Рік трьох Інтернаціоналів

2014-й поєднав цілу низку знаменних дат в історії лівого руху. 150-ліття від дати створення І Інтернаціоналу. 125-ліття від створення ІІ Інтернаціоналу. І, нарешті, 95-ліття від створення ІІІ Інтернаціоналу. То був «рік трьох Інтернаціоналів» – дуже різних за своєю суттю міжнародних організацій, які своїми програмними цілями ставили захист інтересів робітничого класу, проте реально бачили ці цілі дуже по-різному і використовували для їхнього досягнення надзвичайно відмінні, часом діаметрально протилежні засоби.

У курсі історії КПРС (та й зараз у комуністичних брошурах) виникнення та розвиток перших двох Інтернаціоналів були представлені як початкові етапи підготовки до появи російського більшовизму і проголошення Леніним ІІІ Інтернаціоналу або ж Комінтерну. Насправді все було значно складнішим. Причому з усіма цими організаціями, чиї ювілеї виповнилися впродовж року.

Створення першого за ліком Інтернаціоналу (офіційна назва – «Міжнародне товариство трудящих») відбулося не в останню чергу завдяки тим самим можновладцям і капіталістам, проти яких він потім боровся. У 1862 році в Лондоні відбувалася одна з перших Усесвітніх виставок. Імператор Франції Наполеон ІІІ, який любив демонструвати свій лібералізм, не тільки послав за свій кошт туди делегацію французьких робітників, а й дозволив пролетарям самим обрати склад делегації. Відтак до неї потрапило декілька радикальних опозиціонерів, у тому числі чеканник Анрі Толен. У Лондоні він зустрівся з представниками англійських профспілок і їхнім лідером чоботарем Оджером. Домовилися тримати контакти й обмінюватися досвідом; наступного року французькі пролетарі також цілком легально приїхали до Лондона, щоб узяти участь в акції на підтримку повсталої проти російського царизму Польщі. Тоді й домовилися про створення Міжнародного товариства трудящих. Через рік, знову скориставшись благопристойним в очах влади приводом – масовим інтернаціональним робітничим мітингом на підтримку польських борців за свободу, призначеним на 28 вересня (злі язики плескали, що приїзд і проживання частини іноземних пролетарів оплатили той же Наполеон ІІІ та деякі інші європейські монархи), ініціативна група проголосила створення міжнародної робітничої організації і сформувала її керівний орган, названий Генеральною радою. Цікаво, що Карл Маркс (який був делегатом від Німеччини, хоча вже 15 років жив у Британії і ніколи не працював на заводі) на мітингу не виступав, але зумів переконати Генеральну раду доручити йому підготувати маніфест і тимчасовий статут товариства, затверджені 1 листопада того ж року. Більшість серед членів Міжнародного товариства трудящих становили анархісти різних напрямів і послідовники французьких соціалістів Бланкі та Прудона, проте саме ідея Маркса про завоювання політичної влади робітничим класом лягла в основу дій І Інтернаціоналу.

Структура Інтернаціоналу фіксувалася його статутом. Найвищим керівним був визначений конгрес. У проміжках між конгресами керівні повноваження здійснювала Генеральна Радою. В містах та країнах, починаючи з 1865 року, створювалися секції та федерації Міжнародного товариства трудящих. Генеральна Рада перебувала у Лондоні – Британія тоді являла собою одну з найдемократичніших держав Європи. При цьому національна секція зовсім не обов’язково мала діяти на території власної країни; скажімо, російська секція І Інтернаціоналу розташувалася у Швейцарії і складалася з емігрантів зовсім не пролетарського походження без визначних революційних заслуг, які успішно замінив пієтет перед Карлом Марксом, котрий став офіційним представником цієї секції у Генеральній Раді. Загалом російська секція І Інтернаціоналу проіснувала два роки і встигла надрукувати низку брошур, які пропагували ідеї Маркса та принципи робітничого руху. Що цікаво: двоє учасниць цієї секції – Дмитрієва (Томановська) та Жаклар (Корвін-Круковська) – взяли безпосередню участь у Паризькій комуні в той час, коли чоловіча частина секції морально підтримувала комунарів із Женеви…

Перше п’ятиліття свого існування Міжнародне товариство трудящих було на підйомі: створювалися нові секції, зростала чисельність організації, з різних джерел (досі, до речі, не всі з них прояснені) надходили кошти, проходили підтримані Генеральною Радою страйки, відбулися три конгреси, на яких обговорювалися важливі питання – щодо розгортання профспілкового руху і його стратегічних і тактичних цілей, щодо перспектив переходу у суспільну власність промисловості та орної землі, щодо ставлення робітництва до загального виборчого права та парламентської боротьби. А от на IV конгресі товариства у Базелі (1869 рік) почалася криза. Голосування за різними резолюціями та поправкам виявили наступний розклад сил: 63% делегатів згрупувалися під гаслами опонентів Маркса, так званого «антиавторитарного крила» або ж «бакуністів», ідейним лідером яких був знаний російський революціонер Михайло Бакунін; 31% згрупувалися під гаслами тих, хто вважав себе марксистами; 6% підтримали ідеї французького публіциста та економіста Прудона, який помер незадовго перед тим. Єдність усі групи делегатів виявили тільки з одного питання – прискореного розвитку структур опору трудящих капіталізму – робітничих синдикатів та профспілок.

А далі була франко-німецька війна та Паризька комуна (1871 рік), у якій активну участь узяло чимало активістів І Інтернаціоналу; після падіння комуни почалися репресії проти Міжнародного товариства трудящих та різко впали грошові надходження на адресу організації, оскільки таємним «спонсорам» стало зрозуміло, що йдеться вже не про використання робітничого страйкового руху проти конкурентів, а про небезпеку всьому капіталістичному порядку. Власне, про реальну небезпеку всій цивілізації, адже Паризька комуна добре вміла експропріювати чуже майно та чужі кошти, брати заручників, нищити церкву та державні установи, але була безпорадна як у сенсі управління, так і в сенсі налагодження виробничих процесів та всього суспільного життя. Тож І Інтернаціонал опинився у скрутній ситуації, наслідком чого стали посилення внутрішньої і розкол організації, який відбувся на останньому, V конгресі в Гаазі. На ньому, скориставшись статутом, прихильники Маркса виключили з Міжнародного товариства Бакуніна та його прихильників, тобто меншість виключила більшість – і перенесла місцезнаходження Генеральної ради з Європи до Північної Америки, до Нью-Йорка, куди тоді не сягав вплив симпатиків бакунінських ідей. Перемога виявилася пірровою. І хоча номінально І Інтернаціонал проіснував ще чотири роки, його активність практично згасла, і коли він був офіційно розпущений, цього майже ніхто не помітив.

Незгідні з марксистами члени Міжнародного товариства того 1872 року створили Антиавторитарний або ж Сент-Ім’єнський (за місцем проведення установчого конгресу) анархістський Інтернаціонал. До нього ввійшли іспанська та італійська федерації – у марксистів у цих країнах залишилися нечисленні групки; французи та швейцарці поділилися навпіл; марксисти утримали більшість в Австрії, Португалії, Данії, Британії, Голландії й Бельгії. У Німеччині прихильники ідей Лассаля становили на той час більшість у робітничому русі, вони підтримали Антиавторитарний Інтернаціонал. Своєю метою створене в Сент-Ім’єні об’єднання проголосило здійснення соціальної революції та безкомпромісну руйнацію будь-якої політичної влади, навіть якщо це буде тимчасова революційна влада пролетаріату. Така програмна алогічність невдовзі стала зрозумілою більшості робітництва (бо ж боротьба за свої права вимагала від пролетарів організованості), тож уплив анархістів у профспілках швидко зійшов нанівець і цей Інтернаціонал пережив свого марксистського двійника тільки на рік.

Утім, наприкінці 1922 року анархістський Інтернаціонал відродився. Наразі він відомий як Міжнародна асоціація трудящих, яка об’єднує сотні тисяч членів у десятках країн і має серйозний вплив на робітничий і профспілковий рух; цей Інтернаціонал завжди був послідовним опонентом більшовизму, його учасники орієнтуються на лібертарний комунізм, тобто на бездержавну суспільну організацію як систему добровільних асоціацій трудівників.

Що ж стосується ІІ Інтернаціоналу, то його виникнення стало результатом як набуття значного розмаху профспілковим та соціал-демократичним рухом, так і конкуренції між різними напрямами робітничого руху. Ініціатива об’єднання зусиль пролетарських організацій різних країн належала тред-юніонам Британії та посибілістам (адептам «муніципального соціалізму») Франції. Вони, починаючи з середини 1880-х, провели кілька підготовчих нарад щодо створення нової міжнародної робітничої організації, причому на ці наради не запрошували ані німецьких, ані австрійських соціал-демократів. У свою чергу, ті вступили у спілку з конкурентами посибілістів – Робітничою партією Франції та лівими течіями у британських тред-юніонах, залучили анархо-синдикалістів і також зайнялися підготовкою до об’єднання зусиль ідейно споріднених з ними організацій у міжнародному масштабі. Нагодою стало відзначення століття взяття Бастилії. 14 липня 1889 року в Парижі соціал-демократи і посибілісти одночасно відкрили свої конгреси. Але на другому були представлені лише британські тред-юніони (і то частково), маловпливова Соціал-демократична федерація Англії та американські «Лицарі праці». В роботі ж соціал-демократичного конгресу взяли участь близько 400 делегатів від організацій з 22 країн, у тім числі від таких значних і впливових партій, як австрійська, французька, бельгійська, німецька, голландська, від двох соціалістичних груп зі Сполучених Штатів тощо. У рішеннях конгресу, на якому був офіційно заснований ІІ Інтернаціонал, йшлося як про стратегію – про завоювання влади робітничим класом і його союзниками, – так і про тактику – про необхідність боротьби за соціальне законодавство та загальне виборче право. Тоді ж було ухвалене рішення про щорічні страйки і маніфестації 1-го травня з метою зміцнення міжнародної пролетарської солідарності та боротьби за 8-годинний робочий день.

Перші успіхи нового Інтернаціоналу мали наслідком те, що значна частина посибілістів 1891 року на об’єднаному міжнародному конгресі у Брюсселі приєдналася до цієї організації. Натомість 1893 року анархо-синдикалісти її полишили. І це попри те, що «залізної дисципліни» в ІІ Інтернаціоналі не існувало: і рішення Міжнародного соціалістичного бюро, розташованого в тому-таки Брюсселі, і резолюції конгресів та конференцій організації мали рекомендаційний характер. Проте реально певний рівень узгодженості дій соціал-демократичних партій існував і зумовлювався передусім авторитетом та фінансовими можливостями «грандів», тобто політичних сил, вагомо представлених у парламентах й у керівництві профспілок своїх країн.

ІІ Інтернаціонал став важливим чинником розвитку світового (вже не тільки європейського) соціал-демократичного і робітничого руху. Він координував діяльність лівих партій (які в ті часи займалися захистом трудящого люду, а не нероб, які сидять на велфері і різноманітних пільгах) та пов’язаних із ними профспілок. Для такого розвитку надзвичайно важливим було те, що ця міжнародна організація ніколи не була монолітом, керованим з одного центру, у її рамках точилися бурхливі дискусії між партіями різних країн та між соціал-демократичними групами в межах однієї країни, тобто відбувався творчий розвиток марксизму (який у ту добу був панівною ідеологією соціал-демократичного руху) й інших, менш впливових соціалістичних учень.

Саме у межах ІІ Інтернаціоналу широко розвинулося те, що вслід за Леніним і Сталіним, в СРСР звали «опортунізмом» та «ревізіонізмом». Насправді йшлося про перегляд тих чи інших положень марксистської доктрини, про зміну тактики та стратегії робітничого руху у нових історичних умовах. Чи не першим цей перегляд почав ще Фрідріх Енгельс, заявивши, що загальне виборче право може зробити пролетарську революцію непотрібною, що істотне ускладнення виробничих процесів створило «пролетарів розумової праці» і що головною загрозою миру та демократії в Європі стала Росія з її зовнішньополітичними інтригами та підривною політикою. Після смерті Енгельса такий перегляд продовжив один із його найближчих співробітників – Едуард Бернштейн. У книзі «Проблеми соціалізму та завдання соціал-демократії» (1899 рік) він наголосив, що суспільний розвиток за нових умов веде до зменшення конфлікту між найманими працівниками і капіталом, що знімає з порядку денного питання щодо пролетарської революції і ставить на повен зріст питання ефективного еволюційного розвитку за умов демократії. На думку Бернштейна, соціал-демократія остаточно має «стати тим, чим вона вже насправді є: демократично-соціалістичною партією реформ». При цьому він не відкидав класову боротьбу як таку, оскільки свої права робітництво повинне відстоювати в разі потреби в числі інших і радикальними методами. Але спрямована ця боротьба має бути на поступову соціалізацію держави – створення ефективного законодавства про працю, розвиток самоуправління громад, розширення кооперативної та муніципальної власності тощо. За Бернштейном, варто відмовитися від очікування міфічного комунізму, а зосередити зусилля на реальному – крок за кроком – поліпшенні життя. Цю ідею він утілив у знамениту формулу: «Мета – ніщо, рух – усе». Крім того, ряд французьких та німецьких соціалістів виступив проти ідеї тотального усуспільнення орних ґрунтів; на їхню думку, соціалістичні трансформації не суперечили існуванню індивідуальних трудових селянських господарств.

При цьому, власне, Бернштейн був більшим марксистом, аніж його опоненти, адже Маркс вважав практику не тільки критерієм істини, а й підвалиною та кінцевим утіленням теоретичної думки. Змінилася практика – мусять бути трансформовані й теоретичні конструкції. Проте цієї думки на початку ХХ століття дотримувалася меншість активістів й ідеологів ІІ Інтернаціоналу, а більшість продовжувала з тією чи іншою енергією обстоювати «класичні» принципи, хоча при цьому ніхто з «ревізіоністів» ані з відповідних партій, ані з міжнародної організації не був виключений. Варто згадати і про таке доповнення марксизму, як «соціалістичний фемінізм»; саме ІІ Інтернаціонал з ініціативи німецької соціалістки Лені Ґрюнберг (до речі, «істинної арійки», як і Клара Цеткін, в дівоцтві Ейснер) запровадив відзначення 8 Березня як Дня міжнародної солідарності трудового жіноцтва у боротьбі за свої права.

У роки Першої світової війни Інтернаціонал де-факто припинив діяльність, оскільки його партії у своїй масі стали на позицію «захисту вітчизни», а ці вітчизни входили до воюючих блоків: Антанти та Почвірного союзу. Були ще і соціалісти-пацифісти, які вимагали негайного миру, та соціалісти-радикали, які висунули гасло «перетворення імперіалістичної війни на громадянську».

По закінченню війни в лютому 1919 року в Берні відбулася конференція, в якій брали участь більшість соціал-демократичних партій, які заявили про початок відродження ІІ Інтернаціоналу. У липні 1920 року в Женеві пройшов конгрес, який офіційно проголосив відтворення цієї організації. Водночас ряд партій і груп – британська Незалежна лейбористська партія, німецькі незалежні соціал-демократи, французька соціалістична партія, російські меншовики та есери, австрійські соціал-демократи та деякі інші утворили на початку 1921 року т. зв. «Двохзполовинний» Інтернаціонал, що офіційно називався Міжнародним робітничим об’єднанням соціалістичних партій. У травні 1923 року відбулося об’єднання обох організацій, в результаті чого постав Робітничий соціалістичний Інтернаціонал, який припинив діяльність у 1940 році. Нарешті, спадкоємцем ІІ Інтернаціоналу оголосив себе створений 1951 року в західнонімецькому Франкфурті-на-Майні Соцінтерн – Соціалістичний Інтернаціонал, який існує донині і є впливовою політичною силою світового масштабу. Відмова від ідей «диктатури пролетаріату» та «експропріації експропріаторів» на користь «демократичного соціалізму» та «свободи, солідарності і справедливості» - ось на чому побудована діяльність правонаступників ІІ Інтернаціоналу з 1920-х років і по сьогодення.

Натомість гасла «диктатури пролетаріату», «експропріації експропріаторів» та «всесвітнього Радянського Союзу» були покладені в основу створеного 4 березня 1919 року у Москві ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу (Комінтерну). Його опорою стали радикальні елементи з деяких партій ІІ Інтернаціоналу та революціонери-неофіти зі слаборозвинених держав на сході Євразії. Умови вступу до Комінтерну передбачали беззастережну підтримку радянських республік, орієнтацію на очолювану партією більшовицького типу диктатуру пролетаріату, нещадну боротьбу із соціал-демократією, визнання жорсткої партійної дисципліни тощо. Партії-члени вважалися секціями Комінтерну. Фінансування діяльності Комінтерну здійснювалося переважно за рахунок ресурсів РКП(б) і – пізніше – бюджетних доходів СРСР. 1923 року Комінтерн спробував організувати низку революцій у Європі, зокрема, у Німеччині і Болгарії, але збройний виступ комуністів не знайшов масової підтримки населення цих країн. 1925-26 року інспіровані Комінтерном збройні повстання і революції відбулися у Китаї, Бразилії, Індонезії тощо. Наприкінці 1920-х почалася «чистка» секцій Комінтерну від так званої «правої опозиції», що виступала проти штучного прискорення соціальних процесів і не відкидала співпрацю з соціал-демократами; головним ворогом Комінтерну був проголошений «соціал-фашизм», тобто соціал-демократи. У середині 1930-х була проголошена суттєва корекція курсу Комінтерну, висунуте гасло «народного фронту»; реально це гасло нівелювалося настановою компартіям очолити такі «фронти». Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа (серпень 1939 року) діяльність ІІІ Інтернаціоналу Комінтерну де-факто була паралізована. Офіційно Комінтерн був розпущений у травні 1943 року.

Діяльність Комінтерну як інструменту російських більшовиків у боротьбі за світове панування – окрема тема. Тут же зауважу: нині існує кілька організацій, які вважають себе спадкоємцями «справжнього», «ленінського» Комінтерну, найвпливовішою серед яких є Возз’єднаний IV Інтернаціонал.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, "День"