Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Про життя після війни...

«День» поспілкувався з командиром 3-го аеромобільного десантного батальйону 80-ї бригади Валерієм Курком
22 квітня, 11:39
ПОКИ МАТЕРІАЛ ГОТУВАВСЯ ДО ДРУКУ, ВАЛЕРІЙ КУРКО ПІСЛЯ ВІДПУСТКИ ПОВЕРНУВСЯ В ЗОНУ АТО / ФОТО З АРХІВУ ВАЛЕРІЯ КУРКА

Нещодавно у короткотермінову відпустку до Львова приїждала частина кіборгів 80-ї окремої аеромобільної бригади. Серед прибулих був і командир 3-го аеромобільного десантного батальйону Валерій КУРКО. Його команду почали формувати в серпні минулого року. А вже за кілька місяців батальйон вирушив на своє перше бойове хрещення — в Донецьке летовище. «День» зустрівся з комбатом Валерієм Курком й дізнавався, як з тих, хто ухиляється від мобілізації, зробити надійних солдатів, що чекає на бійців після закінченні війни, та передумови того, чому суспільство не бачить реальної картини в країні.

«ХТОСЬ МАЄ ЦЕ РОБИТИ»

— Наразі, за інформацією штабу АТО, проросійські терористи не відводять важкі озброєння, як домовлено в Мінську, а лише ховають. Який розвиток подій на сході ви передбачаєте?

— Війна — це очікування завтрашнього дня. Передбачати, що буде завтра, надто складно. Але в мене є таке запитання до вищого керівництва держави: які будуть наступні домовленості? Адже, на моє переконання, цей конфлікт може бути вирішено тільки на найвищому рівні. Я — солдат, і в більшості випадків зобов’язаний виконати наказ. Звісно, аналізую все й не люблю фрази «гарматне м’ясо». Не хочу безтолково кидати хлопців на смерть, але часто чую запитання, мовляв, навіщо так довго стояли в ДАПі абощо. Треба чітко зрозуміти: якби ми здали аеропорт без бою, то російські танки вже давно роз’їжджали б столицею. Хоча в будь-якому разі людське життя неоціненне. Але ніхто, крім нас, — хтось — має це робити. Наші вороги розраховували на легкий бліцкриг, як з Кримом, — взяти Донбас без пострілу.

Яка у вас ситуація із забезпеченням в батальйоні, та чи є позитивні зміни у виконанні цих функцій державою?

— Зараз солдат не голий, тобто проблем із забезпеченням формою немає. Я не відчуваю, що наш батальйон кинутий державою. Він формувався повністю з нуля, й протягом семи місяців нашого існування ці всі потреби знаходяться, зокрема завдяки волонтерам. Щодо цього я постійно говорю про унікальність нашої держави та її громадян. Адже те, що роблять волонтери, — феноменальна історія. А хто такий «волонтер» три роки тому? Це були люди, які працювали безкоштовно й деколи мали якусь вигоду. А зараз це — унікальне поняття, бо прості громадяни взяли на себе певні функції державних органів і міжнародних спільнот абсолютно немеркантильно.

Щодо забезпечення, є й інші проблеми — з наявністю техніки та її ремонтом. Це часом дається та відновлюється, але, можливо, не так, як хотілося б. Я можу багато закинути державі, але не всі питання вирішуються на найвищому рівні. Наприклад, на рівні мого батальйону краще повинно працювати керівництво бригади.

НЕРОЗУМІННЯ, ЩО ДРАТУЄ

Багато військових, повертаючись додому, говорять, що суспільство не бачить війни. Ви вже кілька днів у Львові. Чи відчуваєте, що люди «в тилу» розуміють та усвідомлюють реальну картинку подій у країні?

— Така проблема є, й коли я приїжджав зі сходу чи Яворівського полігона, вона мене страшенно дратувала, а все це скидалося на паралельну реальність. Дратувала навіть не байдужість, а нерозуміння. Деякі люди на вулиці навіть не можуть розшифрувати абревіатуру «АТО». Але минув час, і зараз я вище цього. Тепер на них не звертаю уваги, бо голова забита зовсім іншими справами. Я приїхав у цю відпустку, бо відчув психологічну втому, потрібна була зміна обстановки. Радий, що моє оточення орієнтується в ситуації.

Дратує ще ТБ — наче нічого не сталося. Із самого початку АТО в мене склалося враження, що наше телебачення вихваляє здобутки сепаратистів. Або коли весь ефір забито похороном — це аж ніяк не сприяє патріотичному духу. Водночас я не прихильник того, щоб закрити театри чи концерти й сидіти в постійному траурі. Навпаки, світові повинні показувати, що держава живе, рухається вперед, а не сидить й «скулить» у сльозах. Але з цим повинно бути розуміння та відповідні дії.

Із чим пов’язана ця байдужість чи, як ви кажете, нерозуміння у різних куточках країни?

— Знаєте, чому Крим не наш на сьогодні? Тому що за 23 роки незалежності ніхто не зробив щось для того, щоб Крим хоч на один відсоток став українським. Із мінімального — змініть назву вулиці російською мовою хоча б на українську. Або вивіску на магазині. І вже, читаючи українською, людина принаймні буде знати, що вона в Україні, а не в Росії чи ще десь там. Навіть та ж комуністична символіка тягне в болото минулого. Ось звідти й байдужість.

Сьогодні є багато інформації про те, як люди ухиляються від мобілізації. Як ви ставитеся до громадян з такою позицією?

— Це не справа «хочу — не хочу», а обов’язок. А тікати за кордон, не відчиняти дверей чи ще щось — це взагалі не вкладається в голові. З другого боку, не засуджуватиму людину, якщо вона знайде в законі щілини, принаймні з юридичної точки зору, «відкосити». Утім, якщо так робитимуть усі, я це відчую на власній шкірі. Є незворотні втрати, які треба закривати. Але перш ніж виконати наказ навіть про ту ж мобілізацію, потрібно забезпечити його виконання. А я можу навести безліч прикладів, коли виконання наказу не забезпечено.

Наскільки «косарі» можуть бути надійними на фронті?

— Усе залежить від командира.

І як зробити їх такими?

— По-перше, на особистому прикладі. Знаю багато прикладів того, як солдати закликають своїх командирів, мовляв, ходімо з нами вперед. Це треба робити. Другий спосіб, як зробити солдата надійним, — переконання. Я пояснюю хлопцям, що вони захищають власні родини та себе. Якщо кожен так думатиме, захиститься вся держава Адже не можна десь «заритися» й чекати, поки хтось інший закінчить цю справу.

«ПОТРІБНО МИСЛИТИ ВІДПОВІДНИМИ КАТЕГОРІЯМИ»

Що чекає на солдатів після війни?

— Дуже важливе запитання. Хлопцям, які зараз в шпиталях чи на передовій, дуже потрібна допомога психологів. Щоправда, в моє розташування жоден психолог не приїжджав. Усі знають про «в’єтнамський синдром», «афганський синдром». Але якщо порівнювати нашу ситуацію з тим, як з американських солдатів виводили з такого стану, то я не знаю, чи досягнемо ми того рівня, навіть незважаючи на те, якого року це було.

Я й сам не залізний. Відчуваю, що в мене немає стану депресії чи ще чогось від війни, хоча були справді важкі моменти. Одного разу ліг й дивився в одну точку. Не те, щоб думати про завтрашній день, я не міг осмислити ці секунди. Але треба триматися, бо в день до мене підходять сотні солдатів із запитаннями, на які треба, окрім відповіді, давати віру. Це — багатогранність війни, і потрібен час, щоб це все переосмислити. До речі, сьогодні розмовляв зі своїм солдатом, який у військовому госпіталі. Окрім того, що там до них дуже погано ставляться, він також розповів, що їх заставляють платити.

Наскільки вірите в те, що бійців не залишать сам на сам із «донбаським синдромом»?

— Я в це не вірю, але гарантії дати не можу. Хоча глибоко в душі думки мимоволі хилять в гірший бік. Сподіваюся, родини бійців цього не допустять. Якщо в державі кульгають механізми відновлення бійців, значить, уся надія на сім’ю та суспільство — на їхні плечі лягає велика місія реабілітації. Хоча для початку потрібно, щоб війна закінчилася. Щодо мене, психологи — моя родина та друзі. А ще залишилась стара робота. Не потрібно будувати перспективи на сході, а маємо в кожній життєвій ситуації мислити відповідними категоріями.

Але не в усіх так вийде...

— Поживемо, побачимо.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати