Георгій Кунадзе: «Підсумки «Мінська-2» незначні, але достатні для того, щоб зв’язати США руки»

Георгій Фрідріхович Кунадзе був заступником міністра закордонних справ Росії в переломний для цієї країни час — 1991-1993 роках. Тоді першого і за фактом останнього разу главу РФ обрали всенародним голосуванням. Проте з усіх претендентів псевдоліберальний президент Єльцин обрав собі в наступники саме Путіна, безстроково відклавши демократичне переродження Росії.

Відтоді Георгій Кунадзе, як він сам іронічно зазначає на своїй сторінці у Facebook, «де тільки не працював». Ось тільки деякі з безлічі посад, які він обіймав: Надзвичайний і Повноважний Посол РФ в республіці Корея, заступник директора Інституту США та Канади Російської академії наук (ІСКРАН), заступник Уповноваженого з прав людини у РФ.

5 вересня 2014-го Кунадзе остаточно пішов із державної служби за ідеологічними переконаннями, не підтримавши зокрема анексію Криму та російську агресію на Донеччині. Наприкінці січня цього року Кунадзе в рамках київського візиту дав оцінку стану російсько-українських відносин. Тоді, на думку експерта, наша країна зіткнулася із загрозою «заморозки» конфлікту і як наслідок штучного перетворення України на прифронтову державу нової «холодної війни». З того часу відбулося чимало подій. «День» звернувся до Георгія Кунадзе з проханням про інтерв’ю. Говорили з Георгієм Фрідріховичем про міжнародне звучання Мінських домовленостей-2, дипломатичні піруети західних гравців та українську стратегію в умовах гібридної війни.

— Другі переговори в Мінську розпочалися не лише з візиту Меркель та Олланда до Києва, а й з паралельним прильотом до столиці Джона Керрі. Існує думка, що США таким чином зробили попередження — і Росії, і Європі. Як ви вважаєте, наскільки небажаним для Європи є пряме втручання США в російсько-український конфлікт?

— Якщо візит держсекретаря США до України було заплановано як засіб психологічного тиску на європейців і на Росію, то цей розрахунок не виправдався. Підсумки «Мінська-2» незначні, але достатні для того, щоб зв’язати США руки. Якщо США розпочнуть військові постачання до України, їх звинуватять у спробі ці підсумки торпедувати. Якщо ж США відкладуть рішення про такі постачання, всі вважатимуть, що навіть такі підсумки їх влаштували. В цілому, чіткої лінії поведінки у США немає. Європейці ж, на мій погляд, дещо збентежені. З одного боку, хотіли б перекласти на США тягар відповідальності за врегулювання конфлікту. З іншого — цього побоюються, розуміючи, що їм у будь-якому разі доведеться підтримати США.

— Тобто на дипломатичному рівні градус тимчасово спав. Однак війна триває, і підтвердженням цього є звіти ОБСЄ: принаймні, вогонь не припиняється в районах Дебальцевого та селища Широкіне, а також Сєвєродонецьку, Луганську, Донецьку. Що, на вашу думку, може зробити Україна, або повинна вчинити Росія, щоб США надали Україні летальну зброю?

— Україна — обороняється, ініціатива в конфлікті належить Росії. Піде вона на ескалацію військового протистояння, збільшить «гуманітарні» постачання сепаратистам танків і підкріплень, й американську зброю Україні буде надано. У проміжку часу від прийняття США рішення про постачання зброї до його реального втілення ризик повномасштабного російського вторгнення буде найвищим. Втім, у велику війну я не вірю. Вважаю, що сил для цього у Росії явно недостатньо.

— Отже, «мінський формат» вичерпав себе вже двічі. Які моделі реального співіснування України з Росією ви бачите в короткостроковій перспективі?

— Ефективний український і (або) міжнародний контроль на російсько-українському кордоні, миротворчі сили на лінії зіткнення українських урядових військ та сепаратистів, українське фінансування соціальної сфери горезвісних «окремих районів» Донецької та Луганської областей лише за умови повної підзвітності відповідних місцевих органів владі України. Все інше — потім.

— Наскільки доцільно при цьому розраховувати, що Росія «лусне» економічно?

— Навіть далекій від економіки людині на кшталт мене зрозуміло, що країна, яка живе експортом енергоносіїв і нічого, по суті справи, не виробляє, об’єктивно є вразливою. Золотовалютні резерви Росії великі, але скорочуються. Витрати величезні, корупційне навантаження на економіку жахливе. Жодних змін на краще особисто я не бачу. При цьому не можна забувати й про те, що народ Росії ніколи не жив добре, і тому звик до злиднів.

— У такій складній ситуації в кому, на вашу думку, Росія зможе знайти реальних геополітичних партнерів?

— За великим рахунком — ні в кому. Де взяти партнера, готового брати участь у руйнуванні існуючої системи міжнародних відносин. Система ця далеко не ідеальна, але нічого кращого не вигадали.

— А яку роль у російсько-українському конфлікті відіграє Білорусь? Лукашенко вже неодноразово підкреслював свій нейтралітет — кому це вигідно?

— Насамперед, у ролі посередника й миротворця зацікавлений сам Лукашенко. Ця роль дає йому шанс позбутися тавра вигнанця. До речі, Білорусь ніколи не підтримувала експансіоністські плани Росії. Ні щодо Грузії 2008 року, ні стосовно України зараз. Адже вона також ризикує стати її жертвою.

— Поговоримо про Україну. Для багатьох стало шоком рішення Порошенка призначити Кучму представником від України в Тристоронній контактній групі з ведення переговорів з терористами. Що для вас означає це рішення?

— Усім пострадянським країнам не дуже щастило на президентів. Кучма як парламентер трохи, звичайно, здивував. Але, ймовірно, вибір припав на нього як на постать, прийнятну для Кремля і особисто для Путіна. До речі, свого часу на перемовинах про врегулювання югославського конфлікту Росію представляв Черномирдін, людина далека від дипломатії. Його вибір теж усіх здивував. А він впорався добре, зокрема й тому, що був прийнятний для Мілошевича.

— До речі, нещодавно нагадав про себе й екс-президент Янукович, який не з’являвся в медіа-сфері досить тривалий час. Європейські видання пишуть, що таким чином він шукає способи повернути собі втрачені гроші і ще відіграє роль, відведену йому Путіним. У Кремля насправді є плани на Януковича?

— З подивом дізнався, що уряд України не вжив жодних заходів для арешту й повернення капіталів колишнього президента. Сподіваюся, що ця інформація невірна. Сам Янукович мені нецікавий. Говорячи словами класиків, жалюгідна незначна особистість. Слухав його інтерв’ю, в якому він обіцяє повернутися до України, «коли для цього виникнуть умови». Подумав, ніколи вони не виникнуть. Та й час його пішов.

— Зараз триває дискусія про те, чи варто забезпечувати електроенергією та продовольством окуповані території. Що ви думаєте із цього приводу?

— Звичайно, не можна забувати про те, що на цих територіях живуть громадяни України, які страждають від беззаконня сепаратистів. Навряд чи уряд Україна готова заморити їх голодом. Інша справа, що допомога цим нещасним людям не повинна потрапляти до рук сепаратистів. Про це я згадував, відповідаючи на запитання про мирне співіснування України та Росії.

— Наскільки серйозну, на вашу думку, загрозу представляє для світу сьогоднішня Росія?

— Будь-яка країна, яка живе в режимі «ручного управління», об’єктивно небезпечна своєю непередбачуваністю. Ніхто ж не знає, що спаде на думку авторитарному правителю, не обмеженому в прийнятті рішень ніким і нічим.