«Свої проблеми мусимо вирішувати самі»

Майдан, війна, сотні смертей загострили патріотичні почуття й об’єднали українців. Якщо поглянути на тих, хто загинув і хто перебуває нині в лікарнях, то побачимо багато представників інтелігенції — саме вона була головною прогресивною силою й сотню років тому, в 1918—1922 роках. Тоді й тепер у бій проти московського агресора виступили студенти, підприємці, журналісти, медики. У битві під Крутами, роковини якої відзначаємо цими днями, поліг цвіт української нації. Зараз він гине на Донбасі. Але немає зла, що б на добре не вийшло, переконані вінничани. Якби не ці страшні події, українці й досі не усвідомили б себе єдиною непереможною нацією.

Лариса СЕМЕНКО, завідувач відділу новітньої історії Вінницького обласного краєзнавчого музею:

— Майдан, АТО — змінили всіх нас. Не тільки тих, хто безпосередньо їздив до Києва чи був на передовій, а й тих, хто залишався вдома і допомагав коштами, молячись за український народ. І навіть тих, хто щодня спостерігає за подіями біля телевізора. Без нещастя щастя не буває. Ми як нація переживаємо духовне очищення від імперського рабства. Зрозуміли, що українці — то є вільний і сильний народ. Що можна сказати про наших «кіборгів», яких бояться навіть російські кадровики. Українці чітко зрозуміли, що свої проблеми мусимо вирішувати самі.

Рік був дуже нелегким, але результативним. Мала й особисті радощі — одружила сина. Тепер пишаюся своїми молодятами.

Андрій КАВУНЕЦЬ, депутат обласної ради, голова ресурсно-інформаційного центру «Громади Вінниччини»:

— Минулого року відкрився наш ресурсно-інформаційний центр. За кілька місяців діяльності ми довели свою ефективність у напрямку активізації грантової діяльності територіальних громад і громадських організацій області. За попередній рік було проведено понад півтори тисячі консультацій, тридцять навчальних семінарів та тренінгів, написано 150 проектів, загальна сума яких склала 77 мільйонів гривень, а грантів — 30 мільйонів гривень. Всі ці кошти нині витрачаються безпосередньо в територіальні громади області, на розв’язання місцевих проблем вінничан. Наприклад, завдяки проекту, який ми реалізували спільно зі Жмеринською міською радою, вдалося здійснити комплекс заходів із термомодернізації та утеплення приміщень п’яти закладів освіти — трьох шкіл і двох дитсадків. Загальний бюджет — понад 930 тисяч євро.

Переконаний, якби не війна, яка прямо чи опосередковано торкнулася кожної української родини, то ми втілили б у життя ще більше проектів і програм. Воєнний конфлікт призупинив багато реформ, без яких неможливо досягти нормального рівня життя в країні. Подолати наслідки швидко не вдасться. Але, як свідчить історія, такою трагічною дорогою розбудови і становлення державності пройшли майже всі нині успішні країни. Кажуть, якщо не пам’ятати своєї історії, вона повертається. Схоже, українці не зробили висновків із подій 1920-х років. Нині ми мусимо зробити так, щоб Україна остаточно стала незалежною державою.

Володимир ШАПРИНСЬКИЙ, завідувач кафедри хірургії №1 Вінницького національного медичного університету ім. М. Пирогова, доктор медичних наук, професор:

— Ще в роки Другої світової війни дослідники констатували загальне зниження захворюваності, аргументуючи це стресами і зубожінням народу. Люди не зверталися по допомогу, а потім, коли настав мир, почали масово ходити до лікарів.

Із початком воєнного конфлікту на Донбасі ми помітили, що чисельність ургентних хворих зменшилася, і це, відверто кажучи, насторожувало, бо українці й так не надто багато уваги приділяють своєму здоров’ю, як кажуть, аж доки добре не припече. На щастя, наші побоювання виявилися марними: люди почали якось адаптуватися до того, що країна живе у стані війни. І хоч би як парадоксально це звучало, але це лихо має ще й позитивний момент: воно змусило всіх нас, у тому числі й лікарів, бути відповідальнішими. Ми вкотре усвідомили, що наша професія найблагородніша, бо завдяки нашим умінням та досвіду ми рятуємо людське життя — найцінніше і найдорожче.

Віра БАЛЄЄВА, директор підліткового клубу «Універ»:

— Коли в країні війна, сидіти склавши руки не можна. Тому, попри всі негаразди, ми взялися за втілення кількох амбітних молодіжних і дитячих проектів. Спочатку допомагали жителям інших міст, які в пошуках спокою переїхали до Вінниці, потім долучилися до програми підтримки бійців у зоні АТО. Ми не тільки збирали гуманітарну допомогу, а й намагалися підняти їхній бойовий дух. Для цього організували флешмоб, під час якого склали як композицію найбільший герб держави, за що нас відзначили в Книзі рекордів України. Щоб організувати підлітків, відкрили дитячу школу «Відкрита рада», яка діє за прикладом молодіжної ради.

Добре це чи погано, але війна змінила наших дітей. Вони різко подорослішали. Зараз навіть восьмирічні вихованці нашого центру можуть конкретно пояснити ситуацію в країні, навести приклади й аргументи, не кажучи вже про підлітків, які активно займаються волонтерством. Це змушує нас, дорослих, діяти рішуче і наполегливіше боротися за майбутнє нашої держави.

Олександр ФЕДОРИШИН, голова громадської організації «Спільнота», керівник приватного екскурсійного бюро:

— Коли всі починають говорити про реформи, мені, як історикові, найбільше болить те, що в цих розмовах практично оминається увагою охорона культурної спадщини. На цьому фронті, а це фактично бій за наше минуле, все без змін. Гроші на ремонти надають тоді, коли вже нічого ремонтувати. Так, минулого року в історико-культурному заповіднику «Меджибіж» на Хмельниччині впала бічна стіна палацу — пам’ятки архітектури XVI століття. До того часу ніхто не збирався реставрувати його. А коли вже він завалився, знайшлися спонсори, чиновники, меценати... Разом із цими стінами руйнується історична соборність нашої нації. Знаєте, мабуть, скоро вивчати історико-культурні пам’ятки буде дуже легко, бо їх просто не залишиться. І від цього справді боляче.

З іншого боку, саме завдяки Революції Гідності та стрибку курсу долара українці почали масово подорожувати Україною. Це дуже пожвавило наш внутрішній туризм. Упродовж минулорічного сезону в мене не було жодного вихідного. Гарну ноту зіграла й промоція, пов’язана з тим, що Вінницю вважають малою батьківщиною Петра Порошенка. Знаю, що навіть окремі київські туристичні фірми продавали влітку й восени 2014 року тури на «Президентські фонтани у Вінниці», хоч насправді ми так не називаємо цей водограй. Але це зіграло нам на руку. І туристів у місті надзвичайно побільшало. Тобто якби не події на Майдані чи Донбасі, українці й надалі продовжували б витрачати свої гроші на подорожі за кордон. Спільне випробування для всієї країни спонукало громадян звернутися до вивчення власної історії, зрозуміти, що в кожній області є унікальні історичні пам’ятники, про які повинен знати кожен українець. Тільки знаючи й пам’ятаючи минуле, ми можемо сподіватись на успішне і надійне майбутнє.