Короткі нотатки на маргінесах бюджету-2015

Розверстувати державний бюджет та аналізувати його макроекономічні показники мають фахові економісти, і тільки вони. Моє завдання — показати те, що не бачать і можуть ніколи не побачити ті, для кого соціально-економічне життя зводиться до руху фінансових потоків різної потужності на різних рівнях. Не даючи рецептів, але унаочнюючи бодай частину небезпек.

***

Не викликає сумніву те, що фінансове становище України сьогодні вкрай загрозливе. Причин цього чимало, вони пов’язані як зі спадщиною минулого режиму (який штучно тримав завищений курс гривні на тлі нульового зростання ВВП, розікрав та закопав у землю величезні суми, зокрема й під час підготовки до Євро-2012, різко зменшив золотовалютний запас держави, а водночас забезпечував «золотими батонами» не лише персону №1), так і з прорахунками та зловживаннями представників нової влади (досить згадати незрозумілу і непрозору «накачку» грошима окремих банків навесні, невивезення великих обсягів готівки та золота з Криму, коли російська окупація півострова стала реальною перспективою та щедре постачання за рахунок держави — яке частково триває донині — захоплених терористами місцевостей Донбасу, ну і традиційні корупційні ігрища на всіх фронтах, навіть у сфері постачання армії). Інакше кажучи, державні фінанси треба рятувати. А разом із ними — й економіку, темпи спаду якої нагадують якщо не 1990-ті, то 2008 — 2009 роки. Можливо, суто теоретично запропоновані урядом (й узгоджені МВФ) заходи справді здатні за кілька років стабілізувати, а потім і підхльоснути економіку до зростання. От тільки виникають серйозні сумніви, що уряд матиме у своєму розпорядженні ці кілька років. Бо ж а) війна на сході і загроза російського вторгнення; б) щороку треба віддавати великі суми виплат за набрані попередниками кредити; в) запропоновані заходи з економії державних фінансів б’ють передусім по політично найактивнішим верствам суспільства, які й привели до влади цей уряд; г) недоторканними досі є і, судячи з усього, залишаться олігархічні клани, деякі з яких прямо причетні до розв’язання війни на сході країни; ґ) не передбачені реальні, а не косметичні заходи щодо націоналізації нечесно набутого за часів режиму Януковича (простіше кажучи, награбованого) майна і власності сепаратистів; д) передбачена натомість приватизація ледь не всіх решток об’єктів державної власності за умов кризи і війни означає продовження грабунку держави... Втім, здається, достатньо. А я ж інше не сказав про очищення силових структур та кардинальні зміни у системі судової влади як мінімальні передумови проведення економічних реформ (вони навіть важливіші за фінансову стабілізацію), про необхідність домогтися від Заходу списання бодай половини держборгу (як це зробили у Польщі на початку реформ) тощо.

Бо ж фінансові потоки насправді — не самостійна реальність, це певна форма відносин між соціальними суб’єктами, між індивідами і між спільнотами. І для того, щоб ці потоки справно функціонували, потрібна наявність певних типів відносин між цими суб’єктами — відносин, які не купиш за гроші.

***

Тим, хто вивчає історію, відомо, що у Німеччині кабінет канцлера Брюнінга 1930 року під час загальної кризи намагався будь-що втримати стабільність марки і сформувати бездефіцитний бюджет. За півроку першим наслідком цих намагань стало зростання удев’ятеро фракції НСДАП у рейхстагу — 12 до 107 депутатських мандатів. Із 54 до 77 місць зросла в результаті цих виборів і фракція Компартії Німеччини. Влітку 1932 року кількість виборців, які проголосували за тоталітарні партії нацистського й комуністичного штибу, перевищила 52%. А невдовзі замість макроекономічної стабільності країна отримала стабільну націонал-соціалістичну партію на чолі себе. І що цікаво: заходи Брюнінга на той час почали давати перший ефект, намітилися ознаки виходу Німеччини з фінансово-економічної кризи. Але теоретична правота зіштовхнулася з тим, що зветься соціальною реальністю; а на додачу, як на лихо, чимале число тих представників великого капіталу, які не зазнали значних збитків від кризи та демонстративно шикували на тлі народних злиднів, мало єврейське походження (передусім це стосувалося власників мереж універсальних магазинів, які вистояли у кризу, тоді як дрібні крамарі розорилися). І цим на повну силу скористався «фюрер німецької нації».

***

У 1980-х у Болівії — злиденній країні з високим рівнем інфляції і вкрай нестабільною грошовою одиницею — розпочалися радикальні економічні реформи під патронатом МВФ та Світового банку. Рецепти болівійському уряду запропонували стандартні: максимальне урізання державних витрат, істотне зменшення фінансування соціальних служб, тотальна приватизація державних підприємств, включаючи гірничорудну галузь, лібералізація імпорту сільгосппродукції, економія на освітній галузі тощо. В результаті реформ без роботи залишилися десятки тисяч шахтарів, а чимало селян вкрай зубожіло, бо їхня продукція не витримувала конкуренції з імпортною. Втім, стабілізувати  фінансову систему вдалося — але тільки через те, що тодішній консультант уряду гарвардський професор Джеффрі Сакс наполіг на списанні болівійських державних боргів. У своїх спогадах він розповів, як брутально поводилося керівництво місії МВФ «у розореній країні з голодними людьми, закритими шахтами, гіперінфляцією і повним розвалом економіки». Проте президентом США тоді був Рональд Рейган, а у Рейгана — розумні радники. І все одно, як пізніше з гіркотою визнав сам Сакс, єдиним результатом реформ стало те, що Болівія зі злиденної країни з високою інфляцією перетворилася на злиденну країну з низькою інфляцією і стабільною валютою. Втім, це був не єдиний результат урядових реформ: безробітні шахтарі та зубожілі селяни масово почали вирощувати коку — рослину, з листя якої видобувають кокаїн. А зовсім уже люмпенізована публіка мігрувала з усієї країни до передмістя столиці Ла-Пас, яке звалося Ель-Альто. Швидко це передмістя обігнало за розмірами саму столицю і сьогодні є другим за величиною містом країни з населенням понад мільйон осіб, що живуть у злиднях, так-сяк перебиваючись соціальною допомогою, випадковими заробітками і кримінальними акціями. Влада намагалася втримати курс реформ, тим більше, що в країні були знайдені значні поклади нафти та газу. Але колишні шахтарі, які втягнулися в обслуговування наркотрафіку, не захотіли йти працювати в нафтогазовій промисловості, натомість вони стали на прю з урядовою «антинаркотичною війною». Зі свого боку, уряд змушений був використовувати силу проти соціальних протестів: так, в Ель-Альто  2003 року військовики застрелили близько 60 осіб. Урешті-решт 2005 року на загальних виборах переміг лідер створеної за десятиліття до того партії «Рух до соціалізму» Ево Моралес, з того часу — незмінний вождь болівійців, підтримка якого з боку населення є стабільно високою, попри злидні в цій потенційно багатій державі, яка має значні поклади олова, газу, нафти, цинку, вольфраму, сурми, срібла, заліза, літію, свинцю, золота та міді. На шляху до процвітання стоять соціалістичні експерименти «наркомарксистів», як цілком серйозно звуть у дослідницькій літературі прихильників Моралеса. При цьому сьогодні не надто численна місцева інтелігенція відвернулася від «народного вождя», а на початку 2000-х вона, перебуваючи у злиднях, переважно активно підтримувала його.

***

Коли в Польщі 1989 року розпочалися економічні реформи, Джеффрі Сакс приїхав туди (можливо, саме його відсутність у Болівії після перших кроків з трансформації економічного життя й далося взнаки). Ось як він описує ту ситуацію: «Зовнішній борг 40 млрд доларів, дефіцит товарів. Я запропонував три негайні кроки з боку Заходу на підтримку реформ. Перше. Створення стабілізаційного фонду для польської валюти — злотого в розмірі 1млрд доларів. Друге. Негайне припинення виплат за боргами з подальшим списанням боргів. Третє. Ухвалення програми з підтримки реформ, націленої на найбільш вразливі у соціальному плані сектори економіки. Спочатку мені відмовляли. За стабфондом для злотого я їздив до канцлера ФРН Коля. Після тривалої розмови він погодився. Щодо списання боргів мені говорили, що борги не можна списати і що різні пакети допомоги ніколи не будуть прийняті. Я вважав, що вимагаю не надто багато, оскільки такі суми являли собою лише частку відсотка від доходів багатого світу і мізерну частину щорічних витрат на озброєння в роки холодної війни. Подібна гарантія реформ стала б незначною у сенсі витрат і цілком окупалася часткою тих дивідендів, які отримував би Захід від цих реформ. Після чого все, про що ми просили для Польщі, здійснилося з вражаючою швидкістю». Інакше кажучи, успіх славетних «реформ Бальцеровича» у Польщі на зламі 1980 — 1990-х був би неможливим, якби не ті речі, про які розповідає Джеффрі Сакс. Якби не те, то, можливо, неототалітарна злиденна Польща наразі була б найнадійнішим партнером Кремля у боротьбі проти Євросоюзу, НАТО і США. Насправді ж сьогодні Польща є союзником України, польська економіка розвивається, валюта стабільна, а тамтешня інтелігенція у своїй масі є пропагандистом і рушієм реформ, що має не останнє значення у складних ситуаціях.

***

Я навмисно, наводячи історичні приклади, не торкався українських реалій. Ті чи інші паралелі, здається, самоочевидні. Це тому, що процеси подолання криз мають свою логіку, свої закономірності, вони вимагають до себе комплексного підходу, а не «марксизму навиворіт», який зводить усі можливі чинники до фінансових, до примітивного економічного детермінізму. І ще один «момент» (насправді — суть ситуації): хтось із урядовців, можливо, забув, але з Україною де-факто веде неоголошену «гібридну війну» сусідня неототалітарна Росія. Зі слів Путіна на прес-конференції 18 грудня зрозуміло, що припиняти втручання у внутрішні справи Української держави він не збирається, бо це, бачте, «зона російських інтересів». А на війні потрібен надійний тил, потрібна довіра народу до влади, рівномірний розподіл незгод між усіма верствами населення і вилучення надприбутків корпорацій для забезпечення потреб війська та розвитку військової промисловості. Не буде всього цього — шлях на Київ Путіну буде невдовзі відкритий.

ГОЛОС ІЗ FACEBOOK

Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Інституту політичної освіти:

«Зараз міста отримують 75% податків із доходів фізичних осіб, а решту 25% отримує область. Села і райони отримують 75% разом. Тільки Київ отримує найменше — 50%.

Уряд Яценюка пропонує зменшити відрахування в громади до 60%, областям — до 15%, Києву — до 40%, а всю решту — забрати в державний бюджет. Тобто замість децентралізації запропоновано фінансову ліквідацію місцевого самоврядування.

...Цими кроками уряд хоче вирішити свої фінансові проблеми, а натомість добиває місцеве самоврядування.

...Уряд припустився помилки, але далі вирішувати нам, депутатам і Президенту. У серпні Яценюк уже пропонував подібне, в результаті хотів витягнути з місцевих виборів 17 мільярдів гривень, але тоді ситуацію врятували позачергові вибори».

Єгор СОБОЛЄВ, голова парламентського комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією:

«Добра половина олігархів веде так звану спільну діяльність із державою з видобутку нафти і газу. На практиці це означає, що всі видатки цієї «діяльності» лягають на державу, а прибутки дістаються олігархам. Щойно домовилися з урядом, що на весь такий видобуток із Нового року буде 70% податку. Олігархи першими мають нести тягар витрат держави під час війни».

Віктор ЧУМАК, депутат Верховної Ради України, член фракції «Блоку Петра Порошенка»:

«Бюджет треба голосувати з відкритими очима.

Зал абсолютно єдиний у тому, що за бюджет потрібно голосуватися після внесення змін до Податкового і Бюджетного кодексів.

У проекті бюджету передбачено, що нардепи та члени Кабміну отримують зарплату в розмірі посадового окладу. Правильно, але неповно. Внесу поправку, що такі ж самі обмеження мають бути для всіх державних службовців 1 та 2 категорії посад, керівників Генеральної прокуратури та суддів ВС.

Завдяки цьому буде можливо додати до бюджету Національного антикорупційного бюро в 249 млн грн ще як мінімум 10 — 20 млн грн додатково.

На Агентство з питань запобігання корупції передбачено 112 млн. З огляду на те, що воно починає працювати тільки з червня — на початок вистачить.

Разом з тим необхідно повністю звільнити від податкового й адміністративного тиску малий та середній бізнес і зберегти гарантії для соціально уразливих верств.

В іншому разі — голосувати не варто».