«Ми в «Дні» виставляли «запобіжники»... »

...Це фото подавалось на фотоконкурс «Дня» 2013 року. Тоді воно мене не вразило. Але коли почався Майдан, і я згадала про нього, мене мов струмом вдарило. Я зрозуміла: настане день, коли ми змушені будемо поставити цей знімок. Я тільки не знала коли. І ми поставили його.

Цей знімок — це лише одна ланка мого великого ланцюга. Він почався дуже давно. Ще в часи перебудови було видно, чим все може обернутися. Така моя тривога була пов’язана з тим, що я розуміла: в Радянському Союзі між нами і Росією були тонкі перегородки у вигляді наддержавних структур. А коли співали пісні на честь Незалежності, якої я теж дуже хотіла і прагнула, в мені було багато тривог — я розуміла: відтепер ми з Росією «впритул». А після Будапештського саміту — сам на сам... І я знала: колись обов’язково вони «займуться» нами. І це відбулося.

Ще 1994 року крихка українська спроба незалежності була піддана жорстокій атаці. Це, як сказав Володимир Лановий, був наступ контрреволюції, яку більшість не побачила і не бачить до сьогодні.

Відтоді всі кроки — або сприяли зміцненню України, або вели її до війни. Було видно, що Росія не забула. Вони показували, що будуть займатися і Кримом, і Севастополем. Тому Росія блокувала в Україні людей з державницьким мисленням. Це, звичайно, відбувалося під виглядом внутрішніх конфліктів. Але коли Кучма когось звільнив, замість нагороди за Крим,  то було зрозуміло, що це в інтересах Росії: прямо чи опосередковано.

А потім поетапно...

Створення кланово-олігархічної системи — хоч зараз, можливо, це вже й сприймається як «затерті слова» — це був напад з усіма ознаками організованого злочинного угрупування на українську економіку. Жорстокий дерибан. Створення ручних партій. Болота контрольованих медіа... І так тривало довгий час.

Шанс був 1999-го. Але знову ж неготовність середовищ розвела  нас з ним у різні двері. Я писала тоді: національні рухи боролися за незалежність за лекалами XVIII століття. А тіньові «гроші» набували вирішальної сили.

Багато було актів у цієї трагедії. Недаремно кажуть, що Ватерлоо, а в нашому випадку це Іловайськ та Дебальцево, відбуваються значно раніше, ніж відбувається. Але і перший Майдан не був проаналізований, і другий...

Мені часто закидають у відповідь: то чому Ви так мало про це писали? А я розуміла неготовність це чути.  І розуміла, що все стане очевидним,  коли «ніс провалиться». У мене вже 30 років був «стан війни», коли я приїхала на зустріч зі своїми однокурсниками, які тільки в цьому році зрозуміли, що ми в газеті «День» робили. Зрозуміли, коли їм фізично прийшлось йти на війну!

Майдан лише починався, а вже були ознаки технологій. Коли ми робили наш альбом «Люди Майдану. Хроніка», я говорила, що ми робимо це для того, щоб захистити репутацію щирих людей, які справді вийшли  на народне повстання. Але вони не все знали.  На жаль, є лише невелика частина людей, які мають таку важливу рису як мужність сприймати неприємну інформацію, думати і додумувати до кінця.

Мене не зачаровував ні перший Майдан, ні другий. Навпаки, я вважаю, що це злочинне недбальство політиків, які в такий спосіб вирішують політичні спори. А коли Другий Майдан фактично став причиною того, що Кучма став переговірником зараз в Мінську, це просто ознаки катастрофи, яку ніхто не бачить. А вона — у розпалі. Її не локалізовано.

Цей знімок «Старі ляльки» — це лазерний спалах попередження, який, на жаль, мало хто розуміє і хоче розуміти. Якщо вже ми так пишаємося собою, то, може, відповімо: чому так вийшло, що національна гідність тільки частково когось переповнює, і ці люди на фронті, а для інших це обертається національним приниженням?.. От навіть запрошення миротворців. Це ж означає, що країна не може сама впоратися... І це так. Бо країна не опирається на власний розум. Навпаки — вона робить все, щоб його не бачити.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Я знову й знову повертаюся до нашої розмови з Богданом Гаврилишиним, який дуже вболіває за Україну і бажає їй добра. Але його щире захоплення тим, який наш народ фантастичний, викликало у мене одне запитання: а ця фантастичність сумісна з життям? Мені здається, що свою фантастичність нам вже давно пора проявляти по-іншому: приймати прагматичні виважені рішення, бути вимогливими до себе, не зачаровуватися, піднімати якість освіти, і своїх знань з історії та «географії», передусім... Не випадково ми в «Дні» десятки разів повторювали, що кожному українському політику потрібно знати всі причини, чому Україна втрачала незалежність... В нас було багато лицемірства. До речі, найбільше в усій цій історії з презентацією книги про Майдан Соні Кошкіної мене зачепило те, що це все робилося в музеї Тараса Шевченка в рік його двохсотліття. Бравурні промови у супроводі фуршету. Так. Більш нема де випити і закусити, тільки в музеї Шевченка! Це — таке своєрідне завершення процесу імітації в його найтрагічнішій точці.

Нам усім сьогодні треба набратися мужності і сил на «велику дистанцію».

Повторюючи це фото, ми, звісно, розуміємо ризик того, що тоді його ніхто не зрозумів, а сьогодні можуть зрозуміти не так. І все ж — ми не сліпі іграшки в руках долі!

Ми в «Дні» виставляли «запобіжники»: «як не бути втягнутими в чужі сценарії»; «якщо Януковича різко скинути, і не готувати подушку безпеки, може бути задіяний сценарій прямого путінського правління»... Ми не хотіли, щоб ми були «ляльками». Не хотіли, але знали усю попередню історію. Ми пам’ятали, коли і як був зірваний план членства України в НАТО. Путін прилетів, повечеряв з Саркозі і Меркель, і Україні ПДЧ не дали. З допомоги європейців українцям не дали захиститися і озброїтися... Так, в Україні тоді теж ніхто не розумів, що треба тиснути і домагатися...

Далі потрібно думати... Відважно думати. Тоді, можливо, нам і не доведеться так відважно лити кров.

Цей знімок навів мене на ті думки, що є великі ризики. І ми тоді вже писали, що є російська присутність на Майдані, і в сценаріях навколо Януковича.

Звичайно, це фото можна розшифровувати як завгодно глибоко. Але найперше, це — наше чесне попередження  з великим вболіванням за країну і людей.

«Я ДУМАЛА, НАС ОБІЗВУТЬ ЦИНІКАМИ»

Алла ДУБРОВИК, редактор відділу економіки:

— 18 лютого, рік тому, нас — редакторів практично усіх відділів — зібрали на екстрену планірку до головного редактора вже по обіді. Питання було серйозне. У той час, як вся Україна стежила в прямому ефірі, як у центрі столиці снайпери «косять» людей, треба було вирішити: що ми завтра повідомимо нашому читачеві на першій шпальті?

Пригадую, було чотири варіанти.  Перший — «порожня» сторінка з чорною «реквійною» рамкою. Другий — така ж чорна рамка, а в ній великим шрифтом слова Василя Симоненка: «На цвинтарі розстріляних ілюзій Уже немає місця для могил». Третій — запропонований головним редактором і найбільш «шокуючий» для нас — конкурсне фото «Старі ляльки», а під ними ті ж «пророчі» рядки Симоненка. Був ще четвертий — зовсім прямолінійний — фото учасника Майдану, в якого відірвана кисть руки...

Пригадую, коли дійшла черга до мене озвучити свій вибір, я проголосувала за порожню сторінку з чорною «траурною» рамкою. Мабуть, мною тоді керувало те, що називається «здоровий глузд» і страх перед суспільною реакцією. Мене «лякали» паралелі між цим фото та реальністю тодішнього Києва. Анна Олегівна (заступник головного редактора) сказала:  «Ці ляльки нагадують тіла на Інститутській...  Це цинічно».

На що головний редактор відповіла: «Ми точно їх поставимо. Питання лише — коли. Головне, щоб не було пізно!»

І ми поставили...

Чесно, я чекала на другий день багато дзвінків від читачів і «розгромних» заміток від колег про те, що газета «День» зовсім «із катушок злетіла». Що у своїй «особливій позиції» — «є «День» і всі інші» — ми геть совість втратили: порівняли людей Майдану, які без страху, ризикуючи життям та здоров’ям, кинулись боронити країну, з... ляльками. Вони ж відстоювали свої ідеали, свої принципи. А ляльки — це ж... Це ж, виявляється, що є якийсь ЛЯЛЬКОВОД! Це ж, що ви, газета «День» — яка теж підтримувала Майдан: возили чай, дрова, пекли пиріжки, читали лекції у Відкритому університеті, дарували свої книжки Бібліотеці Майдану... — хочете сказати, що Майдан — це чиясь гра? Що людей використовують? Ну й так далі...

Але не було нічого такого, жодного з таких запитань. Ніхто навіть не подзвонив і не запитав, чому у вас ТАКА перша полоса, що ви цим хотіли сказати? І тоді стало зрозуміло: все тільки починається! І як нещодавно у «Фейсбук» написала телеведуча Мирослава Барчук, «нам мало», «буде ще». 

Адже основне, що особисто мене вжахнуло в «ляльках», — це ймовірність того, що так і є. Що чудові люди, з якими ми пліч-о-пліч стояли на Майдані, з їхніми щирими прагненнями та поривами, можуть і справді виконувати роль у чужому цинічному сценарії...

Ця перша шпальта — то був наш сигнал про небезпеку. Недешифрований сигнал.

«ЗНАЧИТЬ, Я ПРАВИЛЬНО ПОБАЧИВ ТОЙ КАДР?»

Борис КОРПУСЕНКО, фотокореспондент, автор фото «Старі ляльки»:

— Це було на Андріївському узвозі. 25 травня 2013 року. Ми знімали відкриття міського свята «Монмартр на Андріївському узвозі» Олега Скрипки. В основному зйомка була біля сцени. А мене щось «смикнуло» прогулятись трохи вище узвозом. Я піднявся практично аж під самісіньку Андріївську церкву. Йду далі і бачу: сидить жінка, обперлась об щось накрите прапором Євросоюзу. О, нормальний може вийти кадр, подумалось мені. Це — ніби віз, вкритий прапором ЄС, а вона ніби «приїхала» на ньому. Але я не натиснув «кнопку». Знаєте, у фотографів, особливо старої школи, таке буває...

Так от і з цією жінкою з прапором Євросоюзу: ніби й гарно, але щось не те. Я обійшов її зліва, справа, а коли зайшов з протилежного боку, побачив купу ляльок перед нею. Я подумав: це що, ми як ті ляльки лежимо під прапором Євросоюзу? Я цей кадр так і назвав тоді «Під прапором Євросоюзу». Це вже коли фото на конкурс «Дня» потрапило, воно отримало нове ім’я — «Старі ляльки». Тоді на конкурсі, до речі, воно не так сприймалось. Це вже підчас Євромайдану воно «заграло». Коли вдало знятий кадр, він — на роки. І щораз його можна розглядати під новим ракурсом.

На жаль, я не бачив той випуск «Дня», коли це фото поставили на першу шпальту. Мені казали. Але я не знайшов номер. А зараз думаю: то значить я правильно побачив той кадр?

«ПРОГНОЗ-ФОТО ВИРІШИЛИ СТАВИТИ ЩЕ Й ТОМУ, ЩО ЗАЛИШАЛИСЯ НАДІЇ ЗЛАМАТИ СЦЕНАРІЙ — УНИКНУТИ СМЕРТЕЙ»

Iван КАПСАМУН, редактор відділу політики:

— Із самого початку Євромайдану були відчуття, що наша країна рухається за логікою подій, але — за неправильним сценарієм. Характер більшості українців не збігається з тими правилами, які привніс у країну Кучма, а вдосконалив його учень Янукович. Як результат — два Майдани. Президентство лідера донецького клану було приречено — потрібний був справжній привід для повстання. І він настав, коли Янукович фактично відмовився від євроасоціації. Українці знову піднялися. Але їхніми почуттями, енергією тва надіями так само, як і після 2004-го, скористалися. Проливши власну кров, суспільство відрубало голову системі, але замість неї виросла інша.

Рівно рік тому, в останні дні, коли тривала агонія режиму Януковича, була особлива — трагічна — атмосфера. Ситуація тоді продовжувала розвиватися за логічним, але неправильним сценарієм. І хоч як би я намагався не думати про невтішні прогнози, вони все одно «лізли» в голову. Було зрозуміло, що після  «мирного наступу» протестувальників на Верховну Раду жертв не уникнути... 18 лютого — перші масові розстріли людей в урядовому кварталі. Епіцентр протистояння вже рухався саме в цьому напрямку.

Того дня на короткій вечірній нараді в кабінеті головного редактора Лариси Івшиної вирішувалося — чи ставити фото Бориса Корпусенка на першу шпальту. З одного боку, було розуміння, що все йде до великої трагедії, з другого — дуже хотілося зламати сценарій... Вирішили друкувати. Непросте й болюче рішення, яке було прийняте ще і тому, що залишалася крихітна надія піти іншим шляхом — уникнути смертей.

Але занадто багато вже стояло на кону — гравці зробили свої ставки. 19 лютого це фото вийшло у нас на першій шпальті, а вже 20-го замість ляльок на майдані Незалежності в такому ж порядку складали мертвих людей. Дорога історії повела іншим шляхом. Політики зіграли свою гру і виграли, суспільство (це показали й подальші події) — програло.

Проте ворог не збирався зупинятися. Він лише провів перший етап спецоперації — підрив ситуації зсередини. І коли грунт був готовий, Кремль пішов на відкриту воєнну агресію, анексувавши Крим і окупувавши частину Донбасу. Звісно, це не все. Сьогодні російська армія продовжує вбивати наших людей, знищувати інфраструктуру Донбасу та захоплювати українські території. Спецоперація з ліквідації Української державності триває.   

Чи можна було уникнути цієї трагедії? Так. Що ж робити сьогодні? Відповіді на ці запитання протягом багатьох років давала і дає зараз на своїх шпальтах газета «День». Треба уважніше читати. І робити висновки.

«НА ЖАЛЬ, ЦЕЙ ЗНІМОК СТАВ  ПРОРОЧИМ» 

Алла БОБЕР, відповідальний секретар:

— Пройшов рік з того дня, коли сучасна історія України розділилася на два відрізки: до 18 лютого і після. Особисто мені ці пекельні  дні запам’яталися відчуттям тривоги, передчуттям чогось зловісного та довжелезними чергами машин на виїзді з міста.

Пригадую останні години  у кабінеті  головного  редактора перед здачею номера до типографії. Тоді ще ніхто не знав що буде далі, як будуть  розгортатися події, але всі розуміли, що такої України, якою вона була до 18 лютого, вже не буде. Зростала напруга, всі обговорювали знімок, який мав бути на першій  шпальті. Лариса Олексіївна запропонувала поставити знімок Бориса Корпусенка з цитатою  Василя Симоненка. Скажу чесно, спочатку було багато сумнівів, багато вагань — ставити той знімок чи ні, якою буде реакція людей, як його сприйматимуть, чи не буде він занадто цинічним, чи правильно зрозуміють наш посил. Але головний редактор нас переконала у тому, що саме у той момент, саме у той день його потрібно ставити у газету.  На фото було все: трагедія народу, біль від втрат і... надія. На жаль, цей знімок став  пророчим. 

«ЧЕСНО КАЖУЧИ, Я ВЗАГАЛІ НЕ ЗРОЗУМІЛА ЦЕ ФОТО, ВОНО ВИДАЛОСЯ МЕНІ НЕДОРЕЧНИМ, ЖОРСТОКИМ»

Марія СЕМЕНЧЕНКО, редактор відділу «Суспільство»:

— Я дуже добре пам’ятаю 18 лютого 2014 року, коли відбулися сутички під Верховної Радою, коли пролилася кров багатьох людей. І добре пам’ятаю планірку в кабінеті головного редактора, коли ми всі разом обговорювали, яке фото ставити на першу шпальту того дня.

Тоді було сонячно. Ще зранку люди зібралися на мирний марш до Верховної Ради. Як не дивно, попри перші жертви 22 січня, багато хто з учасників мирного маршу справді вірили, що він буде мирним. Дехто очікував провокації, але уявити масштаби і жах того, що станеться за кілька годин, ніхто не міг навіть у найстрашніших думках. Були люди з дітьми, жінки в красивих шубах і пальто, були хлопці з Майдану, які вирішили не вдягати касок і не брати свої фанерні щити. Була тривога, але була і якась надія на краще, освітлена цих неочікуваним сонячним промінням в кінці лютого.

Удень ми готували до друку номер. В новинах вже з’явилася інформація, що почалися сутички, провокації, є перші жертви — поранені. Згодом з’явилася інформація про перших загиблих. Сонце заливало кабінет яскравим світлом, небо було блакитним, чистим, вулицями їздили машини. А за кілька кілометрів розгорталася трагедія. У соцмережах з’явилися перші страшні фото.  Мені подзвонила мама і якимось рівним голосом повідомила, що вона з кількома іншими жінками старшого віку і хлопцями з самооборони Майдану стоять десь на Шовковичній, оточені «тітушками», що комусь з жінок вистрелили гумовою кулею в обличчя. Вона сказала — не переживай, просто десь там, у себе в інтернеті, напиши, що ми вийшли на мирний протест, на мирний... Я тоді відчула, по голосу, по чомусь невловимому, що мамі не страшно «ні грама», але те, що відбувається надломило її; що вона відчуває: все мало бути не так....

Тоді вперше і виникло відчуття, що нас затягує воронка страшних подій, що події набирають обертів і пришвидшуються, що час стискається з якоюсь страшною силою, а значить невдовзі ця часова пружина має досягти свого піку, «вистрелити» і завмерти.. І це завмирання, повільне розтягнення, випрямлення часу буде дуже болісним. Що ми вже не контролюємо ситуацію. Що буде гірше. Хоча, звісно, залишалася надія на краще. Я бачила непохитність людей на Майдані, безстрашшя, міцну кооперацію і спільну ціль — вистояти. Але я бачила, як все швидко і трагічно розвивається.

І тоді особисто я сягнула якихось глибин жаху. Таких глибоких глибин, які і не думала, що маю. Я не можу пригадати, коли ще я відчувала такий темний, липкий, недобрий жах всередині. Не страх, не відчай, а жах. 20 лютого я відчувала біль, безвихідь, гнів, образу, несправедливість. А 18 — жах.

Для першої шпальти було кілька варіантів основного фото. Серед них — і фото хлопця, активіста Майдану з відірваною рукою — кров, сухожилля... Страшне фото, болісне. Але воно викликало страх, такий чистий страх — за життя, за безпеку. А в той день це було зовсім інше. У людей якраз і не було страху на рівні тілесності. Згадайте ніч на 19 лютого, палаючий Будинок профспілок, загиблих людей. Люди не боялися взагалі, йшли на барикади... Але те, що відбувалося — глобально — викликало жах. І фото з покаліченим хлопцем не могло його передати. Коли головний редактор «Дня» Лариса Івшина запропонувала як перше фото роботу Бориса Корпусенка з ляльками, складеними в ряд на тлі прапору Євросоюзу, я його не одразу зрозуміла. Чесно кажучи, взагалі не зрозуміла. Воно видалося мені цинічним, недоречним, жорстоким. Там десь моя мама — з найсвітлішими думками, прагненнями, надіями і сподіваннями, десь загиблі люди — а тут ляльки. Мені здавалося, що люди не зрозуміють. Не так зрозуміють. Що ми не розуміємо суть Майдану, називаємо людей, які безстрашно гинуть, ляльками, не бачимо цих світлих прагнень і порухів, цієї душі і доброти... Вже наступного дня після виходу цього фото на першій шпальти, 20 лютого, виявилось, що фото — пророче. Це був знімок-попередження. Саме так, як складені на ньому ляльки, вже наступного дня на Майдані клали вбитих людей. Розстріляних в центрі європейської столиці в XXI столітті. Більше того, сьогодні, коли ніхто не поніс відповідальності за цей злочин, це фото, на жаль, знову актуальне. А, може, ще більш актуальне, ніж торік. Це попередження для нас всіх,  — світлих, чесних, мужніх і готових до самопожертви.

«ЧЕСНІ РОЗМОВИ МАЮТЬ ВІДБУВАТИСЯ ВЧАСНО»

Ганна ШЕРЕМЕТ, заступник головного редактора:

— Цей день добре пам’ятаю. Напевно, тоді вперше з цілковитою очевидністю усвідомила: країна пройшла точку неповернення. Ніколи вона не буде колишньою. Але, чесно, тоді боялася думати про інше: чи буде взагалі повноцінна держава Україна? Тому для мене було безсумнівним, що Кремль і місцеві ляльководи Януковича прагнуть до одного: ліквідувати державу як явище, причому бажано — руками самих українців. І для цього використати «втемну» Майдан, із його щонайпотужнішою щирою стихією, було, ой, як спокусливо. І зізнайтеся, хіба до цього дня ми не бачили, що Майданом намагаються маніпулювати? Хіба не попереджали, зокрема, в «Дні», що це можливо? Хіба не були свідками того, як ті, що прийшли до влади після Майдану першого, ганебно розтринькали всі його завоювання? Отже, розумом я усвідомлювала, що фото Борі Корпусенка, яке Лариса Івшина вирішила поставити на першу шпальту, — це не виклик «громадському смаку». Це — чесне попередження. А ось емоційно — сумнівалася. Чи доречно? Адже там на Інститутській ллється найреальніша гаряча кров... До речі, невеликий відступ. Добре пам’ятаю, як відбирали на виставку це фото. Воно «чіпляло» з першого погляду. Але мені і в голову не могло прийти вкладати в нього саме такий сенс. Скоріше — чи готові ми до ЄС? Не пасивно, в принципі, а саме до готовності працювати і вимагати від влади того ж? Хоча, якщо розібратися — серйозна та чесна ромова на цю тему в суспільстві не відбулася, що частково стало причиною Євромайдану.

Отже, головний редактор прийняла рішення. Рішення не лише правильне. Але, на жаль, пророче. Тому що за цей страшний рік не раз і не два ми бачили, як народ намагаються використовувати як «витратний матеріал» і потихеньку відтіснити, скинути на узбіччя. Пам’ятаєте, ще одну першу шпальту «Дня»: про людей Майдану і людей «сцени Майдану»? Кому вигідне це протистояння і до чого воно може призвести? Якщо це не зрозуміємо ми, громадяни, і не навчимося вірити в себе, прагматично, тверезо і вдумливо, а не лише емоційно будувати свою країну і свою долю, не навчимося вимагати від  влади, то рано чи пізно у цієї самої влади (своєї і сусідської) з’явиться спокуса використовувати нас «втемну». Ну, а країна — «під укіс». Я — проти.