Про фетиш «братерства»

...Нашим керманичам конче необхідно вивчати історію багатовікових взаємовідносин із північним сусідом, щоби врешті-решт зрозуміти: 1) Москва «сльозам (умовлянням) не вірить» і ніколи не повірить, бо Україна завжди в очах росіян виступала таким собі «хитрим, зрадливим та підступним хохлом-мазепинцем»; 2) Москва поважає лише силу, причому ця сила може бути необов’язково військовою, а й у послідовній переконаності у своїй правоті; 3) у переговорах з Москвою Україні доцільно виступати єдиним фронтом таким собі міцним кулаком, а не розчепіреною п’ятірнею (що таки дуже важко, але необхідно).

Цікаво було б знати, звідки пішов цей поговір, що взаємовідносини українців та росіян мали і мають дружній характер? Адже історичні факти засвідчують зовсім протилежне... Як на мене, ці живучі міфи про «братерство і дружбу» всі 350 років незмінно мали (і мають) одну адресу: спочатку Московія, потім Росія, потім СРСР, а нині — Російська Федерація.

Лицемірно проголошуючи подібні гасла (милозвучні для слуху пересічного українця, особливо на Південному Сході й у Криму), набагато легше його дурити і пригноблювати. Та не будемо пірнати у глибину століть, а обмежимось бодай відтинком часу від 1991 року (рік проголошення Незалежності України) і дотепер. Почнімо з того, що й сьогодні в Росії де-юре майже не сприймають Україну як незалежну державу, а як таку собі тимчасову історичну помилку. Не випадково ж глава Росії на увесь світ вигукував, що «Україна навіть не держава», то чого ж тоді чекати від пересічного росіянина? І не випадково соціологічні опитування в Росії стверджують, що понад 50% росіян вважає Крим територією Росії, яку буцімто злочинно подарував Хрущов (тобто маємо відверті територіальні претензії до України). Не випадково ж Путін майже з розпачем зазначав про розпад СРСР як «цивілізаційну катастрофу». Зрозумівши нарешті, що з Росією цивілізовано «каші не звариш», бо та здатна лише на демонстрацію стратегії «братерської» зверхності, тобто примітивного підкорення й тиску, нинішня українська влада врешті-решт зупинила «флюгер кумівської-олігархічної багатовекторності» (винахід екс-президента Кучми) і проголосила чіткий курс на Захід. Реакція зі Сходу не забарилася, і хоч вона й була очікуваною, але не настільки. Розпочалася неоголошена повномасштабна «торговельна війна... Останній випадок з українськими рибалками в Азовському морі (а скільки подібних було — історія мовчить, хоч мешканці тих місць багато могли розповісти світові про нахабство та жорстокість російських прикордонників) — наче збільшувальне скло, крізь яке виразно проступають контури навіть не те що братерських відносин, а бодай загальноприйнятих цивілізованих між сусідніми державами.

Наразі зовнішня політика України з Росією базується на законах про «добросусідство і стратегічно-братерські взаємовідносини». Напевно, під тиском обставин та маси фактів, які прямо суперечать цим засадам, Україні варто було б розробити нову концепцію взаємовідносин з Росією. Просто необхідно викинути терміни «братський народ, братерство, стратегічне партнерство» тощо. Вони — прямі пережитки совкової імперії, адже так зване «братерство» в усі часи було зручним фетишем, який «по-братськи» дозволяв Росії грабувати республіки Радянського Союзу.

Традиційне економічне співробітництво з Росією, яке існує ще із часів вмерлого СРСР, поступово необхідно переорієнтовувати на інші напрямки, позаяк життя показало всю хибність і недосконалість такого співробітництва (авіаційна промисловість — яскравий приклад, виробництво титану, алюмінію тощо).

Необхідна розробка новітньої концепції захисту медійного простору України, не озираючись на Схід — сподобається їм це чи ні.

Виходячи з недружнього, інколи навіть ворожого (останній випадок у серпні з українськими рибалками в Азовському морі — тому підтвердження), недобросусідського ставлення Росії до України, концепцію обороноздатності останньої має бути скориговано з урахуванням фактичних чинників.

2010 року Україна з активної ініціативи новообраного Президента Януковича оголосила на увесь світ про свій позаблоковий статус. Але армії, яка відповідала б цьому статусу, немає. Тож безпековий рівень країни наразі різко погіршився. Недаремно ж наш Президент, розуміючи це, нині посилює співпрацю з НАТО, і це за нинішніх обставин цілком виправдано й розумно. Відмовившись від позаблокового статусу, можна буде упевнено говорити про денонсацію Харківських угод і добігання кінця строку перебування ЧФ Росії в Криму 2017 року. Переконаний, що Президент Янукович зразка 2013 року сьогодні ніколи в житті не підписав би такої Харківської угоди. Тож є нагода виправити стратегічну та історичну помилку.

Багатьох громадян як в Україні, так і за кордоном цікавить думка: «Що ж буде після підписання Асоціації з ЄС?». Тобто як поводитиметься Росія. Майже всі експерти сходяться на думці, що фантомні болі через втрачену ілюзію новітньої імперії в Росії дещо ущухнуть подібно до того, як це було з країнами Балтії. Економічні взаємовідносини між двома державами вирівняються, бо навіщо різати курку, яка несе золоті яйця? Та й новий статус України стане таким собі каталізатором для перетворень у самій сусідній країні. Подібні події тільки вкотре нагадають, що Україна і Росія — різні народи, а не один, як комусь цього хочеться, тож кожен із них має беззаперечне право на власну державу, історію та власний шлях розвитку — подобається це комусь чи ні.