих районах, де немає окупаційного режиму та не відбувалися військові дії. Наприклад, анексію Криму беззаперечно засуджує переважна більшість українців з усіх регіонів, окрім Донбасу. І саме це використовують зовнішні сили.

Узагалі, у Росії достатньо вибіркова політика — вона не дуже хоче підірвати позиції Порошенка, бо там бояться більш радикальних антиросійських настроїв. Порошенко є представником поміркованих сил, які не хочуть продовження війни «будь-якою ціною». А для Росії війна «будь-якою ціною» може дуже погано закінчитися. Це є небезпечним і для самої України — може стати війною на знищення з обох боків. Але ресурси Росії не є нескінченними — через це і подвійність їхньої політики, з одного боку — дестабілізувати, а з іншого — не влізти у війну так, щоб самій сильно не постраждати. Ми вже бачимо, що суспільні настрої в РФ після перших сотень загиблих починають змінюватися. І там уже підтримка прямого вторгнення в Україну є невисокою, хоча ще місяць-два тому була достатньо значною. А якщо російські жертви йтимуть на тисячі, то це зумовить потужний спротив. Режиму Путіна не вдалося повністю задурити росіян і серед них є багато людей, які не хотіли б війни.

Росія підриває насамперед економічну ситуацію в окремих регіонах, адже на всю Україну не має впливу. Звичайно, вони намагатимуться посилити цей чинник та ставитимуть на економічну скруту українців. Узагалі, головний розрахунок РФ, — що українці самі не витримають економічних негараздів. Ця пауза у війні є спробою законсервувати нестабільний стан, щоб українці виступили проти свого вибору, для поліпшення Росією їх стану. Але українці свій матеріальний стан оцінюють так само погано, як і за часів Януковича. І те, що він погіршується, було зрозуміло ще два роки тому.

«ТЕ, ЩО НОВІ СИЛИ РОЗПОРОШИЛИ ПО ПАРТІЙНИХ СПИСКАХ, Є ОЗНАКОЮ ТОГО, ЩО ЦЕ ВСЕ Є ПІАР-АКЦІЄЮ»

— Як «мінські домовленості» позначилися на поглядах українців та підтримці влади?

— Узагалі, громадська думка напередодні цих подій уже схилялася до перемир’я, бо ситуація в Іловайську сприймалася як реальна загроза втратити не лише окремі території Донбасу, а й значну частину України, включаючи південь. Опитування центру «Соціальний моніторинг» підтвердило те, що люди підтримують перемир’я через суттєву виснаженість наших військових. Тому саме перемир’я у переважної кількості громадян не позначиться на  ставленні до влади. Але, гіпотетично, негативні настрої може зумовити закритість процедури, за якою приймалися ці закони.

Наскільки я розумію, лідери громадської думки — командири добровольчих батальйонів сприйняли це перемир’я негативно, адже вони вважають, що не можна домовлятися з терористами. Взагалі, військові не вірять Путіну і вважають, що тільки військовими засобами можна вирішити конфлікт. Але військові люди пройшли сувору школу, тому схильні вирішувати все силовими методами. Звісно, їхня думка важлива й її треба враховувати — вони віддзеркалюють настрої майже третини населення, що виступають за настрої продовження АТО. Якби військові не потрапили у складну ситуацію та не зазнали тяжких втрат, можна було б більш уважно прислухатися до них. Але проблему війни та миру мають вирішувати не військові, а політики, яких обирає переважна кількість людей. У той же час тисне західний світ, який нас підтримує, але не хоче продовження великої війни. А без його допомоги ми приречені на програш, бо зараз наш військовий потенціал не порівняти з російським.

— Сьогодні до партійних списків провідних українських партій увійшли командири добровольчих батальйонів, військові, громадські активісти, журналісти, волонтери та молоді лідери. Наскільки суттєвим для громадян буде цей фактор під час виборів?

— Те, що їх розпорошили по партійних списках, є ознакою того, що це радше за все є піар-акція. Якби нові сили, які виникли внаслідок останніх подій, змогли домовитись та створити єдину платформу, яка  могла б конкурувати з існуючими партіями, то про них можна було б говорити як про потужну політичну силу. Але зараз це просто рекламна кампанія інших політичних сил. Та все ж є слабка надія, що ці люди не будуть піддаватися спокусі, якій піддавалися всі молоді й талановиті люди протягом багатьох років, коли приходили романтиками, а ставали відвертими циніками. Є надія, що ці люди суттєво відрізнятимуться, бо вони демонстрували найкращі риси. Але тут не можна дати гарантій. Волонтери, які демонструють власну активність у вирішенні важливих суспільних питань, — це природна основа для зміни кадрів у нормальній демократичній системі.

— Тож за кого сьогодні голосуватиме виборець — за обличчя, за назви партій чи за програми?

— У нас є цікава категорія виборців, які завжди голосують за чинну владу. Особливо, якщо влада не розчарувала виборця, як це було за часів Ющенка. Тому близько 1/3 будуть завжди голосувати за пропрезидентські сили — так воно і було. У нас сильне персоніфіковане ставлення до будь-якої влади — якщо є перша особа, то вона просто за це отримає підтримку. В суспільстві є люди, які побоюються, що без підтримки влади в країні буде повне безвладдя.

Є й частина радикально налаштованих виборців — опозиційно до президентських політичних сил. Це приблизно 20 — 25%. І на цьому фланзі є кілька політичних сил, серед яких «Радикальна партія», «Батьківщина», «Громадянська позиція» — це, власне, ті, хто виступає за продовження військових дій на Донбасі.

Усі інші відсотки будуть розпорошені: є «Народний фронт» Яценюка та Турчинова, є сили, які виникли на уламках Партії регіонів, є комуністи.

Молодим політикам, волонтерам й іншим не вистачило часу, щоб створити єдину консолідовану політичну силу — надто швидко було оголошено про вибори. Війна — не той час, коли можна займатися спокійним партбудівництвом. Людям потрібно збиратися, знаходити розбіжності та спільну мову, будувати партійні осередки і т.д. Крім цього, всі ці люди займаються своєю справою — військовою або громадською. І в них просто немає часу для політичної діяльності.

Але майбутній парламент є тимчасовим на період війни. І я сподіваюсь, коли ситуація суттєво зміниться та встановиться певна стабільність у країні, постане питання створення нової стабільної Верховної Ради. І тоді молоді незалежні політичні гравці вже могли б створити нову консолідовану перспективну політичну силу.

«ВЛАДА ПОВИННА ДІЯТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ І ЗАПРОПОНУВАТИ РЕФОРМИ»

— Що сьогодні має зробити Президент для збереження України і власної підтримки всередині держави?

— Безумовно, потрібно проводити реформи, але в умовах спаду промислового виробництва це робити дуже важко. Головне, що має робити українська влада, — розробити амортизаційну систему, яка могла б пом’якшити невідворотне погіршення рівня життя пересічних громадян. І перш за все треба хоч якось стабілізувати ситуацію на сході, а це вже залежить не лише від дій України. В іншому разі можна отримати суттєвий суспільний сплеск, враховуючи високий рівень протестного потенціалу.

Фактична війна та швидке падіння економіки передбачають те, що мають бути зроблені перші кроки до реформ, адже, звичайно, швидко провести їх неможливо. На цьому етапі владі треба продемонструвати готовність до цього — вийти із якимись планами та стратегічними програмами, яких ми до цього не бачили — це наше одвічне горе. Треба показати, що є не лише бажання виплутатися зі складностей, а й певні стратегії, які передбачають реформування економіки та  чітке окреслення того, на що людям треба розраховувати у зв’язку із погіршенням економічної ситуації та що держава може зробити, щоб пом’якшити негативні наслідки цього. Треба розписати всі кроки, розробити та прийняти для цього відповідні закони, а не під тиском вулиці приймати окремі рішення — як це було із Законом «Про очищення влади». Під тиском вулиці можуть узагалі ухвалювати закони, що підуть не на користь, а на шкоду.

— Як ви оціните останні громадянські акції, під час яких державних чиновників та народних депутатів викидали у смітники та які вже в народі охрестили Trash Bucket Challenge?

— Це достатньо дивні події. Взагалі, у смітник кинути треба систему, а не окремих депутатів, адже суть системи від цього не зміниться. В іншому разі є загроза охлократії, адже всі питання не можуть вирішуватися подібними акціями. Нам уже не можна жити Середньовіччям. Так, у нас була подібна старовинна традиція, але у ХХІ столітті до неї не можна повертатися. Тому програма реформ від влади — це не лише пакет економічних змін. Вони мають стосуватися і сфери політики — посилення представницької демократії й пошуку засобів подолання охлократичних тенденцій як безперспективних знарядь політичної боротьби, які можуть зруйнувати Україну. Тому мають бути розроблені закони з обмеження охлократичних форм вирішення політичних проблем.