Про що мріє українське небо?

Добрий день! Ми з вами не знайомі. Говоримо різними мовами. Живемо у різних країнах. Але у нас із вами одне на двох небо, яке стало місцем катастрофи, втрати і нашого спільного болю. Українське небо. Я подумала, що тепер ви захочете більше знати про нього. Спробую вам розповісти про наше небо. Змалечку я люблю дивитися вгору – на небо. Небо дивує різними настроями і завжди захоплює! Високе ясне без жодної хмаринки. Блакитне із розкиданими повсюди легкими білими «пір’їнками», які граються із сонцем у хованки. Сіре низьке, або фіолетове, обтяжене дощем чи грозою, втомлене щоденними турботами. Синє розквітчане дивовижними хмарами, які здавалися мені білогривими кіньми, відважними героями, тендітними балеринами, напівпрозорими ангелами, які дивилися на нас, маленьких, згори. Вночі наше небо виблискує найдорожчими у світі діамантами – зірками, до яких так хочеться торкнутися рукою! Ще дошкільням я навчилася знаходити сузір’я Великий Віз, Кассіопею, Квочку з Курчатами і Чумацький Шлях, про який чула багато давніх українських легенд і з задоволенням вигадувала свої історії. Я вже не пам’ятаю цих історій. Але пам’ятаю, як радісно було розглядати рівні лінії, якими розкреслювали небо літаки. Ці смуги поволі розповзалися у різні боки, як розірвана тканина, але небо, там над смугами, завжди залишалося цілим. Коли з’являлися ці лінії, ми, діти, підстрибували і вигукували: «Літак! Літак!» Бабуся дивилась на нас усміхаючись і дуже рідко розповідала, що у цьому ж небі колись замість мирних літаків, котрі полосують небо, але з’єднують материки, країни, людей і долі, прилітали винищувачі, що забирали життя українців, руйнували наші міста і села. Це були страшні літаки, яких ми ніколи не бачили і яких боялося наше небо. Бабуся часто повторювала: «Усі випробування на світі можна пережити. Лише б не було війни». Війна з її страшними історіями і літаками жила у книжках, фільмах і спогадах наших дідусів, які, пройшовши Другу Світову, і рідко говорили про війну. Це були не ті спогади, які хочеться залишитися у серці на все життя. Це були емоції, котрі хочеться сховати якомога далі й ніколи-ніколи не випускати їх назовні, щоб зло не ставало сильнішим за добро. Наше небо пам’ятає війну із закривавленою землею, мільйонами смертей і океаном сліз. Наше небо ніколи не хотіло війни. Ми, українці, - мирний, добрий і гостинний народ. З мирним небом і мирною землею. Ми не любимо воювати. З діда-прадіда ми – хлібороби. Земля дає нам їжу і силу, а небо – тепло, вологу і крила. Наша земля колоситься золотим хлібом під яскраво-синім небом. Саме такий і наш прапор – жовтий з блакитним. У ньому поєдналися глибина і енергія, запах хліба і моря, життєдайність сонця і всесильність неба. На нашому прапорі немає кольору крові. Це прапор миру, надії, любові і творення. Ми думали, що наше небо більше ніколи не буде бачити війни і уявити собі не могли, що будемо оплакувати своїх чоловіків і синів, які захищають Україну від найближчого сусіда, що став підступним ворогом. Неоголошена війна примусила здригатися наше небо. Спочатку за день до початку зими 2013 року у самому серці Києва криваво побили студентів. Мільйон небайдужих прийшли на місце трагедії, щоб сказати своє: «Ні!» насильству й нахабству влади. Але нас не почули. Ми – обурені та беззбройні – мирно стояли на центральному майдані Києва. Стояли день, тиждень, місяць, два… Але влада нас ігнорувала, вона грала перед нами м’язами, брязкотіла металевими щитами і розмахувала гумовими кийками. Нас хотіли налякати штурмами тренованих силовиків. Нашою ж «зброєю» стали віра, сила духу, почуття власної гідності, єдність і спільна молитва, яку ми підносили до неба. Небо чуло наші молитви. Дим від шин, що горіли у середмісті ніколи не повертався у нашу сторону. Небо берегло нас. На цілу довгу, морозну і «гарячу» зиму майдан став нашим домом, нашою державою в державі, нашим храмом, де водночас молилися православні і католики, іудеї і мусульмани, протестанти і атеїсти. Коли ми збиралися на недільну молитву небо завжди ставало ясним і сонячним, даруючи нам надію і енергію творення нового періоду в житті країни і кожного з нас. Нам було важко. Ми мерзли, хворіли, втомлювалися від безсилля, але стояли. Нам нікуди було відступати. Нас тримала любов до ближнього, до народу, до своєї країни. Наш президент, обікравши державу, втік у Росію, посіявши зло і ненависть між людьми. Наших найвідважніших беззбройних хлопців вбили прямо у самісінькому серці Києва. Тепер вони – наші ангели і наші герої. Ми назвали їх Небесною Сотнею і знаємо, що вони звідти – з неба – дивляться на нас живих. Оберігають нас і не дають нам схибити на шляху до Світла. Вони тримають наше небо на своїх плечах. Із цієї важкої зими ми щодня плачемо гіркими сльозами, проводжаючи в останню путь своїх героїв. Цей біль може зрозуміти лише той, хто вміє любити. Бо втрати болючі лише тоді, коли ти цінуєш і любиш того, кого втрачаєш. Найкращі і найвідважніші не сховалися від куль – вони загинули за кожного з нас і за те, щоб Україна могла вільно обирати свій шлях у майбутнє. Ми дуже виснажилися цієї зими – нам багато співчували, але мало хто допомагав. Ми навчилися майже не спати, і жити у постійно супроводі новини. Ми навчилися працювати, а після роботи йти на майдан, щоб відстоювати свою гідність. Єдине, що ми не навчилися – бути черствими і байдужими. Українці винесли на своїх плечах смерті Небесної Сотні, безсонні ночі, безкінечний потік страшних, нерадісних новин і сліз. З нами завжди плакало небо. Воно дріботіло дощами по наших заплаканих щоках. Небо зливами змивало кров, пролиту на Майдані та київських вулицях, де і зараз боляче ступати ногами, де і сьогодні завмирає серце і чутно біль втрати. Небу теж було боляче. Саме у цей час великого горя і скорботи сусідня Росія встромила ніж у нашу спину – відібрала частину України, по-живому обірвавши долі багатьох людей. Крим. Безапеляційно і по-дикунськи заявивши «Кримнаш». А потім продовжила війну в нашому Донбасі. Важко уявити собі, що у ХХІ столітті хтось у центрі Європи нагло воюватиме, як бандит і терорист, не оголошуючи війни і ховаючись за чужими спинами. Наша армія – це не професіонали, які отримують гроші за свою роботу, це самовіддані герої, котрі готові віддати життя за нашу землю і за небо, яке хоче миру. Коли ворог напав на Україну, світ не дуже помічав цю біду, світ лише трохи непокоївся і говорив це на своїх засіданнях і брифінгах. Світу не було боляче. Йому було лише трохи неспокійно. Мабуть, світ призабув, що українська земля завжди була місцем перетину шляхів з Європи - в Азію, «із варяг – у греки». І ми завжди гостинно зустрічали усіх мирних, добрих гостей і подорожніх. Вороги ж не лише вирішили захопити нашу землю – вони зазіхнули на наше небо. А в саме нашому небі виявилася та лінія, що розтинає небо, але з’єднує людей і країни. І саме в нашому небі - дорога від Нідерландів до Малайзії. Саме у цій частині безмежного неба виявився боїнг 777, який назавжди підняв вище хмар 298 людей. Тих, кого любили і чекали. Проводжаючи рідних у подорож, ніхто не знав, що за кілька годин земля і небо ридатиме за ними. Лише той, хто ненавидить людей, міг натиснути кнопку і знищити мирних невинних чоловіків, жінок і дітей, які, піднявшись у небо, чекали зустрічі з рідними чи знайомими, хто летів за новими враженнями чи на важливі зустрічі. Лише той, хто ненавидить, може вбити дитину, яка летіла обняти маму, а потрапила в обійми смерті. Україна завмерла біля екранів телевізорів і моніторів. 298 життів. Ще 298 життів забрали ті, хто влаштував війну і терор на нашій землі... Це лише здається, що біда буває чужою. Світ такий тісний - у ньому немає горя, що не торкнулося б тебе. Збитий літак у нашому небі – це мітка ненависті й варварства на совісті тих, хто хоче налякати, це крик болю і відчаю тих, хто втратив рідних, це ще один потік наших сліз. Ми, як ніколи чутливі й вразливі до будь-якої несправедливості й горя, не могли поворухнутися від шоку. Але ми знаємо, що біль легше пережити разом. Через кілька годин біля посольств Нідерландів і Малайзії були сотні киян із квітами і свічками, які прийшли вшанувати пам’ять загиблих. Йдуть дні. Я прийшла до посольства і побачила гори квітів, іграшок, свічок, записок, і мовчазних людей. Поруч зі мною дві маленькі дівчинки розкладали 298 білих паперових журавликів. Наші очі і душі переповнені слізьми. Українці оплакують невинних жертв чужої ненависті і варварства. З нами плаче небо, яке стало місце притулку душ загиблих у літаку МН17. Нам кожному болить. Це наш спільний палючий біль. У ті ж дні, коли ви прощалися зі своїми рідними – наша родина теж ховала мого дядька Олега Михайлова, який загинув, як герой, саме під тим небом. Він воював за те, щоб небо було добрим і світлим. Ми разом молимося, щоб ці душі пробачили нам те, що ми не вберегли наше небо від ворогів і війни. Здається, лише тепер, оговтуючись від неймовірної трагедії, світ починає розуміти, що зовсім поруч із нами живе той, хто ненавидить людей. Такою дорогою і болісною ціною прийшло усвідомлення, що подолати це зло ми можемо лише усі разом. Бо неоголошена війна у центрі Європи усе ще триває, і безліч людей гинуть, а інші ще й досі не відчули, яка темрява підкрадається у кожну нашу сім’ю, родину, країну. Ми не кричимо, хоч наші рани кровоточать, – ми живемо серед великого горя і боремося за мир. Ми мусимо захистити наше небо. Зараз українське небо розгублене і стомлене від сліз. Але щоразу після сильної зливи небеса усміхаються нам веселкою, даруючи надію на спокій. Щовечора, надивившись на смерті людей, воно розливається червоно-синіми барвами над обрієм. Я сиджу на столом, зачаровуюсь сотнями його емоцій та відтінків і згадую мамині слова: «Дивись у небо – і ніколи не будеш самотньою!» Небо дає силу, надихає, милує око, радує барвами, манить незвіданістю, вражає безмежністю. Я люблю небо. Коли мені важко – я піднімаю очі вгору і мрію про краще. Я впевнена, що воно обов’язково буде привітним для кожного, як у моєму дитинстві. Моє дитяче дивовижне небо перекочувало у мої художні полотна, котрі мандрують Україною та світом і розповідають людям про наше небо, землю і їхні мрії. Мої виставки вже були у Нідерландах. Правда, я не змогла побувати разом з ними – важко хворіла. Може, тому ми не зустрічалися раніше. Але я вірю, що мої виставки обов’язково побувають у Малазії, Австралії, Британії, Америці, Голландії і ще багатьох країнах. А ви обов’язково прийдете познайомитися. І ми зможемо обняти одне одного, разом поплакати, згадати про наше небо. І попросити Бога, щоб воно завжди було гостинним і мирним. Я знаю, саме про це мріє наше небо. Воно у нас – одне на усіх. Із співчуттям і любов’ю телеведуча, співачка, художниця Анжеліка Рудницька.