Вадим КАРАСЬОВ: «Боротьба за неполітизованого, непартійного, але невдоволеного владою громадянина — головне завдання на сьогодні»

Про підсумки мітингів влади та опозиції, їхні результати й наслідки «День» спілкувався з політологом, директором Інституту глобальних стратегій Вадимом КАРАСЬОВИМ.

— Пане Вадиме, ваша оцінка щодо ефективності мітингів влади й опозиції, що відбулися 18 травня.

— Якщо говорити про мітинги влади та опозиції, вони були відносно ефективними щодо мети, яку вони переслідували. Візьмемо до прикладу опозицію. Їхня мета — зібрати велелюдний мітинг, продемонструвати силу й міць Об’єднаної опозиції, підвести риску під результатами кампанії «Вставай, Україно!» й окреслити подальші дії опозиції на період літо 2013 — осінь 2014 рр. (початкову й базову фазу передвиборчої кампанії 2015 р.).

Справді, їй вдалося зібрати чимало людей, однак мітинг був більш ефектним, ніж ефективним. По-перше, кількість протестувальників була не достатньо великою, щоб налякати владу. Мітинг не переламав ситуацію на користь опозиції, а просто підтвердив статус-кво в її відносинах із владою. Акція не розкрутила революційну ситуацію й не потрясла основи політичного режиму.

Опозиції вдалося показати, що вони здатні змінити свою тактику й стратегію з парламентської на позапарламентську, тобто вулично-майданну. Вони вийшли працювати «в полях». Утім, організований мітинг не перетворився на акцію громадського спротиву. Радше це був захід для симпатиків парламентських опозиційних партій.

Вагомою втратою опозиції стало також і те, що це не був мітинг киян. Опозиція не виконала завдання із залучення великої маси мешканців столиці. Вибори 2012 р. показали, що їх підтримують, але тільки на дільницях. Водночас боротьба за киян — це альфа та омега перемоги опозиції на виборах 2015р. Здобути більшу підтримку на президентських виборах, не вдаючись до вуличної політики, яка може стати основною формою політики між першим і другим туром, неможливо.

Боротьба за неполітизованого, непартійного, але невдоволеного владою громадянина — це головне завдання на сьогодні. Поки що опозиція не впоралася із цим завданням, і це — предмет для стратегічних калькуляцій на новий етап опозиційної політичної діяльності.

Також певний ряд проблем є й із організацією та модеруванням акції. Опозиції варто більше уваги приділяти контенту виступів та добору спікерів, щоб він працював на перспективу, — залучення тих, хто ще не визначився, й є потенційним союзником. Виступи ораторів не мають зазнавати впливу політтехнічних маніпуляцій і провокацій, завдання яких змоделювати подальший розвиток подій, структуру конкуренції й опонування на майбутніх президентських виборах. Не варто входити в раж, розпалювати ворожнечу чи залякувати людей або кидатися банальними словами про «окупантів» і «межигірську банду». Що вже казати про заклики до війни. Ці слова працюють на розкол, а не на вибудовування широкої коаліції підтримки. Загалом, подібні заходи мають працювати на загальну стратегію опозиції, а не на партійну.

Не думаю, що російськомовні громадяни, які невдоволені владою, беззаперечно підтримуватимуть опозицію після того, як їх «клеймила» Фаріон за незнання української. Йдеться насамперед про європейське та громадянське майбутнє України — це головне. Виступи ж не працювали на загальну ідею України як європейської країни та опозиції як стратегічного носія реального європейського майбутнього України.

Багато виступів працювали на політтехнологічну модель президентських виборів, яка вигідна владі: Тягнибок проти чинного Президента в другому турі виборів: націонал-соціаліст, радикал проти чинного Президента, прагматика, центриста, який підписав Угоду про асоціацію з ЄС і є уособленням прогресивних сил в Україні. Люди будуть налякані тим, що говоритимуть окремі представники опозиції, й постануть перед вибором меншого зла. Обіцянка підтримати будь-якого кандидата, що вийде в другий тур, враховуючи медійний та політтехнологічний ресурс влади, досить небезпечна.

Нині опозиція не має фокусного лідера, як це було у 2002 — 2004 рр. Тобто він є, але лідер поза зоною досяжності, точніше, «в зоні». Тягнибок, Яценюк і Кличко — лідери парламентського типу другого ешелону, на відміну від Тимошенко та Януковича. Немає людини, з лідерством якої погодилися б усі. Питання щодо того, хто має перебрати на себе концептуальне, змістовне очолення опозиції, має бути вирішене до кінця 2013 р., інакше 2014 р. буде вже пізно. Якщо ж опозиція вирішить конкурувати між собою на президентських виборах, вона суттєво допоможе владі. Українська політика останніх 10—15 років тільки підтверджувала: перемагав той, хто мав більш-менш монолітну силу. Саме внутрішні конфлікти, а подекуди й розколи слугували програшем для «помаранчевих».

Що ж стосується заходу влади, тут було вдало використано «фішку» мітингового контрпрограмування акції влади. «Антифашистський» мітинг контрастував із частиною опозиції, яку уособлює «Свобода». Не має значення, кого та яким чином привезли на той мітинг, головне — як це було медіа-інсценовано: лінгвістичний капітал, що був задіяний. Влада намагалася показати Європі, що опозиція не дотягує до європейського рівня, в той час як влада є єдиною проєвропейською силою в Україні.

— 9 травня Президент закликав до примирення та порозуміння. Зараз застосовуються зовсім інші технології, які розколюють суспільство. Чому? Хто пропонує їх Президентові?

— У тому-то й справа, що на антифашистському мітингу, як і в промові Президента, йшлося про примирення. І закликає до цього примирення саме влада. Політика —, це не тільки сфера слів, а й дій, вона розігрується на сцені медіа. Неважливо, скільки було антифашистів, а важливо, що було сказано і як це було показано. Риторика Фаріон, наприклад, була войовничою. Це не найправильніші речі, які треба було озвучувати в День Європи.

Влада намагається повернути ситуацію таким чином, щоб Яценюка та Кличка також асоціювали зі «Свободою» та «фашизмом», про який говорила ПР, й розколювати опозицію по ідеологічному критерію. Потрібно уникати лінгвістичних пасток, у які хоче затягнути опозицію влада. Переграти останніх можна за рахунок стратегічної далекоглядності й звернення до широких верств населення, а не тільки виборців, які й так їх підтримують.

— Усе ж, хто, на вашу думку, є автором таких політтехнологічних сценаріїв?

— Згадані політтехнології — продукт колективного розуму. Тож питання в тому, хто кого переграє: колективний розум опозиції чи колективний розум влади.

— У день проведення акцій все ж не обійшлося без конфліктів. Хто має нести відповідальність за бійку через БТР?

— Правову відповідальність за бійку мають нести ті, хто її влаштував. Політичну ж відповідальність покладено на тих, хто дає згоду на такого роду політичні провокації, а, окрім того, міліціянтів, які спостерігали за тим, як б’ють журналістів.

Питання полягає не в тому, хто винний, а хто відповідальний — усе задокументовано на плівці, — а в тому, як буде задіяно судово-правоохоронну систему, щоб винних було покарано. Якщо цей інцидент не отримає, відповідно, моральну й правову оцінку, 2015 року це може вийти за рамки локальної сутички й перетворитися на суцільне протистояння.

Нині ж, треба віддати належне владі й опозиції, вони розійшлися мирно. Це свідчить про те, що сьогодні жоден із них не зацікавлений у лобовому зіткненні та силовому протистоянні. Політичної війни ніхто не хоче. Зараз іде боротьба ідей, слів, месиджів — опозиції варто вигравати саме на цій війні.