Свято, яке ніхто не зіпсує

Політика знову втрутилася у святкування річниці Хрещення Київської Русі.

Виступи представників Росії на святі в Києві й Севастополі були переповнені заявами про «наше общее Отечество — Великую Русь» (хоча в українців, як у будь-якого народу, є власна Вітчизна), про «общее наследие» і «один народ». Українці знають, що після таких заяв слід особливо пильно дивитися, щоб, бува, якась Тузла не пропала.

Цього року основні політичні заяви озвучував російський президент, а не патріарх Кирило, як минулого і позаминулого. Вочевидь, вплинула позиція Президента України, який наголосив на тому, що втручання іноземних релігійних організацій в політику неприпустиме. А також, імовірно, й те, що авторитет Кирила може не витримати чергової девальвації.

Інші тези росіян теж збудовані на піску радянських байок: «После воссоединения с Россией в XVII—XVIII веках Украина развивается очень бурными темпами». Хоча насправді після розподілу України, започаткованого Москвою й Варшавою через два роки після «возз’єднання», в окремих регіонах України людей стало менше, ніж вовків. А ще можна згадати про «бурхливі темпи розвитку» кріпацтва. Як відомо, в Україні 1783 року було запроваджено дикунське рабство з правом продажу кріпаків. Селян Лівобережної та Слобідської України поміщик міг продати, обміняти на будь-яке майно, він міг розлучити чоловіка з жінкою і батьків із дітьми. Таким чином, у той час як Європа звільнялася від особистої залежності, в Україні процес пішов у зовсім протилежний бік. 1771 року в Криму хан скасував рабство, а 1780 р. в Австрійській імперії взагалі було скасовано панщину. Фактично, це ліквідувало соціальні завоювання Визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, якими українське суспільство користувалося 135 років. Навіть за польської влади в Україні від пана до пана передавалися лише маєтки і право збирати панщину. Ніколи до московського панування в Україні не було порядків, які передбачали можливість продажу людей як рабів чи худобу. І це вже не кажучи про унікальну в світовій історії інтелектуальну деградацію. В XVII столітті в Україні було більше половини письменних, як писали очевидці, у школах за громадський кошт навчали навіть сиріт. А наприкінці ХІХ століття в Україні було заледве 15% письменних.

ВІДОМА ХАРИЗМА ПУТІНА В УКРАЇНІ СЕБЕ НЕ ПРОЯВИЛА, БО У НАС НЕМАЄ АНТУРАЖУ САМОДЕРЖАВСТВА / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Не пасує авторитетові церкві й чи то підлабузницьке, чи то блюзнірське порівняння російського керівництва з князем Володимиром. Так, московський патріарх Кирило останні роки називає «другим хрещенням Русі». Якщо вірити російській газеті «Ведомости», настоятель Києво-Печерської лаври Павло взагалі заявив Путіну, «що він подібний до князя Володимира». Це саме той Павло, який сказав журналісту, що прийшов питати про його «Мерседес» за мільйон: «Вдягни туфлі нормальні, ти одягнутий, як бомж». Хоча, як писав у ХІ столітті «Києво-Печерський патерик», святий Феодосій Печерський, один із засновників Києво-Печерської лаври, «ходив по келіях учнів своїх і, коли щось знаходив у кого: чи що їстівне, чи одяг зверх встановленого [статутом], чи інше якесь майно, то, забравши, у піч кидав, як щось бісівське і потурання гріху. Таке ж говорив їм: «Недобре нам, братіє, монахами бувши і відкинувши мирське, збирати знову майно до келії своєї. Як же можемо молитву чисту приносити Богові, зберігаючи скарби в келії своїй? Чули бо, як Господь сказав про те, що «де багатства ваші, там і серця ваші будуть», і далі про тих, хто збирає [багатства]: «Божевільні! Цієї ночі душу твою візьмуть від тебе, а зібране — кому буде?». Одяг, яким його щедро одарювали князі, Феодосій роздавав бідним: «Багато хто з невігласів насміхався та збиткувався над його вбогим одягом. Він же тим не журився, але радів од приниження свого й від докорів і вельми веселився, прославляючи за те Бога. Коли бо хто, не знаючи його, бачив у такому наряді, [то] приймав не за ігумена, а за одного з бідних прислужників монастирських». І де тут «вірність традиціям і духовному корінню»?

«Выходцы из Украины принимают самое активное участие в освоении Сибири. Из 2,5 миллиона переселенцев, выехавших в Сибирь на протяжении 1906—1912 годов, около миллиона — это выходцы из Украины. Из 2,5 [миллиона] — миллион из Украины. И сейчас у нас в Сибири сколько украинцев живет в каждом городе, в каждом поселке!» — заявив російський президент. І це — лише живих. За це теж дякувати?

Зрештою, російський президент Володимир Путін заявив про те, що «наши с вами предки жили на этих территориях». Хоча, як одноголосно свідчать вітчизняні літописи, навіть слов’янська частина предків росіян (в’ятичі й радимичі) — були вихідцями з Польщі, а про фіно-угорське море, в якому потонули ці слов’янські струмочки, годі й говорити. Як відомо, ядро, з якого розвинулася сучасна російська держава — Ростово-Суздальське князівство, існувало чітко в межах племінних територій фіно-угорського племені меря, його земля цілком співпадала із землею народу меря, поширюючись на північ до Білоозера, вверх за течією Мсти, Мологи, Костроми, Унжа, а на півдні обмежучись Клязьмою й Москвою-рікою.

РОСІЯ ВВЕЛА ЗАБОРОНУ НА ПОСТАЧАННЯ ПРОДУКЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КОМПАНІЇ ROSHEN. АРХІЄПИСКОП ЧЕРНІГІВСЬКИЙ І НІЖИНСЬКИЙ УПЦ КП ЄВСТРАТІЙ (ЗОРЯ) У «ФЕЙСБУЦІ» ПИШЕ: «НЕ ВСТИГЛИ ВІДСВЯТКУВАТИ 1025-ЛІТТЯ ТА РОЗПОВІСТИ ПРО «БРАТНЮ ЛЮБОВ» — «ПРИНУЖДЕНИЕ...» РОЗПОЧАЛОСЯ. І ТЕ, ЩО ПАН ПОРОШЕНКО ЩИРО І БАГАТО РОКІВ ЛЮБИТЬ РОСІЙСЬКУ ЦЕРКВУ — ВЖЕ НІКОГО НЕ ЦІКАВИТЬ» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Звідси й навіювання щодо нібито 988 року: «Но мысль о единстве запада и востока Руси, которая началась здесь, еще раз повторю, в киевской и днепровской купели, всегда присутствовала как на востоке, так и на западе, где проживал наш народ». Хоча, як свідчать літописи, тоді Руссю звалася лише Центральна Україна, а територію нинішньої Центральної Росії називали характерним словом Залісся. Тож де і який народ проживав, і куди він поїхав, якщо ніяких свідчень про це немає?

Взагалі, історія — ахілесова п’ята імперської ідеології. Брехати так, як звичайно, в інформаційну добу вже не виходить.

Хоча, безумовно, слід визнати — хрещення Києва мало колосальне значення і для сучасної Росії. Але наслідки цього з’явилися далеко після 988 року.

Ось факти. У той час як Київ охрестився без відомого історії опору, меря, чудь, весь, пермь, мурома, мордва, мокша, мещера, югра, печора і навіть в’ятичі досить важко піддавалися християнізації. Перші два єпископи були вигнані з Ростова, третій — Леонтій — виїхав побитий від язичників за місто і вже там християнізував мерю, але й там був забитий язичниками. Близько 1173 року святий Авраамій Ростовський ще руйнував кумирів мері. На початку ХІІІ століття язичницькі жерці в’ятичів закатували святого Києво-Печерської лаври Кукшу Печерського.

У Новгороді 1077 року син Великого Київського князя Святослава Ярославича Гліб (правнук Володимира Великого) змушений був вдаватися до суворих заходів проти язичників, за якими пішло все місто. На його боці лишилася лише дружина з киян та єпископ. Князь, зрештою, після сутички був вигнаний із міста і вбитий в бою з фіно-угорським племенем чуддю.

Майже через століття після хрещення киян (1071 р.) воєвода Київського князя Ян Вишатич при збиранні данини на території сучасного Нечорнозем’я виловлював шаманів, які вбивали місцевих людей та священика. Потім у старості Ян Вишатич живописно розповів цю історію авторові Літопису Руського — «Повісті времінних літ»: «І сказав Янъ їм: «За що ви погубили стільки людей?» Вони ж сказали: «Тому, що ці держать запаси. А якщо ми переб’ємо всіх, то буде достаток. Якщо ж ти хочеш, то перед тобою ми виймемо (з убитих) жито, або рибу, або інше». Янъ тоді сказав: «Воістину ви брешете, бо сотворив Бог людину з землі, і складається вона з кісток і жил з кров’ю, і нема в ній нічого. І ніхто більше нічого не знає, тільки Бог один відає». Та вони сказали: «Ми оба знаємо, як створено людину». І він запитав: «Як?» Вони тоді сказали: «Коли мився бог у мийні і спотівся, він отерся віхтем і скинув [його] з неба на землю. І засперечався сатана з богом, кому з нього створити людину. І створив диявол людину, а бог душу в неї вложив. Тому-то коли помре людина, [то] в землю іде, а душа — до бога». І мовив їм Янъ: «Воістину спокусив уже вас диявол. Котрому ви богу віруєте?» Вони ж сказали: «Антихристу». Він тоді запитав їх: «То де він є?» І вони відповіли: «Сидить у безодні». І мовив їм Янъ: «То який се є бог, коли сидить він у безодні? То біс є. А Бог сидить на небі і на престолі. Його славлять ангели, що стоять перед ним зі страхом, не можучи на нього глянути. А сей же, що його ви звете антихристом, був викинутий з ангелів. За гордість його він і скинутий був із неба, і є він у безодні, — як ото ви говорите, — ждучи, коли прийде Бог із неба, і, взявши сього антихриста, зв’яже путами, і посадить в огні вічному зі слугами його і тими, хто в нього вірує. А вам же обом — тут муку прийняти од мене, а по смерті — там». Вони тоді сказали: «Нам боги повідають: «Не можеш ти нам зробити нічого». А він мовив: «Брешуть вам боги ваші». Вони ж сказали: «Стати нам перед князем Святославом, а ти нам не можеш зробити нічого». Коли ж сих побили, а бороди повиривали. І стали вони на усті Шексни, і запитав їх Янъ: «Що вам мовлять боги ваші?» Вони тоді сказали: «Так нам боги мовлять: «Не бути нам обом живим через тебе». І сказав їм Янъ: «То вам по правді мовлять боги ваші». Вони ж сказали: «Якщо ти нас пустиш — багато тобі добра буде, а якщо нас погубиш — багато печалі ти дістанеш і лиха». А він сказав їм: «Якщо я вас відпущу, то лихо мені буде од Бога, а якщо я вас погублю, то нагорода мені буде од Бога». І спитав Янь гребців: «Чи в кого із вас убили оці двоє родича?» І вони сказали: «У мене матір, а в другого — сестру, в іншого — родича». Він тоді сказав: «Мстіте за своїх».

ЗВАЖАЮЧИ НА ВЕЛЕЛЮДНІСТЬ ХРЕСНОЇ ХОДИ УПЦ КП ТА ВІДКРИТІСТЬ СВЯЩЕНИКІВ, МОЖНА ЗРОБИТИ ВИСНОВОК, ЩО САМЕ ДО ТАКОГО СВЯЩЕНСТВА ПРАГНУТЬ УКРАЇНЦІ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Пам’ятаючи історію, ми маємо пам’ятати і слова Апостола Ісуса Христа Павла, який в «Посланні до колосин» у І ст. н. е. писав, що в християнстві немає ні елліна, ні юдея, ні варвара, ні скіфа.

Можуть бути корисними слова Патріарха Філарета, який на торжествах відзначення свята заявив: «Якщо хочеш виправити вади інших людей, почни з того, щоб виправити власні».

На жаль, політична тріскотня у ЗМІ навколо візитів іноземців завадила українцям замислитися над суттю свята. Хоча це не пізно зробити й зараз.

Наслідки Хрещення Київської Русі — колосальні. Хрещення означало початок усвідомлення єдності світу, особистої відповідальності й місії кожної людини. Християнські цінності допомогли нашим предкам здолати фрагментовану свідомість, припинити язичницьке обожнення власних пристрастей. Володимир Великий — особливий діяч в історії України. Заслуги його безсумнівні, а результати діяльності очевидні й до сьогоднішнього дня. Володимир Великий, попри неоднозначність своєї особи і молодих років, чи не найбільше з усіх володарів України приклався до становлення історії й культури українського народу. До речі, у всіх літописах його ім’я (як ім’я всіх Володимирів) — «Володымер».

Дехто звинувачує князя в тому, що він, мовляв, хрестив силою. Хоча, швидше, силою авторитету. Звинуваченням в жертвах при християнізації немає підтвердження в документальних джерелах. Навпаки, як пише літопис, посли князя були вражені відвіданням Софійського собору в Константинополі: «І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої,— не вміємо ми й сказати. Тільки те ми відаємо, що, напевне, Бог перебуває з людьми і служба їхня краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут поганами жити»... Бояри ж сказали: «Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей». Як пише літописець, кияни в більшості хрестилися з радістю, кажучи «якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли», що, серед іншого, може свідчити про авторитет князя.

В українській землі взагалі немає мучеників, які стали ними при християнізації. Церква завжди пам’ятає таких людей. Це серйозний аргумент на користь мирної християнізації України. Тим більше легко це припустити, що християнство в Україні було відоме з І століття н.е., з часів мандрівок апостола Андрія Первозванного Скіфією та ув’язнення четвертого Римського Папи Климента Римського в каменоломнях поблизу Інкермана і до часів князя Аскольда і княгині Ольги.

Тому масштаб свята можна лише вітати. Важлива його відмінність — подання його як українського й універсального одночасно. І влада тут зробила в основному правильні акценти. Важливі фрази «Хрещення України-Русі», «наш цивілізаційний вибір», «свято європейської ідентичності».

Схоже, влада усвідомила запит українського суспільства на християнські цінності. Справа за «малим» — перейти від слів до діл. Але є заради чого. Християнство — це те, що допомогло Європі пройти за два тисячоліття шлях від людських тортур у цирках до захисту прав тварин та здолати безліч несправедливостей. Ті цінності, що привели європейську цивілізацію до процвітання та створили культуру, на яку досі рівняється світ. Ті цінності, без яких цивілізація перетворюється на каналізацію.

КОМЕНТАРI

«НЕПРИЇЗД ЛУКАШЕНКА ДО КИЄВА — ЦЕ ПОЛІТИКО-ДИПЛОМАТИЧНИЙ ДЕМАРШ»

Валерій КАРБАЛЕВИЧ, політолог,  експерт аналітичного центру «Стратегія», Мінськ:

— Неприїзд Лукашенка до Києва — це політико-дипломатичний демарш. Про це свідчить той факт, що він і ніхто з офіційний осіб не дають інформації, з якої причини президент не поїхав до Києва. І те, що всі служби фактично приховували до останнього моменту той факт, що Лукашенко не поїде. І найголовніше, про це свідчить його заява про необхідність реформування православної церкви. Характерно, що ця заява пролунала в той момент, коли в Києві були в розпалі свята, присвячені 1025-річчю Хрещення Київської Русі за участю всіх найвищих ієрархів православної церкви й чотирьох президентів. Це було абсолютно не випадково. Лукашенко хотів переключити увагу засобів масової інформації саме на себе, опинитися в центрі, щоб усі звернули увагу на те, що він не приїхав, іншими словами, виблискувати своєю відсутністю. Значною мірою це йому вдалося. Саме цей факт свідчить про те, що його бажання їхати до Києва на святкування — невипадкове і є дипломатичним демаршем.

У своїй заяві, хотів він цього чи ні, фактично Лукашенко підніс поганий дарунок православній церкві до ювілею. Він покритикував церкву й сказав, що вона починає заражатися хворобою, якою заражена, на його думку, церква на Заході. І що її необхідно реформувати, і якщо патріарх Кирило не схоче, то ми в Білорусі її реформуватимемо по-своєму.

Ця заява досить скандальна. По-перше, сам факт неприїзду Лукашенка до Києва, а по-друге, факт критики православної церкви й пропозиції її реформувати — це вже подвійний скандал.

«МИТНИЙ СОЮЗ І ЄС ПРОПОНУЮТЬ НАМ СВОЇ ПРАВИЛА, А УКРАЇНЦІ МАЮТЬ ВИБРАТИ ВАРІАНТ, ЯКИЙ ПРИНЕСЕ БІЛЬШЕ КОРИСТІ ПЕРЕСІЧНОМУ ГРОМАДЯНИНУ»

Валерій ГЕЄЦЬ, учений-економіст, академік НАН України, віце-президент НАН України, директор Державної установи «Інститут економіки та прогнозування НАН України»:

— Оскільки в рамках круглого столу були представники російської Академії Наук, то про цей захід, в першу чергу, дізнався по академічній лінії. З української сторони також були вчені. Тому в нас не виникало ніяких запитань про доступ на круглий стіл. Контекст розмови наступний: як країни, де домінують православні цінності, можуть інтегруватися в сучасний світ з усіма його викликами. Частина доповідей торкалася ціннісного аспекту і проблем інтеграції в світову спільноту. Крім того, ставилося й питання про те, як державі, інтегруючись в глобальний світ, не втратити свою ідентичність. В даному випадку цікавий досвід Китаю та Японія, які не втратили свою національну складову, але примудрилися освоїти західні цінності...

Я не коментую політичних жестів, можу тільки сказати, що підписання угоди про вступ в Митний союз чи створення Зони вільної торгівлі з ЄС — це політичне питання. Як би Україна не вчинила — все одно буде зроблено політичний вибір. Щоб схилити Україну до себе, ЄС та Митний союз зараз ведуть кожен свою політичну гру. І роблять це, виходячи зі своїх інтересів. Це абсолютно зрозуміло і цього ніхто не приховує. ЄС та Митний союз ведуть свій політичний діалог, використовуючи для цього величезний спектр інструментів — інституційних, ціннісних... Кожен пропонує свої, так би мовити, пропозиції, якими можемо скористатися, або не скористатися. Наприклад, Росія пропонує знизити ціну на газ та ряд інших поступок. ЄС — знизити відповідні ліміти на поставки нашої сільгосппродукції на їхній ринок. То що це — торгівля? Торгівля. Обоє (Митний союз і ЄС) пропонують нам свої правила, а українці, як свідомі люди, мають сісти, оцінити все сказане та вибрати варіант, який принесе більше користі пересічному громадянину та не завдасть економіці втрат... Під час свого виступу глава Російської Федерації Володимир Путін сказав: «Ми поважатимемо будь-який політичний вибір України». На мій погляд, — це найголовніше з усього сказаного на тому круглому столі. І тепер головне завдання — знайти переговірників, які виб’ють для України максимально сприятливі умови інтеграції в ЄС та Митний союз.

«ВІЗИТ ПУТІНА І КИРИЛА В УКРАЇНУ БУЛО ПОВНІСТЮ ПРОВАЛЕНО»

Володимир ГОРБАЧ, політичний аналітик Інституту Євроатлантичного співробітництва:

— Думаю, для російських гостей їхній візит у Київ не вдався — щоб вони собі там не думали. Навіть більше, замість очікуваного піару мав місце антиефект чи антипіар, пов’язаний з особливостями проведення молебню, організації свята і подібних речей. Тому, власне кажучи, втеча Путіна на круглий стіл Медведчука нагадувала більше спробу захистити кума Медведчука від української влади, ніж є свідченням того, що Путін робить ставку на Медведчука як кандидата в президенти на 2015 рік. Це очевидне перебільшення.

Святкування радше нагадувало ганебний офіційний ритуал, а по суті, це не було святкуванням. І, знову ж таки, якщо оцінювати риторику Путіна на круглому столі Медведчука, то розмову перевели в геоекономічну, геополітичну площину, а тему християнських цінностей взагалі не було розкрито. Говорили про економіку, політику, Митний союз, і відчувалося, що російська сторона не задоволена тим, як це все сприймає в Україні українська влада. Тобто візит Путіна і Кирила в Україну, як на мене, був повністю провалений.

Що ж до боротьби за спадщину Київської Русі, то у Росії вже давно її привласнили, більше того, Путін на круглому столі у Медведчука навіть підкреслив, що ми є одним народом. Тобто тут йдеться вже навіть не про привласнення, а про те, що ми вам трохи цієї спадщини повертаємо, бо вважаємо це спільним із вами надбанням. У цьому сенсі бачимо повторення ще російської дореволюційної ідеологеми, потім — радянської в нинішній принциповій позиції російського президента. Тобто Путін не привласнює, а експлуатує привласнене кимось ще до нього. Для російського президента така риторика є ритуальною, тому більше уваги він приділяв сучасності та економічній частині.

Проте варто зазначити, що Україна, в широкому розумінні цього слова, все ж бореться за спадщину Київської Русі. Перш за все, це стосується істориків, культурних діячів, у широкому сенсі — української інтелігенції. Коли ж говорити про українську владу в нинішній редакції, то вона дуже далека від цих питань, проблем і прагнень. Якщо Янукович сказав про Українську Русь, то, звісно ж, він обмовився, але обмовка була дуже красномовною. Я думаю, що він просто своїми словами озвучив те, про що йому розповідали фахівці-історики, гуманітарії до того. Йдеться про те, що все-таки основна територія Русі була на Україні, і, власне, Руссю вважали нинішню територію України, яка була її серцевиною.

Зрозуміло, що Янукович не запровадив нового терміну, хоча для нього це теж така сама риторика, як і для Путіна. Тобто він особливо не зацікавлений і не до кінця розуміє усієї важливості такого акценту. Якби все було інакше, то і святкування ювілею цього хрещення було б проведено в іншому форматі, і українська церква існувала б в іншому патріархаті, іншому вигляді. До того ж святкування було б не настільки політичним, і його б не використовували у вигляді піар-майданчику для гостей із Москви. Тому я думаю, що Президент України і нинішня влада ці історичні особливості просто не цінують, не до кінця їх поділяють і взагалі не розуміють, навіщо їм все це потрібно.

Якщо ж говорити про спільні святкування українського та російського президентів Дня флоту України та Дня ВМФ Росії, то вони запроваджені не так давно — з приходом Януковича до влади в Україні. Це є фактом несерйозного ставлення української влади до військового аспекту державності і свідчить про те, що зараз у коло інтересів входять насамперед економіка та гроші, а всі інші сфери є другорядними та похідними.

Влада зараз, умовно кажучи, не бачить загрози з боку Чорноморського флоту, тому намагається його якомога більше експлуатувати й отримувати свій зиск від його перебування на території України.

...ВІДБУВАЄТЬСЯ «ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА», А ГОВОРЯТЬ ПРО «ДРУЖБУ»

Василь САДОВСЬКИЙ, підполковник запасу, учасник бойових дій і учасник миротворчих операцій у складі українського контингенту:

— Цьогорічна грандіозність спільного святкування Дня флоту України та Дня Військово-Морського флоту Росії в Севастополі вражає передусім не красою та вишуканістю сценарію — все було за типовим уже сценарієм, і нічого нового! — а безпрецедентними заходами безпеки. Хоча безпека, як кажуть, не буває зайвою, однак вийшло так, що охорона забезпечила зручність для президентів і кількох сотень обраних представників влади, а натомість створила незручності для десятків тисяч севастопольців, кримчан і гостей Криму, які через створений натовп так і не змогли фактично нічого побачити на тому параді, й змушені були піти розчарованими.

По-друге, всі ці спільні святкування свідчать про те, що такими заходами ми не вчимося бути самостійними й самодостатніми, не позбавляємося комплексу меншовартості, що для нас дуже важливо, а поступово, мимоволі, втягуємося в «Русский мир». По-перше, дружба дружбою, але на всіх таких заходах росіяни докладають максимум зусиль, щоб забезпечити саме своє, фактичне й позірне домінування, а також не відмовляються й від провокацій — цього разу й самовільно Андріївський прапор повісили над колонадою Графської пристані, а також влаштували інформаційну війну з приводу «потоплення» українського БТРа під час репетиції параду, що було перебільшено названо навіть «крахом українського флоту». Уже повідомляли, що ці ж самі українські бойові машини щойно повернулися з міжнародних навчань, і ніде вони не тонули, їхні екіпажі здобули відмінні оцінки, але перед парадом їх загнали на російський десантний корабель, де вони дві доби були без українського нагляду. Зрозуміло, що тільки хтось із команди цього корабля міг відкрити лючки в днищі БТРа, через що він і почав тонути. Це явний симптом інформаційної війни, то для чого тоді говорити про «дружбу»?

По-третє, я навіть сперечався з цього приводу з колегами-військовими, наші морські піхотинці цього року День морської піхоти теж святкували разом із росіянами в річницю видання указу Петра I про створення прототипу цього роду військ. А чому так? Адже на території українського військового містечка в Севастополі стоїть пам’ятник Сагайдачному, який, коли ще Петра й на світі не було, за 56 років до його народження, 1616 року вперше в історії використав морську піхоту при взятті Кафи, нинішньої Феодосії, коли за всіма канонами військово-морської десантної операції взяв місто й розгромив тамтешній турецький гарнізон. Більше того, після того він проводив аналогічні операції в інших містах на Чорному морі, чим фактично створив морську піхоту як тип військ. Тобто вже давно історично доведено, що фактична першість у цьому належить саме українським морякам, але ми, втім, чомусь знову підлаштовуємося під «старшого брата», який насправді значно «молодший».

Річ у тім, що, як і в нас, так і в Росії, досі реально керують військовими організмами командири, люди, які вийшли з радянських училищ і академій, де їм прищеплювалися хибні історичні відомості. Вони й досі керуються застарілими військовими концепціями.

«ЦЕ БУВ МАЙДАНЧИК ДЛЯ ДЕМОНСТРАЦІЇ, ХТО В ІСТОРИЧНІЙ РУСІ Є СПРАВЖНІМ ГОСПОДАРЕМ...»

Микола ШКРІБЛЯК, доцент кафедри релігієзнавства та теології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича:

— Як на мене, основна проблема святкувань Хрещення Київської Русі полягає в тому, що головного мотиву свята дотримано так і не було. Поза постатями Патріарха Кирила, єпископських клобуків, предстоятелів інших помісних церков навряд чи людям вдалося розгледіти головний символ цього свята — Хреста Спасителя, котрий вчора і сьогодні — той самий навіки. І через ці всі галасливі відлуння, пустопорожності політичної патетики так і не вдалося почути його вічно живоносний заклик, щоб усі були — «одно». Святійший Патріарх Філарет, звісно, висловив свою надію і бажання мати єдину помісну українську церкву, але це, вважаю, є справою дуже віддаленої перспективи.

Тому я переконаний, що все-таки політична складова цього свята перекреслила духовну. Ні ієрархи, ні духовний провід, ні миряни не змогли побачити у ювілеї Хрещення Київської Русі чогось значно глибшого, насущнішого, аніж політика. Другорядну роль також було відведено національним помісним церквам у цьому процесі. Вони так і не змогли зібратися разом, щоб спільно помолитися, разом провести богослужіння. А та зустріч, яка була в палаці «Україна» за участі предстоятелів українських церков, — це теж більше політичне рішення, ніж духовне.

Тобто ми мали змогу спостерігати, як з важливої духовної події зробили своєрідний політичний майданчик — добре облаштований, помпезно прикрашений містикою, який, знову ж таки, завершився політикою. Це був черговий майданчик для популяризації і навіть демонстрації, хто в цій історичній Русі є справжнім господарем — це Кирил і Путін.

Все свідчить про певний негативний сигнал, який, по-перше, деконсолідує націю, а по-друге — ще більше нівелює духовну цінність цього свята. Тут доречно буде згадати слова В’ячеслава Липинського, який намагався ще тоді, у ХХ столітті, пояснити всім, хто такий Володимир Великий, яка його заслуга у прийнятті християнства тощо.

Зокрема він казав, що князь Володимир Великий — не теолог, а, передусім, державний муж, і коли перед ним предстали ті землячки, котрі замість того, щоб релігією об’єднувати людей, їх під різними релігійними гаслами роз’єднують; які замість того, щоб релігійною любов’ю втихомирювати політичні суперечки, ненависть — їх, навпаки, розпалюють, і що з питань чисто духовних, релігійних, церковних роблять між світськими людьми політичну національну колотнечу, то їх, напевно, зустріла би незавидна доля анархічних і бунтівних прихильників утопленого у Дніпрі Перуна.

Мені здається, що ця характеристика є найбільш влучною для описання того безладу, про який В’ячеслав Липинський говорив ще тоді. Біда в тому, що наша сучасна влада і так звана державна еліта демонструють щоразу ниціші і зубожіліші уявлення про державотворчий процес, про функціональне значення свята, особливо такого рівня, як відзначення ювілею Хрещення Київської Русі.

«У ПУТІНА ІДЕЯ ФІКС: УКРАЇНА НІ В ЯКОМУ РАЗІ НЕ МАЄ ЗРОБИТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ВИБОРУ»

Семен НОВОПРУДСЬКИЙ, незалежний журналіст, Москва:

— Свято Хрещення Київської Русі в Росії було використане як політична пропаганда. Для внутрішнього споживання посил такий: ми країна традиційно православна й маємо бути принципово антизахідними. А для зовнішньої публіки: Росія — традиційно імперська країна.

Це дуже вдало збіглося з візитом Путіна на святкування Дня військово-морського флоту в Севастополі. Начебто це й різні події, але проходили вони в однаковому ключі, як спроба сказати: Росія — це ядро деякої великої імперії, куди бажано, щоб знову увійшла й Україна.

У Путіна це ідея фікс: Україна ні в якому разі не має зробити європейський вибір, а якщо Росія її не поглине, то вона мусить залишатися в зоні розширеного політичного впливу.

У російських медіа практично не говорилося про те, як святкувалося Хрещення Київської Русі. Швидше, їхній посил був розрахований на внутрішнє споживання: ніякого Заходу, ми — країна-спадкоємиця візантійських традицій, оскільки релігія прийшла на Київську Русь з Візантії. Це були два головні акценти.

Абсолютно очевидно, для яких цілей світська російська держава використовує це свято. Є позитивна й негативна сторона.

Перша полягає в тому, що Росія таким чином займається пошуком власної ідентичності. Одна з головних проблем, що існують у Росії й позначаються на її відносинах з країнами близького зарубіжжя, — це відсутність у неї власної політичної й національної ідентичності. Росія ніяк не може звикнути до того, що вона є просто звичайною, великою, багатонаціональною державою. У цьому сенсі зрозуміло, що така держава чіплятиметься за деякі знакові речі.

Усередині Росії існує дуже очевидний політичний і тактичний союз Російської православної церкви й нинішньої російської світської влади. Він спрямований на те, щоб довести: все, що робить російська влада, — правильно й що влада колишнього члена КДБ (організації, що душила церкву) від Бога. Російська влада вважає, що держава й суспільство разом — похідне від влади. Влада вважає себе державою й важливішою за суспільство. У цьому полягає негативна частина цього свята. Усе залежить від того, якою мірою це дійсно пошуки національної ідентичності, а якою — просто тактична пропаганда. На жаль, у Росії це більшою мірою просто спроба довести суспільству, що все, що відбувається в країні, — абсолютно правильно. Друга частина цього посилу набагато страшніша: у Росії не треба ніяких змін, тому що в ній ніколи не може бути інакше. Зараз, коли російський президент довго перебуває при владі, вона є чи не ключовою для внутрішньої пропаганди.