Україна: євразійство й атлантизм
ГЕОПОЛІТИЧНІ ТА КУЛЬТУРОПОЛІТИЧНІ ОРІЄНТАЦІЇ НАШОГО КОНТИНЕНТУ
Геополітика — наукова дисципліна, або, точніше, світогляд, який в основу кладе принцип географічних координат при розгляді будь-яких питань економіки, політики, культури. На місце багатомірної людини геополітика ставить «людину просторову». Цей світогляд так само обмежений, як і будь-який одновимірний світогляд класовий чи націоналістичний.
Обмеженість геополітики полягає не тільки в тому, що вона одновимірно, спрощено, схематично представляє ті чи інші явища, але також і в тому, що, використовуючи історію як приклади, вона рідко звертається до хронополітики, тобто до «людини тимчасової, людини часу» і до культурополітики як сфери самосвідомості певної держави, котра свідомо і цілеспрямовано здійснює певну довгострокову стратегію.
Джерело ідеології російського євразійства — слов'янство, створена всередині мовного змісту концепція єдності, де з мовної спільності виводиться культурна спільність (панславізм). Одна з головних тез слов'янофіла Костянтина Леонтьєва, попередника Савицького, ідейного батька євразійства, слід було б нагадати — слов'яни, будучи мовною групою, не є культурною групою, більш того — не можуть бути геополітичним утворенням чи певною наддержавною історичною спільнотою.
Для усунення цієї складності і було створено концепцію євразійства, більш глобальну, оскільки вона грунтувалася не на мовній, а на континентальній єдності. Послідовники Савицького — Трубецькой, Вернадський, Карсавін, Сувчинський і найбільш яскрава фігура — Л.Н.Гумільов зі своєю теорією пасіонарності (неоєвразійство, де зроблено висновок про тюрксько-слов'янське злиття і вибір ісламських країн антиатлантичним союзником).
Євразійство — це спроба, як нам здається, досить невдала створити концепцію управління континентом на основі того, що «нерухома платформа» (тобто Росія, яку називають «вузлом євразійства») ніби є центром впливу на інші країни континенту внаслідок свого географічного положення. Спочатку ідея провiдної ролі Росії з'являється у Гелфорда Джорджа Макіндера у праці 1904 року «Географічна вісь історії». Ідею євразійства для потреб німецької могутності використовує Карл Гаусхофер. Услід за Гаусхофером євразійство розуміється Савицьким як євразійський центризм, де Росії належить особлива, виняткова роль. Ця теза заявлена так само послідовно, як і у німецьких геополітиків (проект Карла Гаусхофера), котрі значною мірою вплинули на військову стратегію Гітлера. Другу світову війну з погляду геополітики можна розглядати як боротьбу головних центрів євразійства — Німеччини та Росії (СРСР) за панування на континенті. СРСР виявився переможцем у цій «євразійській» війні, але у свою чергу програв атлантистам у «холодній війні».
Спостерігаючи перебiг подій останнього часу (розвал СРСР, розпад Варшавського договору, тривання процесу регіоналізації Росії, зіткнення Росії з блоком атлантистів на Балканах), ми маємо всі підстави стверджувати: не геополітика має перспективне значення для України, а культурополітика. Досвід історії другої половини XX століття демонструє перевагу змісту культури, а не географічних параметрів чи умов.
ПЕРШІСТЬ КУЛЬТУРОПОЛІТИКИ
Базовий геополітичний культурний дуалізм за теорією елементів Карла Шмітта вiдображений двома типами цивілізацій: таласократією і телурократією. Перша — це морська могутність (вода, текучість, демократія), друга — сухопутна могутність (суша, постійність, ідеократія). Переважну роль цих культурних характеристик у протиборстві двох типів цивілізацій Карл Шмітт сформулював у книжці «Земля і море» 1942 року, де цій відмінності надається філософське тлумачення, пов'язане з базовими юридичними й етичними системами. Геополітики часто роблять серйозну помилку, зводячи цю відмінність цивілізацій лише до відмінності «суші» та «моря», тобто зводячи відмінність двох різних за типом культур цивілізацій лише до геополітичної відмінності типу місцевості.
Ця відмінність більш фундаментальна — такий висновок виходить iз багатьох вельми серйозних робіт вчених, письменників, філософів, які не зводили проблематики відмінності двох типів цивілізацій тільки до геополітичних відмінностей.
Ці дослідження науковців, письменників і філософів так чи інакше ставлять у поле зору два головні початки в політиці держави: забезпечення з боку держави стратегічної перспективи своєму суспільству і висунення культурних пріоритетів розвитку для досягнення цієї перспективи. Щодо першої проблеми, то геополітика — це лише один iз способів вираження історичної стабільності певної держави (територіальна стабільність) нарівні з хронополітикою і культурополітикою. Друга проблема виражається у знаходженні адекватних способів забезпечення історичної стабільності держави (забезпечення її стійкого розвитку на перспективу) — стратегічного планування з погляду культурних, технологічних і соціальних пріоритетів.
Географічний простір або природні ресурси, демографічні, релігійні чи інші аспекти не зникають — просто все це перестає діяти виключно в географічних координатах і починає діяти в координатах інформаційно-культурного простору, тим самим висуваючи на передній план саме культурополітику. Географічне положення при сучасних засобах транспорту і комунікації не має більше такого домiнуючого значення, яке воно мало ще кілька десятків років тому. Динамізм міграції або залежність комунікації від рельєфу місцевості не можна вже вимірювати географічними показниками з появою кінематографа, телефона, телебачення, відео, комп'ютера та Інтернету. Соціальні зміни виявляються пов'язаними не з буквальними територіальними змінами, а зі зміною простору культурного впливу певної держави, зі зміною її ставлення до часу: живе держава сьогоднішнім днем чи довгостроковою перспективою. Історія ж, що розглядається у хронополітичному аспекті, може обертатися актуалізацією як одного, так і іншого часу, і для цієї актуалізації не обов'язково якось фальсифікувати історію або переписувати її наново, для цього необхідно просто актуалізувати в самій культурі ту її частину, яка пов'язана саме з хронополітично вибраним періодом історії, з орієнтацією на той або інший час.
Таким чином, якщо слов'янство, відрізняючи себе від англосаксонського та романо- германського світу, — доктрина мовного розмежування держав, атлантизм і євразійство — доктрини цивілізаційної відмінності орієнтацій політичного впливу на територію та географічних спрямувань держав, то таласократія і телурократія — доктрини культурного розмежування цивілізацій. У світі йде не геополітична, а культурна війна. Нинішній переділ мовних груп і континентального простору пов'язаний iз розмежуванням культурної спільності або цивілізацій: таласократії та телурократії.
Для перших характерне кочівництво (особливо морське), торгівля, дух індивідуального підприємництва, рухливість етичних та юридичних норм. Цивілізації цього типу швидко розвиваються і легко міняють зовнішні культурні ознаки. Цивілізації другого типу (телурократичні) пов'язані з фіксованим простором, стійкістю його якісних орієнтацій і характеристик. Для цього типу цивілізацій характерні осілість, консерватизм, закостенілість юридичних норм, наявність могутнього впливу ідеології (частіше за все — месіанської), репресивний характер колективiстської етики, стійка ієрархічність соціальної організації (як офіційної, так і неофіційної).
Цивілізації другого типу, внутрішньоконтинентальні, куди належить царська Росія (СРСР), вважаються «нерухомою платформою», «землею серцевини», «географічною віссю історії», яка зберігає постійність і нерухомість у історії. У той час як цивілізації першого типу, берегові зони євразійського материка є зонами інтенсивного культурного розвитку, для телурократії головним є не цінності, а ідеї, вписані в цілісну ідеологію, і саме цій ідеології належить системоутворююча роль. Цінності — західний термін, який означає наявність обговорюваних-оновлюваних якостей, які людина в своєму житті вільно вибирає, з яких конструює сенс свого життя. Головні характеристики цінності — рухливість і раціональний характер, можливість несистемного об'єднання. Цінності є основоположними для атлантичної цивілізації, геополітичний простір якої розгортається навколо Атлантичного океану (США, Західна Європа). Ідеї та ідеології є основоположними для євразійської цивілізації, геополітичний простір якої пов'язаний з Росією, Білоруссю, Україною та Східною Європою.
ТАЛАСОКРАТІЯ ТА ТЕЛУРОКРАТІЯ
Цінності виникають як доведені на індивідуальному досвіді позитивні життєві стратегії. Західні цінності не організовані в ідеологічну систему і неієрархічні за змістом. Захід не будує свого життя (на відміну від так званого слов'янсько- євразійського світу) на базі ідеології, і тому називати західні цінності ідеологією можна, проте тільки для внутрішнього вжитку в телурократичних цивілізаціях — некоректно застосовувати до іншого способу життя свої мірки. Захід має бути зрозумілим у межах його культури, а не культури телурократії. В пострадянських державах нема й не може бути цінностей. Цінності — породження іншої (таласократичної) культури. В телурократичній культурі цінності не можуть існувати інакше, ніж у вигляді месіанської ідеї, ідеократії. Цінності для телурократії — ідеологічні імперативи, ієрархічні за значенням і тотальні за впливом на життя (втручаються в особисте життя, в усі сфери культури тощо). Цінності — породження індивідуалістичної корпоративної культури, в якій приватні мотиви та інтереси осмислені епізодично й несистемно, переймаються так само на індивідуальному рівні (а не на рівні цілісної тотальної ідеології) — у вигляді корпоративної (індивідуальної) етики, у вигляді успішних життєвих стратегій.
В таласократичній цивілізації цінності існують — право на життя, на свободу, на власність. Візьмімо приватну власність. Для таласократії — це цінність. У телурократичній цивілізації приватна власність може бути легально дозволеною, але вона не є цінністю, оскільки не вписана в ідеологію як ідея (і саме ідеологія говорить: власність — це небезпека, власник — злодій). Еліта по відношенню до цього поділяється на два ворожi табори; позитивних прикладів успішного застосування власності не існує, оскільки суспільство масово не визнає успішними ці життєві стратегії. В результаті власність не сприймається як справедливо придбана, а набуте багатство не вважається справедливим. Навпаки, будь- хто, в кого є власність, сприймається суспільством вороже. Великі маси людей перебувають у стані очікування найму на роботу і оплати. З іншого боку, колективна власність також не є цінністю, її не можна відчути, її не можна індивідуально освоїти, про неї не можна сказати, що «вона в мене є».
З цієї причини телурократичні цивілізації не можуть розвиватися, надаючи рухливості певним цінностям, бо самі цінності, як інструмент передачі культурного досвіду, відсутні. В таких цивілізаціях є інший інструмент передачі культурного досвіду — ідеологія. Замість цінностей телурократія несе в собі Ідею, як правило, месіанську ідею своєї винятковості, особливої місії, особливого шляху, перетворену на систематизовану всеосяжну ідеологію, яка втручається не тільки в трудову колективістську діяльність, а й у сім'ю, в приватне життя, заполонює свідомість людини, іноді цілком підпорядковуючи собі її особистість і знеособлюючи її.
Коли виникає криза в таласократичній цивілізації, відбувається переусвідомлення окремих цінностей, переусвідомлення принципово несистемне і таке що, не носить тотального характеру, оскільки це переусвідомлення відбувається на індивідуальному рівні, і лише потім оформляється у вигляді стрункої системи. Скажімо, Вебер, Дюркгейм, Ясперс (можна доповнити список) осмислювали і систематизували цінності лише потім, коли вони стали плоттю і кров'ю багатьох індивідуальних життів.
Зовсім інакше відбувається в кризовий час телурократичної цивілізації. Там обов'язково постає питання про нову ідеологію, про нову об'єднуючу всіх месіанську ідею, про збирання земель, про обов'язковий вплив і підкорення інших народів. Однак цього разу криза Росії та пострадянських держав набагато серйозніша — вона лежить у самій глибині православ'я як релігії, колективної етики як організуючого початку і в принциповій відсутності такої ідеології, яка могла б відновити мотивацію до життя, до праці, до продовження роду. Ця мотивація більше не може бути відновлена всередині ідеології через поголовну недовіру населення до всіх і всіляких ідеологій.
У взаємному впливі таласократії i телурократії криються головні протиріччя: вони прагнуть управляти один одним, нав'язавши один одному свої стратегії. І для телурократії це становить непереборну перешкоду. По-перше, управляти чимось рухомим можна лише будучи самому рухомим. Закостенівши і важко міняючи свої звички, соціальні правила й етичні норми, телурократія як співтовариство, що постiйно тяжiє до об'єднуючої великої iдеї, не може поширити свій вплив на ті країни, де ідеологія не є домінуючою. По-друге, тільки щоб управляти (скажімо, континентом Євразія), телурократія буде змушена ставати рухливішою, вона неминуче опиниться в зоні переважного впливу таласократії, тобто сама стає таласократією і прямує до таласократичної цивілізації. «Холодна війна» розуміється зазвичай у радянському значенні як війна ідеологічна (тобто всередині значення телурократії вона такою і була). Але, вийшовши за рамки культурних характеристик телурократії, можна осмислити «холодну війну» як війну двох типів цивілізацій, двох типів культур, двох типів етики, двох типів організації життєвого простору, організації праці.
З іншого боку, таласократична цивілізація набагато легше може впливати на телурократичну, оскільки цей вплив вiдбувається на рівні окремих цінностей, індивідуальних прикладів успішних життєвих стратегій у країнах таласократії, а зовсім не на рівні цілісної ідеології. Тому таласократична цивілізація може безболісно інтегрувати телурократичну цивілізацію, не змінюючи її внутрішній зміст, тобто на рівні окремих економічних проектів, окремих торгових ринків, ринків сировини та ринків робочої сили, і це вписується в її системоутворюючу структуру. А телурократична цивілізація ніяк не може інтегрувати таласократичну, не змінивши її внутрішнього змісту. Тобто для того, щоб телурократія інтегрувала таласократію, перша повинна змінити другу, нав'язавши їй свої принципи існування на рівні ідеології, тобто перетворивши її на ідеократію.
ГЕОПОЛІТИЧНЕ І КУЛЬТУРОПОЛІТИЧНЕ РОЗМЕЖУВАННЯ
Тепер співвіднесемо два принципи розмежування: атлантизм — євразійство і таласократія — телурократія. Це розмежування не співпадає: протистояння атлантизм — євразійство не є вiдображенням базового геополітичного культурного дуалізму — таласократії та телурократії. Якщо атлантизм (віссю якого у XX столітті стали США) є приблизним географічним вiдображенням таласократії, то євразійство (вузлом якого з початку століття усвідомлювала себе імперська Росія, потім у руслі євразійства діяв СРСР) не можна ототожнити повністю з телурократією. Передусім, чимало телурократичних країн не будують свою політику всередині концепції євразійства. З іншого боку, Євразія — континент, значна частина якого належить до атлантичної цивілізації. Та й у самому євразійстві як концепції експансії телурократії в таласократію закладено немотивоване перебільшення його впливу на континенті і внутрішній культурний розкол.
Нинішній процес в Україні можна охарактеризувати як повільне усвідомлення і поступовий рух у напрямку таласократичної цивілізації. Коли Україна робить вибір на користь таласократичної цивілізації, підкреслимо — на користь її культури, а не геополітичного простору (атлантизму), то Україна просто займає свої старі історичні позиції — позиції своєї культури за часів Київської Русі. Для неї цей крок органічний — їй просто треба пробудити свою історичну пам'ять, коли вона існувала як окрема держава ще до Московської Русі і всякої там слов'янської єдності. Власне, тому нам доводиться наполягати не стільки на геополітиці, скільки на хронополітиці та культурополітиці — ідентифікації України з певним часом минулого і майбутнього, усвідомлення нею себе всередині певної культури. Тобто Україні треба ідентифікувати себе з тiєю добою і тією культурою, коли у нас була держава, — з добою Київської Русі.
Культура Київської Русі була культурою таласократичною, що принципово неспiвпадала з культурою телурократії, нав'язаною нам Росією, внаслідок чого ми потрапили під її сильний геополітичний вплив і змушені були чимало століть жити всупереч своїм глибинним архетипам — індивідуалізму, господарській заповзятливості, наявності індивідуальних цінностей, рухливості етичних і юридичних норм. Політичний вплив Росії завжди був суто континентальний, спочатку звернений на Схід проти татаро-монголів, а потім нерозривно пов'язаний із нескінченними безуспішними спробами переорієнтації на Захід. Петро I, намагаючись змінити культурні характеристики держави, насамперед домагався виходу до моря. Ось чому, між іншим, Крим для України такий важливий не стільки геополітично чи економічно, скільки в культурополітичному відношенні.
Український націоналізм XIX століття постає як реакція на незламну культурну відмінність Росії й України. Цей архаїчний націоналізм — поверхневий, у той час як культурні відмінності більше глибинні, і коріння цього треба шукати у відмінності архетиповiй, в тому, що у нас багато хто називає ментальністю. Тому в сенсі культурополітики націоналізм завжди буде обмежений, бо тут він може зіткнутися або в мовному протистоянні зі слов'янством, або в територіальному протистоянні з євразійством (на боці атлантизму). Націоналізм не є магістральним для культурополітики України — в Україні сьогодні відбувається не національне протистояння, а протистояння культурне, точніше, культурополітичне: у нас не дві нації борються — у нас борються дві культури.
ІСТОРИЧНИЙ ВИБІР УКРАЇНИ
Сьогодні Україна в цьому розкладі опинилася на роздоріжжі в сенсі культурного вибору, і тільки від цього залежить її географічна перспектива. Вона може або відразу зробити таласократичний вибір, приєднавшись до атлантичної цивілізації, здійснюючи боротьбу за ринки збуту, культурну експансію зовні і беручи участь у стратегічному поєдинку з атлантичними країнами. Або залишитися телурократією (а отже, залишитися в фарватері Росії, під впливом суперечливого євразійства) і рухатися у бік таласократичної цивілізації разом iз Росією. Це треба розуміти саме як наш культурний вибір — свідомий і такий, що залежить тільки від нас. У цьому виборі немає ніякого примусу й обов'язковості. Як вибір у бік Росії не є неминучим, так і вибір у бік таласократичної цивілізації не є неминучим.
Причому зауважте, що йдеться не про приєднання України до сильнішого, як це часто люблять повторювати в Росії. Йдеться про свідомий вибір вистражданих нами цінностей своєї цивілізації — індивідуального підприємництва, професіоналізму, корпоратизації, правової держави і права, рухомої етики і культури, процедур мирного досягнення і підтримки громадянської злагоди. Це не вибір на користь сильних країн, це вибір на користь сильних цінностей. Це не вибір проти слабкої Росії, це вибір проти слабких цінностей, які ведуть до животіння і рабства, до етико-правових репресій і фізичного знищення великої маси людей внаслідок безперервних громадянських воєн. Євразійство — це нездатність досягнення і підтримки згоди інакше, аніж у формі репресуючої все і вся тоталітарної ідеології (будь вона класовою чи національно-патріотичною). Євразійство — це війна культур, безперервна війна культурно протилежних позицій усередині громадянського суспільства, що доходить до громадянської війни. Виступаючи за євразійство, наші політики повинні розуміти, що вони ведуть свій народ до війни.
У сенсі культурополітичних пріоритетів ми повинні переусвідомити всі зовнішньополітичні ініціативи України й існуючі переваги. Скажімо, що означає наша орієнтація на Європу? Європа для нас означає не континентальний простір і не сукупність держав у цьому континентальному просторі, а культуру таласократії. Отже, наша орієнтація в сенсі торгівлі або загальних зовнішньоекономічних спрямувань може бути хоч на всі чотири боки, а не тільки в Європу (багатовекторність), але в культурному сенсі ми повинні орієнтуватися саме на таласократичну цивілізацію. Сама таласократична цивілізація теж неоднорідна — євроатлантизм різниться від американського атлантизму (відмінність у силі втручання держави в економіку, відмінність корпоративної політики, відмінність щодо соціальних гарантій, різний рівень культурної відвертості, відмінність етики «рівних можливостей» і етики «кланової солідарності» тощо). Ми приймаємо дух культури цих країн, а не погоджуємося з їхньою політикою. Прийняти культурні цінності таласократичної цивілізації — ще не означає погодитися з політикою НАТО чи політикою його країн-учасників.
Коли Київська Русь занепадала, перед нашою державою стояв такий же вибір, але ми були не на висоті: еліта за свою нерішучість і недалекоглядність поплатилася століттями рабства. Ми повинні усвідомлювати масштабність нашого сьогоднішнього вибору — ми можемо закінчити як і Київська Русь, а можемо отримати поштовх до нового етапу піднесення України. У будь-якому випадку наслідки нашого сьогоднішнього вибору — це довгострокова стратегія культурного розвитку на кілька сотень років. Треба уявити собі рівень вибору — ми робимо вибір не між США та Росією (може, через 200 років ні тiєї, ні іншої країни не буде взагалі); ми робимо вибір не між Європою й Азією (оскільки суто просторова їхня ізоляція має згодом зникнути), не між атлантизмом і євразійством (оскільки у другої концепції немає позитивно осмисленого єдиного культурного змісту), а ми робимо вибір між двома типами культури, двома культурними типами цивілізації, і один iз цих типів цивілізації збережеться і через 200 років. Тому геополітичний вибір — на десятиріччя, культурополітичний вибір — на століття. І ми живемо в той час, коли робиться вибір не на десятиріччя, а на століття.
Атлантизм є таким же анахронізмом, як і євразійство, — це все вже ХХ століття. Атлантизм, побудований на доктрині геополітичного протистояння, вже пережив себе. Власне, тому в заявленому в назві цієї статті протистоянні Україна не повинна брати участь: у неї немає домагань на домінуючий вплив на ті чи інші частини континенту. Україна повинна розглядати свій вибір не в координатах атлантизм — євразійство, а в координатах таласократія — телурократія. Її політика — це політичний вибір, а не геополітичний. Основною рисою нинішньої внутрішньої ситуації в Україні є слабкість і нерішучість української еліти в цьому питанні, відсутність єдності позицій еліти і бажання вести відкритий діалог на цю тему.
