Український синдром для євразійця

Арсену Авакову не пощастило. Всупереч традиції, відповідно до якої вірменин, що прославився за межами історичної батьківщини, приречений на славу, Аваковим співвітчизники пишатися не будуть. Для більшості співвітчизників український міністр внутрішніх справ – ганьба нації і представник хунти, тому що хунта, кліка і фашизм – триєдине зло, що перемогло на Майдані, і переконаністю в цьому напоєне повітря у Вірменії.

А в Азербайджані все навпаки. Тут у своєму неприйнятті того, що робить в Україні Росія, сходяться західники і патріоти, і це теж панівна точка зору, і для показу фільму про Майдан Сергія Лозниці азербайджанська делегація в Каннах навіть поступилася частиною свого павільйону, додавши, кажуть, при цьому «наша земля – ваша земля».

А в Казахстані, подивившись чергову програму новин, переглядаються і зі здивованою посмішкою перепитують: «Якщо вони так з братами, тоді як вони з нами поведуться?..».

ДЕНЬ ДЛЯ ПОДВІЙНОГО СВЯТА

І Грузія підтримала Україну, але озираючись на Росію, яку нинішня влада ніби побоюється зачепити із зайвою зухвалістю, чим дає привід своїй опозиції і колишньому президентові звинуватити її в зраді. Проте в політичній підтримці представників грузинської опозиції лібералізму анітрохи не більше, ніж у позиції Азербайджану, в якій опозиції немає в принципі, і підтримка України приречена бути консенсусною. Принаймні, доти, доки її дотримується влада. Це позначається на думці обивателя, який у наших широтах сам по собі влаштований приблизно однаково.

...В Нагірному Карабаху День перемоги – свято подвійне, цього року воно вже удвадцятьдруге збіглося з річницею взяття Шуші, що кардинально змінило хід карабаської війни на користь Вірменії. Напередодні до Карабаху з'їхалися ветерани і навіть добровольці, готові й сьогодні на перший заклик вирушити, як вони пояснюють, захищати Росію від фашизму – під Слов'янськ. «Фашизм буде розбито!» – обіцяли ветерани, піднімаючи чарку в тості, який спочатку присвячувався перемозі та Шуші.

Втім, з альтернативною точкою зору тут, як і у Вірменії, не сперечаються, лише трохи дивуються щодо її існування – так буває з тим, чим дихає ефір і чим насичене повітря. Це не позиція, це звичка до комфортної адаптації всього, що відбувається у світі, до картини світу, що склалася. У Вірменії ця картина складається з геноциду, Карабаху і, відповідно, традиції вважати, що Росія в усьому має рацію, тому що довкола самі лише вороги, і нічого не змінюється.

МАЙДАН МІЖ КРЕМЛЕМ І ДЕРЖДЕПОМ

Про фашизм і хунту при цьому ніхто б ніде сам не здогадався. Без російського телебачення обиватель, який влаштований у наших широтах однаково, і далі був би переконаний у тому, що Майдан влаштував Сорос. Для обивателя Майдан і Україна – міф, телекартинка. Але ця картинка потрапляє у вже існуюче інформаційне поле і розчиняється в ньому. У Вірменії це – традиція і історичні міфи. У Грузії – протистояння, що триває між нинішньою владою і прибічниками Саакашвілі. У Молдавії свій політичний розкол: ті, хто вітає майбутнє підписання угода про асоціацію з ЄС – за Україну, їх опоненти кивають російському телебаченню в такт розповідей про хунту.

В Азербайджані система оцінки українського сюжету більш складна, чим особливо цікава.

З одного боку, Баку виступило явним антагоністом Москви в українській кризі. Для Азербайджану Крим і південно-східний український сепаратизм – нагадування про втрачений Карабах. Проте одночасно Баку раптово зробило масований наступ на Вашингтон, обвинувативши його в тому, що саме він інспірував київський Майдан, що могло лише потішити Москву, але зовсім не пов’язувалося з колишніми настановами.

Азербайджан ілюструє ще одну грань феномена сприйняття українських подій. Після Криму вже ніхто з упевненістю нічого не вважатиме неможливим. Демонстративне посилення Росією своєї каспійської флотилії не могло не спричинити в Баку неспокійної ажитації. Деякі спостерігачі в Азербайджані тому вважають, що влада вирішила дещо збалансувати традиційний антикремлівський вектор останніх років.

Але водночас ворогами режиму стали власні незгодні, що зазвичай непогано поєднується з антизахідними й антиамериканськими демаршами. Можливо, українська криза стала ідеальним моментом, щоб, не зловживаючи увагою зайнятого Україною світу, виконати те, що вже давно хотілось виконати – завдати удару по залишках своєї опозиції. А вже попутно ніби зробити привітний жест у бік Москви, не псуючи остаточно при цьому відносин із Заходом і США. У результаті прогресивність і щирість Майдану легко поєднується в офіційному заломленні з тим, що його, як завжди, влаштували американці, і з тим, що Росія несе в собі загрозу. Адже, врешті-решт, приблизно цим і напоєне політичне повітря, причому не лише в Азербайджані.

РЕВІЗІЯ ЕВРАЗІЙСТВА

До речі, приблизно в тому самому дусі виступає і Єреван. Під прикриттям союзницького Росії обов’язку він вирішив усі свої внутрішньополітичні проблеми, опозиції у Вірменії фактично не залишилось, політичний консенсус тут схожий на єдність у питанні повернення Росією собі Криму. У рамках цієї єдності тепер найпростіше списати на дружбу з Росією і, звісно, безпеку країни все те, що може викликати запитання: від зміни прем'єра-технократа до відмови від асоціації з Євросоюзом на користь євразійства, в умовах якого набагато простіше зберігати і владу, і її звичний пострадянський олігархічний стиль.

Утім, ідеологія євразійства в пороховому диму Південного Сходу теж піддається явній ревізії. Москва вибудовувала політичний проект, її партнери, розуміючи, що за цю свою примху вона готова платити, оперативно верстали список вимог. Нурсултан Назарбаєв, як і належить важкоатлету у всьому, зокрема і в інтеграції, робить це неголосно, але ті, кому адресовано, чують. Олександр Лукашенко, як належить політику, який ніколи не боявся репутаційних ризиків, навпаки, шантажує Москву з усією життєлюбністю, на радість усьому зацікавленому людству. Олександру Лукашенку що потрібно? Щоб ніхто і ніколи не зміг примусити його сплачувати до російського бюджету мито за експортовані нафтопродукти. Тому будь-яке ускладнення, яке влаштовує собі Москва на західному напрямі, стає для Мінська способом підняти вкотре ціну свого союзництва. І, звичайно, «каспійський синдром» Ільхама Алієва не чужий нікому з його колег – ані Лукашенку, ані Назарбаєву, у кожного свої посилені «каспійські флотилії» і свій північний Казахстан, а після України всі добре розуміють, як важливо відчути себе в критичний момент мобілізованою нацією. Лукашенко, лякаючи тим, що не підпише документи ЕврАзЕС, не атакує – він захищається, але активно й успішно. І російська телекартинка в Білорусі знаходить відголос рівно в тому співвідношенні, в якому мляво сперечаються між собою прихильники руху на Захід і поборники слов'янського братерства. Їх приблизно порівну, але виграють трохи перші, тому що сьогодні за них президент.

Українська криза стала подарунком усім учасникам інтеграції. Кожен знайшов для себе щось важливе і придатне для того, щоб прикрити принциповою заклопотаністю на українську тему. Принципова позиція коштує дорожче, особливо якщо її в ході пошуку компромісу не треба принципово змінювати, а треба лише адаптувати. І Москва, зайнята Україною і реакцією на неї, знижує тиск на сусідів. Навіть на Вірменію.

Стара концепція чергової євразійської піраміди, здається, втрачає актуальність. Після Криму будувати її на копіткому вибудовуванні політичного лідерства вже якось непереконливо. Нової концепції поки що немає навіть на чернетці – ніхто поки що не знає, коли, на чому, і, головне, як Москві доведеться зупинитися.