Ользі Микитенко, безперечно, дозволять співати в «Севільському» по-італійському

Отже, говорячи про можливості розширення свого не такого вже й широкого репертуару на рідній сцені, Ольга Микитенко говорить, що проситиме керівництво театру дозволити їй співати по-італійському Розіну в «Севільському цирульнику». Для необізнаних читачів поясню, що йдеться про одну з двох чи трьох реліктових вистав, які ще йдуть у Києві не мовою оригіналу, а в українському перекладі.

Роки зо два тому я вже дискутував на сторінках «Дня» з колишнім директором Національної опери А.Мокренком з приводу мови виконання оперних творів на столичній сцені. За виконанням українською мовою стоїть тривала традиція музично-драматичного театру, до творення якої причетні Микола Вороний, Максим Рильський, Микола Бажан, Микола Лукаш та інші корифеї української літератури, що подарували нам конгеніальні переклади лібрето класичних опер. За виконанням мовою оригіналу — комерційні вимоги імпресаріо, які запрошують на ті чи інші закордонні гастролі й звикли орієнтуватися на певні усереднені стандарти (зокрема, й щодо мови).

Підкреслюю — йдеться саме про звичні усереднені стандарти, а не про «вірність задумові композитора», що нею воліють прикриватися співаки й музиканти. Бо саме ці віддані прибічники співу «лише й тільки мовою оригіналу» чомусь завжди виконують «Дона Карлоса» Верді в італійському перекладі (хоча оригінал лібрето — французький), а «Персидські пісні» Рубінштейна — по- російському (хоч тут оригінал — німецький). І сильно дивуються, коли їм вказують на ці та інші подібні казуси.

Зате великі оперні режисери чудово усвідомлювали: по-справжньому зворушити, розкрити задум композитора може тільки виконання опери мовою, зрозумілою слухачам. Не випадково так стійко опирається переходові на «мови оригіналу» у Великому театрі в Москві легендарний Борис Покровський. Не випадково покійна Ірина Молостова свою останню постановку на київській сцені — Моцартового «Дон Жуана» — здійснила наприкінці 1998 року таки по-українському (хоч і співаки, і дирекція висловлювали бажання ставити оперу на італійський текст).

Трагедією українського оперного театру останніх років є те, що постаті, близької за масштабом до Бориса Покровського, в ньому не знайшлося. І національну традицію було віддано в жертву ситуативній комерційній вигоді.

Проте навіть прихильники співу «в оригіналі» здебільшого роблять виняток для комічних опер (як-от для того-таки «Севільського цирульника»), де сприйняття великою мірою побудоване на зіткненні іскрометних дотепних реплік (дуже вдалі відповідники для яких знайшов перекладач лібрето «Севільського» Максим Рильський). Я пригадую, як на «світанку незалежності» Роман Майборода зірвав оплески зали не лише блискучим горішнім «соль» наприкінці знаменитої каватини, а й спонтанно зімпровізованим «три купони» замість потрібного «три дублони»...

Не маю сумніву, що Ольга Микитенко отримає омріяний дозвіл співати в українському ансамблі по-італійському (щодо цього в нас давно — цілковитий лібералізм). Тільки я на ту виставу не піду, поступившись цією честю тим, кому загалом байдуже, якого «Цирульника» дивитися: «Севільського» чи «Сибірського». Бо в театрі я прагну знайти саме театральне видовище, де воєдино поєдналися музика, слово й драматична гра. А італійські вокалізи послухаю краще на одному з чотирьох чи п’яти «ла-скалівських» і «метрополітенівських» записів моєї фонотеки — де звучать голоси співачок, принаймні не слабших від молодої київської «прими».