Повернення Покрови

Останній у цьому телесезоні випуск програми «Шустер Live» відзначився не лише екстремальним бенефісом Інни Богословської, який примусив опозицію залишити студію. Обіцяна на початку програми Савіком Шустером сенсація справді виявилася сенсацією, при чому в доброму сенсі цього слова. Йшлося про повернення до України викраденої ще 1984 року ікони «Покрова Богородиці» (1560-ті рр., Галицька школа, майстер Дмитрій; дерево, левкас, темпера, позолота). Її історія — справді детективна.

У січні 1984 року з фондосховища Львівського музею українського мистецтва (нині — Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького) було викрадено 22 ікони ХV—ХVІІІ стст. Вони були вивезені за кордон, і частина з них була продана. У той час вдалося повернути дев’ять ікон, повідомляє портал uaculture.info. Подальша тривала робота Міністерства культури України та Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України щодо розшуку викрадених раритетів увінчалася поверненням ще однієї ікони — «В’їзд Христа в Єрусалим» (ХVІ ст.), яку було знайдено та повернено в Україну урядом ФРН 2003 року.

«Покрова Богородиці» — це чергове повернення. І це вже є чудом у християнському розумінні. Утім, найприкметніше в історії цієї ікони інше. До Львівського національного музею імені Шептицького її повертає російський колекціонер, меценат, засновник музею «Дім ікони» в Москві, колишній топ-менеджер компанії «Транснефть» Ігор Возяков.

Станом на 30 червня 2011 року згідно з експертним висновком Федеральної служби нагляду за виконанням законодавства у сфері охорони культурної спадщини Міністерства культури РФ вартість ікони «Покрова Богородиці» становить понад третину мільйона євро.

Це до питання про те, яку Росію ми любимо та на яких вчинках та принципах варто будувати діалог між українським та російським суспільствами.

Урочиста церемонія передачі колись викраденої ікони «Покрова Богородиці» до рідного їй Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького відбудеться сьогодні у приміщенні Національного музею історії України.

«День» зв’язався з Ігорем Возяковим, а також із головою Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через Державний кордон України Юрієм Савчуком.

«ЄДИНО МОЖЛИВИМ І ПРАВИЛЬНИМ РІШЕННЯМ БУЛО ВИКУПИТИ ІКОНУ ТА ПОВЕРНУТИ ЇЇ...»

— Ігоре Володимировичу, нагадайте, будь ласка, про те, як ікона потрапила до ваших рук, як ви дізналися про те, чим вона є насправді, і як ухвалили рішення про повернення її у власність Національного музею у Львові?

— Близько року тому в одній з європейських країн мені запропонували купити стародавню ікону «Покрова Богородиці», XVI ст. Річ серйозна. Ціна — теж. У такому разі я завжди звертаюся до кращих фахівців, знавців іконографії та історії православного мистецтва, щоб вони висловили свою думку — варто купувати ікону, чи ні. Експерти прилетіли до Швейцарії, подивилися «Покрову». Відразу сказали, що ікона унікальна, іконографія — приголомшлива. Збереженість — прекрасна. Але одному з мистецтвознавців здалося, що таку ікону вона бачила десь в Україні, але дуже-дуже давно. Вона хотіла уточнити походження «Покрови». А далі — майже як у детективі. Ми звернулися до українських фахівців. Вони сказали, що, судячи з опису, ікона схожа на «Покрову Богородиці» іконописця Димитрія, украдену з Національного музею у Львові у вісімдесятих роках. Але точного підтвердження цього факту не було. Розміри не збігалися. Було лише розпливчате чорно-біле фото. Розпитувати щось у власників ікони було ризиковано — я боявся, що, дізнавшись про моє розслідування, вони взагалі відмовляться продавати шедевр. На той час я вже вирішив, що якщо з’ясується, що це саме та, украдена, ікона постараюся повернути її назад до львівського музею. Тільки-но було отримано останнє підтвердження оригінальності «Покрови», яку було вкрадено, я викупив ікону. За умовами угоди я не маю права розголошувати ім’я попереднього власника «Покрови», що більше, не маю права навіть назвати країну, в якій ікона перебувала останні десятиліття.

— Питання до вас як до досвідченого колекціонера. Очевидно, після катаклізмів ХХ століття європейськими (і не лише) колекціями подорожує чимало об’єктів культурної цінності, які свого часу були незаконно вивезені, зокрема, з теренів Східної Європи. Яка, на вашу думку, імовірність того, що з часом їх вдасться повернути? Чи багато колекціонерів, дізнаючись про «нелегальну» долю витворів мистецтва, повертають їх на історичну батьківщину? Або більшість з них усе ж вважає за краще не завдавати таким чином шкоди своїм колекціям?

— Хочу нагадати, що не завжди вивезення ікон вважалося незаконним. Пригадаймо — в двадцятих роках минулого століття був час «Безбожників» (так називалася одна з антирелігійних організацій. — Ред.), коли на території Радянського Союзу працював навіть Антирелігійний комітет, який боровся проти релігії, — храми руйнували, ікони спалювали. Тоді люди просто рятували шедеври іконопису, вивозячи ікони за кордон. Адже водночас з’явився термін «чемоданне розпилювання» — коли ікону розпилювали за розміром валізи, укладали у валізу й переправляли за кордон. Чи можна це назвати незаконним вивозом? — Ні, звичайно. Далі — наступна трагічна сторінка — час Великої Вітчизняної війни, коли солдати гітлерівської армії вивозили з окупованої території ікони як трофеї. Про який закон тоді могла йти мова? Лише у вісімдесятих роках XX століття на радянському просторі з’явився закон, що регулював переміщення ікон. З’явилися такі міжнародні системи, як Артлос — відділення розшуку предметів мистецтва в Інтерполі.

Уже в XXI столітті всього кілька осіб — я, Михайло Абрамов, Євген Ройзман відкрили свої колекції, які були колись закритими.

Багато що залежить від фахівців, які консультують колекціонера, від рівня фахівця, чи знає він речі, які перебувають у розшуку. Якщо він говорить, що, знаєте, я впевнений, що цю ікону було вкрадено тоді-то і за таких-то обставин, далі все залежить від самого колекціонера. Якщо немає кримінальної справи, змусити повернути річ ніхто не може. Кожен вирішує в міру своєї чесності, свого виховання. Чи починає він приховувати шедевр за сімома печатками або робити кроки для того, щоб повернути його туди, де його було вкрадено.

Що стосується «Покрови», не було кримінальної справи, вона була закрита за давністю років, ікона не була в розшуку, але усвідомлення того, що я знаю, що цю ікону колись було вкрадено, не давало мені спокою. Я ухвалив єдино можливе й правильне рішення в цій ситуації — викупити її і повернути до Національного музею у Львові.

— Ваше ставлення до питання передачі нашій державі інших культурних цінностей, що колись належали українському народові, а зараз перебувають у Росії? Наприклад, нещодавно в рамках виставки «Свята Русь» в Третьяковській галереї було виставлено, зокрема, фрагменти розпису київської Десятинної церкви. За яких умов, на вашу думку, ці об’єкти можуть повернутися в Україну?

— У цій ситуації я можу відповідати лише за себе. В історії з «Покровою» добре, що ікона перебувала в приватних руках. Тому можна було швидше домовитися про її повернення.

Щодо інших предметів, то кожен випадок потрібно розглядати окремо — у чиїй власності перебуває шедевр, як він туди потрапив?

Кому він належав раніше, на яких умовах його було викуплено або передано. На жаль, це питання юридичне, і на нього можуть відповісти фахівці в цій галузі.

«ЩОРОКУ МИ ПОВЕРТАЄМО ДО УКРАЇНИ КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ НА МІЛЬЙОНИ ГРИВЕНЬ»

Юрій САВЧУК, голова Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України:

— У нашому законодавстві не передбачені позиції, пов’язані з переміщенням культурних цінностей, які певних причин опинилися за кордоном. Зокрема, труднощі виникають, коли йдеться про предмети, вивезені з української території за часів існування УРСР до інших союзних республік. Адже тоді існувала зовсім інша процедура, діяли інші закони, республіки перебували в рамках єдиного правового поля. На цьому тлі й виникають правові колізії. Оскільки ікона «Покрова Богородиці», що сьогодні повертається до України, була викрадена, то, згідно із міжнародним правом, вона має статус незаконно переміщеної. Українське законодавство не передбачає безперешкодного повернення таких предметів у країну. Але в чинному законодавстві передбачена процедура оформлення дарчої, що слугує підставою для звільнення дару від ПДВ. Рішенням Комісії з питань гуманітарної допомоги при Кабінеті Міністрів у разі передачі культурних цінностей об’єктам державної або комунальної власності, ці цінності звільняються від оподаткування. І Національний музей у Львові, якому передадуть «Покрову Богородиці», був внесений у загальнонаціональний реєстр таких об’єктів.

— Минулої п’ятниці в ефірі «Шустер Live» ви говорили, що йдеться не лише про моральний вчинок Ігоря Возякова, а й про дії, що відповідають нормам міжнародного права. Про які саме конвенції йдеться? Окрім того, прозвучало, що одна із двадцяти викрадених у 80-х львівських ікон зберігається в колекції іншого московського колекціонера. Чи дозволяють згадані вами міжнародні конвенції звернутися до колекціонера та порушити питання про повернення ікони?

— Є ціла низка документів. Передусім ідеться про паризьку «Конвенцію про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності» від 1970 року. У межах нашої діяльності вона є, умовно кажучи, Біблією, основним законом. Конвенція була ратифікова ще 1988 року Верховною радою УРСР. Згідно з вимогами саме цієї конвенції й була створена спочатку Національна комісія, а згодом — і наша Служба.

Щодо другої ікони — «Розп’яття Хреста з предстоящими» — то про її місце перебування нам стало відомо тільки рік тому. Вона знаходилася у власності російського колекціонера Михайла Єлизаветіна, який помер у вересні 2009 року. На сьогодні ще не визначено, кому належить його спадок. А для ведення перемовини щодо повернення ікони, потрібно знати, з ким, власне, їх вести... Колекція Єлизаветіна стала надбанням громадськості тільки нещодавно. Минулого року завершилася виставка предметів із його збірки в російському Державному музеї-заповіднику «Царицино». Було видано каталог цієї виставки, серед експонатів якої виявилася ікона «Розп’яття Хреста з предстоящими». Саме так нам і стало відомо про місце її перебування. До речі, до Росії вона прибула тільки 2007-го, до того часу ікона перебувала в колекції Глезера в Німеччині.

— Колекціонерам, у власності яких перебувала ця ікона, було відомо, що вона — крадена?

— Я не можу відповісти вам за колекціонерів. Тут можуть бути різні варіанти...

— В ефірі ви також сказали, що служба, яку ви очолюєте, ліквідовується. Хто надалі опікуватиметься питаннями переміщення культурних цінностей?

— Згідно з Положенням про Міністерство культури України, затвердженим указом Президента, функції, які виконує служба, будуть покладені на це міністерство.

— Як ви оцінюєте таке рішення?

— Оскільки я є державним службовцем, то, виходячи з норм чинного законодавства та службової етики, я не можу давати оцінки політичним рішенням, які приймаються вищим керівництвом держави. Я є одним із рядових виконавців цих рішень. Але водночас хочу наголосити, що я мав і маю честь очолювати службу, яка принесла Україні в час її державного становлення дуже багато користі. Аби продемонструвати це, можна обмежитися сухою статистикою. Один із найстаріших і найбільших музеїв в Україні — Національний музей історії України зберігає у своїх фондах близько 800 тисяч предметів. Його колекції збиралися та плекалися доволі великим колективом музейних працівників протягом понад 110 років. Водночас штатний розпис нашої служби з часу її заснування спершу як Національної комісії з питань повернення культурних цінностей, до цього часу залишався незмінним, і не перевищував 14 осіб разом із прибиральницею. Але протягом 20 років ця установа сприяла поверненню в Україну близько 500 тисяч культурних цінностей. Ідеться не лише про ікони та предмети мистецтва, а й архіви. Ще цифри. У державній і комунальній власності на сьогодні перебуває 450 музеїв. Кожному третьому з них, тобто 150 музеям наша установа свого часу передала певні цінності. Не кажучи вже про бібліотечні та архівні установи. Щороку ми повертаємо реальних культурних цінностей на мільйони гривень. Ці цифри говорять самі за себе та свідчать про доцільність існування такої структури. Особливо зважаючи на специфіку історичної долі України, на сторіччя бездержавного життя, коли сотні тисяч цінностей у різні епохи вивозилися за межі держави. До того ж, ми маємо одну із найбільш розпорошених діаспор, яка не втрачає зв’язок із батьківщиною та постійно передає нашій державі культурні цінності, документи, архіви.

— Пан Колесниченко дуже жваво відреагував на історію з поверненням ікони та з ентузіазмом заявив, що треба ухвалювати нову редакцію закону про ввезення-вивезення культурних цінностей. То, може, варто скористатися цим моментом?

— У нас із паном Вадимом Колесниченком відбулося спілкування і до ефіру, і після. Але... Минулого року ми розробили нову редакцію Закону «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», оскільки попередній закон, прийнятий ще у вересні 1999 року, морально та юридично застарів. Цей законопроект розроблявся з урахуванням того, що в нашій державі вже протягом 20 років функціонує відповідна служба. А у зв’язку із її ліквідацією та передачею її функцій до міністерства культури, необхідно адаптувати й законопроект до нової нормативно-правової бази. А це зробити не так легко. Особливо з огляду на те, що відбувається демонтаж служби, тобто звільнення людей, перевірки відповідних контролюючих органів, пов’язані з процесом ліквідації...

— Коли службу буде ліквідовано остаточно?

— Законодавством на ліквідацію передбачено шість місяців. Відповідна постанова Кабміну з’явилася у березні, тож вже у вересні Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України припинить своє існування.