«Піарники» Мони Лізи
Для того, щоб витвір людських рук став витвором мистецтва, його слід створити двічі: перший раз — як витвір, другий раз — як витвір мистецтва в розумах (уявленнях) людей…
ЗАПИТАННЯ НОМЕР ОДИН
Є відомий анекдот, коли пара американських туристів вбігає в Лувр і, захекавшись, запитує сторожа: «Як пройти до «Мони Лізи»?! Тільки швидше, ми залишили машину неприпаркованою!»…
У цьому анекдоті полягає одна істина: «Як пройти до «Мони Лізи»?» — запитання, яке сьогодні найчастіше ставлять у Луврі. Одягнута в броньований саркофаг, вона різко виділяється серед інших картин. Скупчення біля неї туристів, які клацають фотоапаратами, нагадує швидше скупчення журналістів-папарацці перед якоюсь «зіркою».
Що ж, на сьогодні «Мона Ліза» — один із найвідоміших, якщо, власне, не найвідоміший, із творів живопису в усьому світі. Дискусії про те, хто вона та чому так загадково усміхається, тривають донині. Але чи справді незвичність і загадковість картини роблять її такою цікавою й унікальною? Чи в самій картині справа?..
«МОНА ЛІЗА» ПРОТИ «ДЖОКОНДИ»
Останні роки свого життя Леонардо да Вінчі проводив у Франції під патронажем французького короля Франциска I. Через роки після смерті художника, в 1530 році чи пізніше, в резиденції короля у Фонтенбло з’являється картина Леонардо, яка в палацових архівах зазначається як «Куртизанка в газовій вуалі». В архівах самого Леонардо жодних згадок про картину немає.
У 1550 році історик Джорджіо Вазарі в біографії Леонардо стверджує, що жінку на картині звати Ліза дел Джокондо, й стисло описує її біографію, історію створення картини та саму картину. У його книжці вперше й з’являється згадка про загадкову усмішку Мони Лізи. За версією Вазарі, Леонардо найняв музикантів і клоунів, які розважали модель під час тривалих сесій, щоб відобразити її веселою.
При цьому Вазарі відомий великою кількістю неточностей і відвертими вигадками у своїх біографіях. Він детально описує «Мону Лізу», хоча навряд чи бачив картину сам, про що говорить хоча б опис того, як натурально зображені брови на картині, тоді як у жінки на картині брів узагалі немає — вони гладко поголені за модою того часу. Інші незрозумілі моменти: чому в архівах Леонардо нічого не сказано про картину, чому художник не віддав картину замовнику, чоловіку Лізи, багатому купцю Франческо ді Бартоломео дел Джокондо, а забрав її з собою до Франції (за версією Вазарі, Леонардо не встиг закінчити картину до від’їзду).
Проте картину не називають «Моною Лізою» аж до початку ХIХ століття. Існує інша назва, що йде з Італії, — «Джоконда», але не від прізвища, вказаного Вазарі, а від італійського «gioconda», або «giocondo», що перекладається як «весела» або «грайлива».
Вазарі міг помилково прийняти назву картини «gioconda» як вказівку на прізвище реальної історичної персони або ж навмисне вибудувати свою версію.
Єдина згадка самого Леонардо про картину дійшла до нас у щоденниках Антоніо де Беатіса, секретаря кардинала Луїджі де Арагона, який відвідав майстерню художника в 1517 році, за два роки до його смерті. Леонардо назвав картину «Портретом однієї пані з Флоренції», зробленим на замовлення Джуліано де Медичі, багатої та впливової в Італії людини. Це свідчення різниться з версією Вазарі, але не проясняє ситуацію, а дає привід підозрювати в причетності до картини одну з кількох жінок, з якими Медичі перебував у романтичних стосунках.
Про існування боротьби двох версій, хто ж зображений на картині, свідчать записи французького священика П’єра Дана, який у середині XVII століття стверджував, що на картині зображена не жінка легкої поведінки, а зразкова дружина. Ця двоякість моральності жінки, зображеної на картині, як і те, що назви «Мона Ліза» та «Джоконда» були не двома іменами однієї й тієї самої жінки, а посилали до двох різних жінок, відіграє потім важливу роль у дискусіях про саму картину — історія буде забута і поступиться місцем «таємниці».
ПЕРШИЙ БУМ
Перші кілька десятиріч картина проводить у королівській резиденції у Фонтенбло, а саме в королівській бані, поряд із багатьма іншими картинами, де її бачать лише наближені та гості французьких королів. Її навіть покрили лаком через якийсь час, бо вона почала темніти.
Під час однієї з пожеж картина обгоріла по боках. У ті часи не церемонилися з реставрацією, й обгорілі сторони (а картину написано на дереві) просто відпиляли. Тому тепер не видно, що Джоконда сиділа на терасі — частини тераси спиляні. А оскільки фон написаний у містичному стилі, то здається, що дівчина перебуває взагалі незрозуміло де…
У 1650 році картину перевозять до нової королівської резиденції, до Лувру. Коли наприкінці XVIII століття Лувр перетворюється на музей, «Мона Ліза» стає доступною для публічного огляду, щоправда, спочатку вона виставляється в якійсь погано освітленій кімнаті. До того часу вона ще маловідома.
З 1800 по 1804 рік вона висіла в спальні Наполеона Бонопарта, який називав її «Мадам Ліза» (таке сусідство картини з імператором Франції, звичайно ж, додало нових штрихів до її іміджу), і потім була переміщена знову до Лувру, тепер уже в його головну галерею. Отже, перед тим як вийти на загальний огляд, «Мона Ліза» опинилася в компанії «перших осіб», що, безсумнівно, зробило внесок в її майбутню популярність…
ХIХ століття у Франції ознаменувалося зверненням романтично налаштованих літераторів і взагалі людей мистецтва до цінностей епохи Відродження і її «титанів»: Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі.
Тоді як інші жіночі портрети Леонардо осіли в приватних колекціях, «Мона Ліза» була на той час доступна загальному огляду. І її використовують у романтичних фантазіях письменників і поетів… Теофіл Готьє писав про неї як про «сфінкс краси, який усміхається так загадково», він вбачав у погляді Мони Лізи «незнані задоволення», що кличуть його…
У відомому журналі братів Гонкур у 1860 році якусь красуню тих днів уже узагальнено наділяли епітетами «куртизанки XVI століття» з «усмішкою Джоконди, що кличе в ніч»… «Джоконда», яка висіла в бані французьких королів і в спальні французького імператора, личила на таку роль: німого свідка і, в певному значенні, й учасницею того, як вершилася історія Франції. Завдяки літературі «Мона Ліза» стає відомою в Європі.
Оскар Уайльд писав у 1891 році: «Картина стає для нас більш дивною, ніж вона справді є, і відкриває нам таємницю, про яку, насправді, не знає нічого»…
Конкуренція «грайливої» Джоконди та зразкової дружини «Мони Лізи дел Джокондо», яка існувала в ранні століття, забулася. І тепер була лише одна «Мона Ліза», вона ж «Джоконда», — фатальна жінка, таємнича і спокуслива.
Утім, картина та символ, який вбачали в ній, ще залишалася у «внутрішньому» культурному просторі Європи, але світову популярність приносить випадок…
ФАТАЛЬНА ВИПАДКОВІСТЬ
Уранці в понеділок 21 серпня 1911 року службовці музею Лувр не виявили картину на своєму місці. Тільки в полудень наступного дня вони усвідомили, що картину вкрали. До цього вважали, що картину просто забрали на реставрацію чи фотосесію. Очевидно, до цього дня «Мона Ліза» ще не була такою цінною.
У той час дуже доречно вже існували засоби масової інформації, такі як преса та радіо, тому новина швидко облетіла весь світ. Перші сторінки всіх відомих газет писали про крадіжку століття. Про «Мону Лізу» дізналися навіть ті, хто не знав про живопис узагалі нічого. Коли через кілька тижнів розслідування не принесло жодних результатів, картину вважали втраченою назавжди, і Францію охопила Мона Ліза-манія: про неї складали пісні, їй присвячували поеми, її малювали кожен на свій смак, знаменитості фотографувалися в позі Мони Лізи…
Через два роки картину знайшли, і ця новина знову облетіла весь світ, і це знову підстьобнуло інтерес до «Мони Лізи». Знову їй присвячували пісні, поеми та листівки, що зображають її повернення. На одній були намальовані Мона Ліза та її викрадач із дитиною на руках.
Викрадач, італієць, спочатку мало не став в очах громадськості національним героєм, який вирішив повернути картину на батьківщину — до Італії, але під час слідства засвідчив, що спочатку думав вкрасти іншу картину, але потім вибрав «Мону Лізу» через її менші розміри.
Так світ пізнав її…
Далі починається вже етап тріумфального ходу картини світом. «Мона Ліза» мандрує із виставками планетою, де збирає натовпи відвідувачів. 1913 рік: Італія (Флоренція, Рим, Мілан). 1960 — 1970-ті роки: Нью-Йорк, Токіо, Москва. У містах, де вона побувала, з’являються однойменні ресторани, готелі й навіть площі.
У 1956 році замах вандала (жителя Болівії) знову привертає до картини увагу. Її реставрують протягом двох років і потім вміщують за куленепробивним склом у броньований сейф.
«Мона» регулярно привертає до себе увагу художників (Казимир Малевич, Сальвадор Далі, Енді Ворхол), які створюють скандально відомі в майбутньому витвори, переінакшуючи зображення на картині. Протягом усього ХХ століття її образ експлуатують у рекламі (одягу, сигарет, продуктів) і навіть з політичною метою.
Безперервний інтерес до картини підтримують і дослідження вчених, які періодично висувають різні гіпотези. Серед них найвідомішими є припущення Зигмунда Фрейда про те, що на картині зображена мати Леонардо да Вінчі такою, як він її собі уявляв. Інша дуже популярна ідея: картина — це автопортрет художника.
«Завершуючи» загальну популяризацію картини, саме ХХ століття робить її глобальним культурним символом…
Найглибше дослідження всіх перипетій долі картини провів історик Дональд Сассун, який видав у 2001 році в Лондоні 350-сторінкову книжку, де детально викладає результати своїх пошуків.
РЕЗЮМЕ, АБО «БІДНА ЛІЗА»
Якби Мона Ліза дел Джокондо через 500 років знову ступила б на цю землю, подія дорівнювала б другому пришестю Христа. Навмисні та ненавмисні «розкрутники» картини перетворили дівчину на ідеал безмовної радості й таємничого щастя. Покрита невідомістю історія створення картини, незвичайний її шлях — із королівських приватних покоїв до музею — під перо романтично налаштованих літераторів — звідти до крихітної квартирки злодія-реставратора й, одночасно, на сторінки всіх таблоїдів світу — і потім уже грандіозне розкручування, або, швидше, саморозкрутка, як одного разу запущена і вже некерована ланцюгова ядерна реакція, перетворили картину XVI століття у глобальний позачасовий культурний символ людської цивілізації…
Ось що каже куратор живопису в Луврі Жан-П’єр Кузін: «І жінка не настільки вродлива, і фарб не так вже й багато… тут не так багато того, на що можна дивитися, проте картина — найвідоміша у світі. Проблема в тому, що вона стала настільки знаменитою, що ми більше не бачимо її. Як чудово було б подивитися на «Мону Лізу» мов уперше, так, ніби ви її ніколи раніше не бачили».
