Гопак як бойове мистецтво

«Лицарі-козаки мають бути в пошані», — вважає Тарас Каляндрук. Його дослідження викликає таку цікавість, а опонентам, не згодним із його висновками, складно знайти аргументів проти, що книжку свою він побудував на грунтовних дослідженнях. Йому, кандидату економічних наук, звиклому до цифр і аналізу, не було важко, занурившись у фоліанти, написати монографію на… історичну тему. Причому таку, в якій кожен висновок підкріплюється цитатами, фотографіями, малюнками… А все це, помножене на здоровий глузд та прищеплену батьками повагу до рідної землі, дозволило створити дійсно річ непересічну, що носить назву «Таємниці бойових мистецтв України».

— Тарасе, все ж таки, чому ви зацікавилися цією тематикою?

— Тому що категорично не погоджуюсь із стереотипом хохла-недоріка з м'яким характером, ліричною вдачею, який або п'є, або танцює, або плаче та зітхає над своєю недолею, — стереотипом, що вперто нав'язувався нам роками. Як зазначав колись Олександр Довженко: «Країна виховання безбатченків, безбатченків без роду й без племені. Єдина країна в світі, де не викладається в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим і ворожим, — це Україна».

Історію України у ВНЗ зараз викладають, однак чи всі орієнтири змінилися? Так от, я не хочу, щоб мій син ріс саме під таким впливом. І мій дід свого часу не хотів, тому так багато мені розповідав про козаків та опришків, вчив битися, й не лише у прямому розумінні цього слова (хоча і за це йому вдячний), а й у переносному — позицій своїх научав не здавати. І ще один поважний нюанс мав і має значення (я працюю над продовженням цієї книги), — не «братки» і не «пацани» мають привести Україну до Європейської спільноти, а українці — носії кращих лицарських традицій. Національна бойова культура занадто довго перебувала на маргінесі, з українського серця роками викорінювався волелюбний дух воїна, і тепер я б настирливо рекомендував вчителям з особливою уважністю при вивченні курсу історії України робити акценти саме на цій тематиці. Наш народ віками стояв на межі Сходу й Заходу, захищав грудьми Європу від диких азійських орд, віками поряд iз тисячолітньою хліборобською культурою плекав і культуру військову, і тому зовсім не перебільшенням буде стверджувати, що ідеальним образом для багатьох став образ саме лицаря-козака.

— Коли гопак почали розглядати як бойове мистецтво, у багатьох це викликало (й досі викликає) іронію…

— Якщо уважно читати історичні книги, літературні твори та взагалі аналізувати, жодної іронії це викликати не може. Олекса Стороженко у своєму «Марко Проклятому», написаному на основі козацьких переказів, подає такий опис застосування бойового гопака, зокрема рукопашного бою козака-характерника: «Пан Підпальський натягнув вірьовку і став зав'язувать. Не вспів він удруге завузлить, як з лістви просунулась здоровенна рука і вхопила його за чуб; блиснув кинжал — і оком не змигнуть, як разом з обезголовленим трупом звалився з дуба чоловік у чорному кобеняку і татарській кучмі. Не доторкуючись ще до землі, він одною рукою затопив патера по тім'ї, а другою жовніра у висок так, що обидва попадали мертві». Ясна річ, що виконання таких прийомів вимагало неабиякої майстерності. Саме цьому й научав бойовий гопак, котрий був своєрідним козацьким ушу. Але за своєю ефективністю він перевищував ушу та інші східні бойові мистецтва. Погодьтеся, щоб лише станцювати древній козацький танець гопак, необхідно вміти чимало, що виходить за рамки традиційних східних єдиноборств. А виконання пісні під час танцю ускладнює вправи і разом з тим ефективно тренує дихальний апарат і витривалість воїна. Поєднуючи бойові вправи й танці з піснями, наші предки чудово знали, що роблять. Іноземці, описуючи побут козаків, зазначали, що вони цілими днями тільки співають та танцюють, а потім, в один голос, дивувалися їхній надлюдській силі, витривалості й неймовірним подвигам у бою. Спробували б вони так проспівати та потанцювати — зрозуміли б, звідки сила береться. До речі, козаки танцювали при повному озброєнні, з шаблею в кожній руці. Таким чином танці виконували функції своєрідних тренувань. У гопаку, аркані, метелиці, козачку чітко простежуються зв'язки бойових прийомів, подібних до ката в карате. Мій добрий знайомий та учитель, дослідник бойової спадщини козацтва львів'янин Володимир Пилат виділяє в гопаку ефективну систему відходів від супротивника, способи боротьби ногами, як на землі, так і в повітрі. «Повзунці», «тинки», «розніжка» — це все удари. «Щупак» — удар у стрибку двома ногами вперед, «пістоль» — удар однією ногою у стрибку вбік. Є там і багато рухів для рук, які імітують блоки та удари, особливо із шаблею. Причому від простих рухів козаки йшли до складніших. Так звані «повзунці», коли козак у присядці, тримаючи в обох руках по шаблі, почергово викидає вперед ноги і таким чином рухається, спочатку виконували на землі, а потім на барилі, на бочці, яка котиться…

Про існування потужної системи козацького вишколу є багато історичних свідчень. Про це пише і посол австрійського імператора Еріх Лясота, і Альберто Віміна, і невідомий автор брошури «Поразка татар і турків, завдана Замойським» (Надр. у Франції у 1590-му році): козаки — войовничі, хоробрі солдати, народ відважний і невгамовний, у переважній більшості складається з вигнанців, які до них прибули вдосконалюватися у воєнному мистецтві. Отже, бойове мистецтво на Січі було на надзвичайно високому рівні, бо інакше чого б звідусіль з'їжджалися сюди воїни вдосконалюватися?

— Розповідають про особливе мистецтво ухиляння від куль...

— Ця техніка під час Першої та Другої світових воєн була відомою як «козацьке мистецтво хитання маятника». До речі, разом із знаменитим пересуванням по-пластунськи вона увійшла в арсенали загонів спеціального призначення багатьох армій світу. Це знаменита техніка «гойдків» — погойдувань тіла вперед, назад і в сторони, коли вага за рахунок інерції руху тіла плавно переноситься то вправо, то вліво. Крім уміння ухилятися від куль, вона дозволяє використати в бою енергію та силу супротивника та різко збільшувати силу і швидкість ударів.

— Ну, якщо вже почали козацький лікнеп, то розкажіть, будь ласка, про козаків-характерників.

— Характерники були представниками особливого, вищого стану козаків, наділені таємними військовими знаннями та посвячені в магічні ритуали та обряди. Але ритуали ці були нічим іншим як унікальною й надзвичайно складною системою психофізичної підготовки воїнів. Нічого спільного, як твердять часом, з нечистою силою вони не мали. Якщо звичайна людина використовує лише чотири відсотки закладених у неї можливостей психіки, то характерник використовував свої резерви й досягав фантастичних результатів, які дійсно часом можна було сприйняти за чари. У козаків навіть була своя термінологія: «гіпноз» вони називали «химорода». Термін «каверзник» відповідав нашому «фокусник». Щоб стати характерником, потрібно було пройти складні випробування — кандидат мав переплисти на човні всі Дніпровські пороги, що зробити під час «великої води» було практично неможливо. Та виконуючи неможливе, коли стирається грань між життям і смертю, у людини і проявляються надлюдські здібності.

На Запорозькій Січі школою характерництва був славнозвісний Пластунівський курінь, у якому характерники вишколювали знаменитих козацьких розвідників-пластунів, вчили їх характерництву та унікальним бойовим мистецтвам «Спас» та «Бойовий гопак», які дозволяли виживати та виходити переможцями з будь-яких ситуацій. До речі, про цей курінь за радянських часів заборонено було навіть згадувати, як і про етимологію слова «пластуни» — самобутню формацію розвідників саме із Запорозької Січі.

На жаль, сьогодні збереглося мало даних про діяльність на Січі пластунів. По перше, тому, що радянська історіографія намагалася зобразити це військо як збіговисько свавільних втікачів- кріпаків, що не хотіли працювати на пана. Затушовувалася наявність у них серйозних військових інституцій, у тому числі розвідувальної організації. А з другого боку, при зруйнуванні Січі козаки самі частково знищили архіви, а частково вивезли в Туреччину (там вони й зникли). Не можна забувати й про те, що для того часу була притаманною усна передача таємниць.

До речі, нещодавно у Києві відбувся з'їзд козаків-характерників. Надзвичайні там позбиралися люди. Не пропала ще козацька закваска та міць!

— А про філософію життя козаків чого тільки не говорять!

— Козаки дивились на своє військо, як на велику сім'ю, називаючи його шанобливо «лицарським товариством», а свого отамана величали батьком. Життєве кредо містилося в гаслі: «Треба працювати, криком дуба не зрубаєш». Основною цінністю козака була честь. А життя вважали миттю — «раз мати народила, раз і помирати». Дмитро Яворницький навіть наводить уривок козацької пісні, у якій йдеться про ставлення козаків до своєї голови:
Не сьогодні, так завтра поляже вона,
як у степу од вітру трава,
а слава не вмре, не поляже…

Або ще таке:
Ой, славо, козачая славо!
Така твоя доля кривава…
Ти за щастя рідного краю
Закликаєш нас завжди до раю.

У ті часи люди добре знали, що кожна людина має своє певне призначення в житті, певний хрест; від того, як вона цей хрест понесе, залежить подальша доля його роду й народу взагалі, тому люди з готовністю йшли на смерть та муку, захищаючи свій Рід-Нарід.

Хочу розповісти про один випадок, що трапився із моїм товаришем, який 1989 року із групою львів'ян їздив по Східній Україні агітувати за незалежність. У одному з сіл Черкащини до нього підійшов старенький дідусь і запросив до розмови. У 1919-му цьому дідусеві було теж 19. Так от, прийшла у їхнє село команда агітувати до війська Петлюри. Хтось погоджувався, а наш знайомий сміявся, переконуючи: «Поляжете ні за цапову душу, а я оженюся, матиму багато дітей і продовжу рід свій український». Він дійсно щасливо пережив громадянську війну, одружився, мав четверо дітей, та у 33-му вся його сім'я на його очах загинула від голоду. Він чудом вижив, однак тепер не знав, для чого жити. «Думаю, що так покарав мене Господь, що я тоді не пішов захищати Україну. Якби я тоді пішов, усе могло скластися інакше, — казав старий чоловік. — Навіть якби загинув, був би щасливішим».

У козакуванні козак бачив щось почесне для себе. У самому слові не містилось нічого, що нагадувало б йому про примус, навпаки, у ньому наче виражалась свобода вибору. Він йшов не служити, а здійснювати на ділі своє давнє бажання, можливо, навіть свої дитячі мрії. На жаль, зараз ми знищили в собі славний дух козацтва — посвяту, служіння народу не заради благ. Не йдеться про бездумне наслідування традицій. До речі, на Січі існував ряд специфічних звичаїв, аналогічних звичаям чернечо-лицарських орденів Заходу. Січовики дотримувалися безшлюбності (жінок на Січ категорично не допускали), віддавали перевагу колективній власності (земля на Січі щороку перерозподілялася, а також розподілялася й воєнна здобич), виборними, а не наслідуваними були інституції запорозької влади. Дуже прикметний такий запорозький звичай: при обранні кошового, щоб він не загордився, старі діди вимащували йому багнюкою голову... Кожен запорожець вважав себе невід'ємною частиною великої, єдиної січової сім'ї.

Думаю, що дарма батьки зараз так негативно ставляться до служіння в армії, без цього відчуття голосу колектива, без розуміння, що ти в змозі щось захистити — Вітчизну, родину, друзів, неможливо виховати повноцінного чоловіка. Принаймні добре було б, якщо хоча б таке явище, як добровільні дружини, набуло розповсюдження — величезні наслідки це б мало, повірте…

— Тобто чоловік, щоб відчути свою повноцінність, має набути хоча б якихось ознак воїна?

— Звичайно, не дарма ж у Японії, якщо ти не маєш першого дану з карате чи дзюдо, то не маєш права вступати у вищий навчальний заклад. Людина, яка в майбутньому планує керувати колективом, мусить знати, що таке честь, обов'язок, відповідальність. А саме такі риси притаманні справжньому воїну. У Південній Кореї, якщо хлопець пішов у армію і не отримав там другого дану, то має ще служити й таки здати з часом цей екзамен, витримати хоча б таке випробування.

— Це ж Схід…

— У Англії бокс є шкільною та університетською дисципліною. І це теж передбачає, що чоловік має набути-таки особливих рис.

— Цікаво було читати у вашій книзі про жінок-воїнів. А амазонки в ній, до речі, теж мають українське коріння…

— Як свідчать античні історики та дані археологічних розкопок, покровителькою амазонок була Велика Мати і бог війни Арей, які пізніше трансформувалися у народній свідомості в образи Пресвятої Покрови і Юрія Змієборця (до речі, саме вони були покровителями славного Запорозького війська та козацтва взагалі). А у 1993 році відомий львівський вчений Іван Денисюк видав надзвичайно цікаву книгу «Амазонки на Поліссі», в котрій на основі численних джерел переконливо доводить, що саме на Поліссі було місцезнаходження таємничої країни амазонок. А сама назва «амазонки» є нічим іншим як перекрученим грецьким словом «омужені». На підтвердження цього професор Денисюк наводить унікальні фольклорні матеріали, записані на батьківщині й замовчувані раніше історичні дослідження. Ще у ХVII ст. були згадки про існування таємничих могил цих жінок-воїнів у Ратневі на Поліссі. Виявляється, що у стародавніх волинських колядках оспівувалися дівчата та жінки-войовниці, вихваляється їхня мужність та войовничість.

Наявність в українських жінок своєрідної військової культури підтверджує й такий давній весільний звичай, поширений у багатьох місцевостях України: у весільному поїзді молодого супроводжує світилка, яка несе меч, тобто саме жінка виступає в ролі символічного зброєносця молодого. Весь цей матеріал є унікальним, безцінним, однак, на жаль, ще мало дослідженим. Та є надія, що археологічні дослідження зможуть підтвердити літописні та фольклорні свідчення, й тоді буде відкрита ще одна славна сторінка української історії. Ми ж так мало про себе знаємо й так повільно просуваємося в реформуванні свідомості. Часом боїмося самі собі сказати, що в чомусь були першими. Американці, приміром, активно пропагують так званий армреслінг, тобто боротьбу на руках, але мало хто знає, що його попередницею було саме козацьке рукоборство. Тільки козаки боролися не за спеціальним столом, а лежачи грудьми на землі.

На відміну від інших, наші народні системи виховання та види боротьби безжалісно знищувались, особливо за радянської влади. Наш «Спас» був засекречений, хоча його елементи вивчалися у закритих розвідшколах. Гопак взагалі видавали лише за танець, кулачні бої всіляко заборонялись, замовчувались і бої на поясах, славетним майстром яких був Іван Піддубний. Навіть сліпих кобзарів, у яких, до речі, теж існувало своє оригінальне мистецтво боротьби — «костурець» (рукопашний бій навпомацки за допомогою палиці) по-звірячому винищували. Ми про це не маємо мовчати. А маємо знати, вміти гордитися тим.