ЗАПИТАННЯ «Дня»

Володимир ВОЙТЕНКО , доктор медицини:

— Проблема соціально-психологічних наслідків Голодомору має кілька аспектів. Один iз них — особистісний. Я, приміром, не пам’ятаю голодомор, оскільки народився пізніше, але пам’ятаю розмови про це своїх батьків. Мати була тоді молодою вчителькою. Вона розповідала, як ці нещасні, голодні діти з набряками, ледь живі приходили до школи. Матері, такі ж нещасні, їх приводили. Був випадок, це сталося напровесні 1934 року, коли дівчинка-першокласниця померла у мами на уроці. Батько мій тоді був головою сільради. Мати послала по нього, і він приїхав з возом. Забравши цю дівчинку, удвох з матір’ю вони повезли її додому. Приїжджають, а там лежить мертвий батько, ще одне мертве дитя, ледь живе ще одне дитя і ледь жива мати. Ось що це було — не з погляду статистики, а з погляду особистісного сприйняття. Якщо йдеться про об’єктивну реєстрацію того горя, то найперше ми маємо говорити про демографічну ситуацію. Мусимо пам’ятати, що немає не лише тих, хто помер від голодомору, але й тих, хто не народився. І хто вже ніколи не народиться. Все це — демографічні втрати українського народу. Це на тлі того, що ті втрати були не першими і, на жаль, не останніми в нашій історії. Їх соціально-психологічні наслідки є дуже суттєвими. Що хотів зробити в Російській імперії такий її відомий діяч, як Петро Столипін? Він хотів зробити нещасного, замордованого, лінивого російського селянина, який жив «в міру» і не мав жодної соціальної особистої ініціативи, таким, якими були українські селяни. Бо, маючи маєток в Україні, Столипін добре знав, як живе українське селянство. Що потім зробив Сталін? Він зробив усе навпаки. Заможного, самостійного, самодостатнього, чесного, працьовитого українського селянина він перетворив на такого самого люмпена, яким була переважна більшість російських селян. Українському селянинові найперше було — що про нього скажуть люди. Після того як людина або мусила вмерти, або з’їсти дитину — а випадки людожерства були, або йти красти, мораль упала. Це була та непоправна шкода українському селянству, а відтак, і всьому українському народові, до якої спричинився голодомор разом із колективізацією. Результати усього цього є суттєвою складовою нашого теперішнього менталітету. Того менталітету, який є головною перешкодою до дійсно незалежної та дійсно успішної держави. Ще один важливий момент. Зараз багато говорять про політичне визнання Голодомору, зокрема на міжнародному рівні. Все це, безперечно, дуже правильно. Але наведу такий приклад. Я планував провести наукову конференцію з проблем Голодомору, Холокосту та депортації кримсько-татарського народу. Почав звертатися по кошти. Їх небагато треба було — копійки, можна сказати. Звернувся до комерційних структур — безрезультатно. Звернувся до релігійних організацій — те ж саме. Почав ходити по народних депутатах. Побував у відомих політиків, які з трибуни Верховної Ради не раз переймалися Голодомором. Ніде ніхто і нічого не дав на проведення цієї конференції, взяти участь в якій уже погодилися кращі спеціалісти з цієї проблематики. І хто лише давав гроші — це єврейська благодійна організація. Але я вже із принципу не взяв і конференція не відбулася. Отже, те що ми сьогодні маємо від Голодомору в соціально-психологічному плані, є те ж саме, що ми мали від нього й одразу після цих страшних років. Це дуже сумно, але це правда.

Євген ГОЛОВАХА , доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології НАН України:

— Голодомор — це акція, що цілком відповідала духу сталінського режиму та ставила на меті, нехай навіть не завжди чітко артикульовану, цілу низку важливих політичних цілей. Зіткнувшись із численними прикладами опору колгоспному будівництву, було, вважаю, прийнято рішення розглядати селян загалом (тобто не тільки куркулів, з якими боролися спочатку) як перешкоду на шляху побудови тоталітарного політичного режиму і загалом тоталітарного суспільства. Але переслідуючи певні політичні цілі, більшовицький режим досяг і дуже істотних наслідків, пов’язаних із формуванням психології селянства як величезного соціального класу, переважаючого за чисельністю в ті часи не тільки в Україні, а й у Радянському Союзі загалом. Перший результат був пов’язаний із тим, що цей урок жорстокості, насильства та цілковитої нелюдяності, виявленої владою, породив цілу низку страхів перед можливістю повторення подібних явищ. Селянство засвоїло: якщо буде опір, буде голод. А для людини немає нічого жахливішого, ніж голод, — адже це розтягнута смерть, розтягнута репресія. Голодомор стосовно селянства виконував ту ж функцію, що й масові політичні репресії стосовно інтелігенції та взагалі міського обивателя. Ці механізми йшли пліч-о-пліч — спочатку влада розправилася з селянством, а потім взялася й за інтелігенцію. І цей страх досі зберігається в нашому суспільстві. Страх стати приватним власником і поплатитися за це — дуже сильний у селян. Не випадково за приватизацію землі міські жителі виступають частіше, ніж селяни. Хоча реальний виграш від масової приватизації землі отримують загалом саме жителі сіл. Другим наслідком голодомору, на мою думку, можна вважати знищення волі до опору режимовi. Не вперше в історії найжорстокішими репресіями домагалися саме такого результату. Більшість сьогоднішнього українського населення генетично — вихідці з селян (у першому або другому поколінні), оскільки міська інтелігенція була практично докорінно знищена в Україні. Вони i є основою нашого безвільного суспільства. Це безвілля виявляється в тому, що, приміром, за даними наших соцдосліджень, за майже десять років, коли вже немає тоталітарної ідеології, кiлькiсь тих, хто висловлює бажання і здатність чинити опір зневаженню своїх законних прав та інтересів, перебуває на рівні 5 — 7% щодо центральної влади і 8% — щодо місцевої влади. Цей соціально-психологічний феномен у соціології визначається як «вивчена безпорадність». Вивчена — бо її виробило найжорстокіше переслідування за висловлення будь-якої форми протесту. Безпорадність — бо превентивно людина готова скласти руки у будь-якому випадку порушення її прав. Через це ми страждаємо як суспільство загалом. Є й ще важливий соціально-психологічний наслідок голодомору. Часто люди кажуть, що у нас ненаситна влада, ненаситні олігархи. Але вони — керівництво, олігархи — здебільшого вихідці з того ж голодуючого середовища. Їхні батьки голодували у 30-ті роки, багато хто з них самих голодував у післявоєнний період (аж до кінця 50-х років село жило дуже бідно і перманентно відчувало недоїдання). І нині більшість наших керівників, олігархів просто «доїдають». До цього можна ставитися іронічно, але це глобальніше продовження феномена, коли люди, які пережили голод, часто вмирали від переїдання. Вони не могли зупинитися, і якщо була можливість щось їсти необмежено, просто вмирали від переїдання. Вважаю, що наше суспільство багато в чому страждає на нетравлення внаслідок того, що здебільшого ті, хто нині є керівниками (це не тільки політична, а й економічна, й наукова еліта), тоді недоїдали. І важко їх у цьому звинувачувати, бо голод, який довелося пережити їхнім батькам, та i їм самим — це було страшно. Ну й ще один соціально-психологічний феномен — це те, чого і домагалися ініціатори голодомору — поставити людей у цілковиту залежність від держави. Звідси — той залишковий патерналізм, який ми ніяк не можемо подолати, віра в те, що саме держава повинна забезпечити нас усім необхідним. За останні роки є невеликі позитивні зміни патерналістських настроїв, але найглибинніші установки та орієнтації людей, які виросли в суспільстві, де був можливий такий голодомор, багато в чому побудовані на відсутності особистої ініціативи, на вiрi в те, що держава щось зробить. Наведу такий приклад: весь час по телебаченню показують дуже важкі сюжети про те, як наші люди страждають, бо брудно в під’їздах, холодно, течуть труби, дахи, не обладнані дитячі майданчики тощо, вони скаржаться на те, що про них ніхто не думає, що вони роками живуть у цьому жаху. Але якщо вже держава така злоблива, то взагалі великий будинок завжди міг би організуватися і знайти у своєму середовищі компетентних фахівців, щоб упорядкувати під’їзд, майданчики біля будинку, поміняти дві-три труби... Адже той вражаючий контраст, коли ми виїжджаємо за межі пострадянського простору і бачимо, наскільки навколо все чисте й доглянуте, — це не тільки турбота держави про громадян. Це ще багато в чому і турбота громадян про самих себе.