Потрібно боротися до останнього, навіть якщо у тебе виграшна позиція
Гаррі Каспаров, 13-й Чемпіон світу з шахів, політик

Мелетій Смотрицький — публіцист, вчений і патріот

7 лютого, 2003 - 00:00


Однією із найяскравіших постатей у нашій історії початку XVII ст. був Мелетій Смотрицький, талановитий письменник, вчений-філолог, ерудит, людина всебiчної європейської освіти, яка постійно переймалася долею свого народу й своєї церкви і робила для них все, що могла. Це не був учений «не від миру сього» — його публіцистичні твори, наповнені «премудрістю», сучасники читали, перечитували, обговорювали всюди, де знаходилася хоча б одна письменна людина. Віхи життя. Мелетій (світське ім’я — Максим) Смотрицький (1575—1633) народився на Поділлі в селі Смотричі в небагатій православній шляхетній родині. Його батько Герасим Смотрицький був ректором славетної Острозької академії, знаним письменником і поетом; це він разом з Іваном Федоровим видрукував Острозьку Біблію. Мелетій Смотрицький навчався в Острозькій академії, де його наставником був грек Кирило Лукарис, майбутній Константинопольський патріарх, а далі — у єзуїтській Віленській академії. Пізніше він поїхав за кордон для завершення освіти й слухав лекції в кількох знаних польських і німецьких університетах, зокрема, у Віттенберзькому (Віттенберг — місто, де католицький чернець Мартін Лютер вперше оприлюднив свої відомі тези-звинувачення проти Католицької церкви). Ідеї Реформації глибоко вплинули на шляхтича з Поділля; значно пізніше він писав про себе: «Хто я був тоді? Послідовник Лютера, який при гробі Лютера свій молодий вік на науках отруївши, лютеранським димом закопчений, прибув до Литви, і Русь тим же чадом заразив». У західних університетах Смотрицький отримав всебiчну класичну освіту, познайомився з античною культурою, з філософами та письменниками Відродження, мав змогу порівняти системи освіти й філософії різних країн, конфесій, університетів, а головне — став свідомим раціоналістом і прихильником свободи переконань. Смотрицький знав чимало мов, включно із старожитніми біблійними, і був одним із найосвіченіших людей свого часу.

Повернувшись у рідний край (1604), де його сприймали «як оракула», Смотрицький активно включився в суспільну полеміку — став на захист прав упослідженої у Речі Посполитій українсько-білоруської православної церкви. Під його впливом міщани Мінська засновують церковне братство, зводять новий храм, а дехто із тих, хто прийняв Унію, повертається до православ'я. Невдовзі Максим Смотрицький переїжджає до Вільна і постійно живе, як світська людина, у Святодухівський обителі. Монастирське життя мало сковувало молодого вченого. Так, він мав звичку відвідувати унійний Троїцький монастир — заради спілкування і дискусій із ченцями Кунцевичем та Руцьким (майбутнім Київським митрополитом). Деякий час Максим Смотрицький працював ректором Києво-Братської школи, де викладав латину. Та 1617 року він знову повернувся до Вільно і прийняв тут чернецтво під іменем Мелетія.

1620 року в житті Смотрицького відбулася важлива подія — він став «катакомбним» православним єпископом. На той час, після Унії 1596 року, православної ієрархії в Україні та Білорусії не було зовсім, що викликало постійне обурення мирян і козаків. І коли Єрусалимський патріарх Феофан, повертаючись із Москви на Схід, проїжджав через Київ, кияни умовили його таємно висвятити сім єпископів, тобто відновити ієрархію. Патріарх вагався, побоюючись неприємностей з боку польської влади, але, зрештою, погодився. Хіротонія проходила у Києво-Братській церкві, вночі, при затемнених вікнах і без належного великого хору. Митрополитом Київським було тоді висвячено Іова Борецького, а архієпископом Полоцьким — Мелетія Смотрицького. З точки зору польської влади, висвячення були незаконними, бо відбулися без дозволу короля — з порушенням його права «подавання» духовних посад. Та на захист ієрархії активно виступили козаки на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.

Білоруська єпархія зустріла свого владику з пошаною і радістю. Миряни Вільна та інших міст зібрали чималі гроші задля придбання своєму архієпископу багатого облачення та сакральних предметів; богослужіння і проповіді нового владики збирали великі натовпи віруючих, із рук у руки передавалися його послання, спрямовані проти Унії.

Помер Мелетій Смотрицький 1633 року — архімандритом унійного Дерманського монастиря, титулярним Ієраполітанським єпископом, наданим йому Римським папою Урбаном VIII.

Публіцист. Перші твори Смотрицького були написані ще у Віленській академії; та тільки після повернення з-за кордону розвинувся його публіцистично-полемічний талант. Полеміка з хулителями православ'я була в ту бурхливу епоху вельми актуальною і популярною. Адже в часи Реформації, Контрреформації та Просвітництва, коли набрало небувалого розвитку книгодрукування і шкільництво, православна церква, яка не поспішала за перебігом часу, часто ставала у багатоконфесійній тоді Речі Посполитій ціллю нападок з боку авторів інших християнських конфесій. Ось як писав відомий католицький полеміст єзуїт Петро Скарга: «У русинів немає ні формальної гуманітарної освіти, ні традиції інтелектуального пошуку. Прив'язаність до греків збіднила їх. Вони так і не розвинули в себе наукових дисциплін, абстрактного мислення, установ і організацій — усього того, завдяки чому Захід, почавши від пізнього середньовіччя, веде перед у науковому поступі» (Борис Гудзяк «Криза і Реформа»). Не можна не звернути увагу на те, що особистість Мелетія Смотрицького, його широка освіченість, схильність до інтелектуальної праці, а також прийняття ним багатьох гуманістичних ідей того часу є вагомим запереченням звинувачень Петра Скарги.

Праці Смотрицького користувалися тоді надзвичайною популярністю, володіли умами українського і білоруського православного люду, не тільки передруковувалися, а й переписувалися і завжди викликали високу хвилю запальної полеміки. Як пише Порфирій Яременко у книзі «Мелетій Смотрицькій», «друге десятиліття XVII ст. принесло йому славу, визначило йому провідне місце в історії культури і письменства України і Білорусії того часу».

Писав Мелетій Смотрицький майже завжди польською мовою. Ми можемо журитися з цього приводу, але згадаємо, що польська в ті часи виконувала на теренах сучасних України й Білорусії функції державної та літературної мови. (Деякі сучасні дослідники, наприклад Антуан Мартель, вважають «перемогу церковнослов’янщини та відмову від розвитку літератури на основі розмовної мови фатальною помилкою русинів, яка призвела до панування польської мови».)

«Тренос». Особливий вплив на сучасників виказала полемічно-художня книга письменника «Тренос або плач Східної церкви» («тренос» — грецьке «плач»), видана 1610 року у Вільно під псевдонімом Теофіл Ортолог. Приводом для книги стала сутичка між православними і прихильниками Берестейської унії, а також відібрання у віленських православних братського Троїцького монастиря.

Назва книги «Плач Східної церкви» вже вказує на мету автора — викликати співчуття до гнаної православної церкви, звернути увагу уряду на попрання її прав, довести недоцільність і зловредність Берестейської унії. Смотрицький зобразив церкву у ліричному образі Матері, залишеної своїми дітьми-православними, яка скаржиться на свою долю: «Горе мені, бідній, горе нещасній, ах, з усіх боків пограбованій! Руки мої в оковах, ярмо на шиї, пути на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою обосічний». У бідах церкви полеміст звинувачує, насамперед, церковні православні верхи, які уклали церковну унію з католиками. Смотрицький пише: «О, нещасна череда! Чи може бути пастирем і вчителем той, котрий сам ніде не вчився, котрий не відає, що Богу повинен, а що — ближньому своєму? Лікарю! Вилікуй себе самого! Учителю, навчися сам спершу!». Смотрицький картає вище духовенство й за те, що через їхнє недбальство і неосвіченість від православ’я відпало багато знатних родин — «у різні секти і віри повтікали». Він наводить довгий-довгий список княжат та родовитої шляхти, які протягом XVI та початку XVII століть перейшли до католицизму чи протестантизму.

На той час, однак, зовсім не всі українські шляхтичі знехтували своєю вірою та походженням. Ось для прикладу виступ у польському Сеймі депутата Волині Древинського (Сергей Соловьев «История России с древнейших времен»): «У війні турецькій Ваша королівська величність більшу частину ратних людей затребує від народу руського грецької віри, того народу, який, не будучи задоволений у своїх нуждах і проханнях, чи підставить груди свої на захист вашої держави? Як може він старатися забезпечити вітчизні (Речі Посполитій) вічний мир і спокій, коли у себе вдома не має внутрішнього спокою? Кожен бачить, які великі утиски терпить цей древній руський народ у своїй вірі». Як бачимо, із свободою слова в Речі Посполитій було все у повному порядку. Мабуть, наші пращури не зуміли належним чином нею скористатися.

Книга Смотрицького «Тренос або плач Східної церкви» (читачі називали її «Лямент») була сприйнята сучасниками як сенсація. Порфірій Яременко пише: «Православні оцінювали «Тренос» як книгу пророчу, святу, чи не рівну Євангелію. Так, брат Северина Наливайка Дем’ян доводив, що «Лямент» є «рівним писанням Золотовуста; за автора кров свою нам пролити і душі покласти годиться». Сам Смотрицький згадував пізніше, що він був тоді оточений «славою, ласкою, милістю всенародною». Книга ходила по руках, її читали і перечитували, вважали неоціненним скарбом; траплялися навіть такі, що заповідали класти її собі в домовину. Книгу було проклято в католицьких церквах, за її продаж чи купівлю призначено штраф у 5000 злотих, а Віленське Святодухівське братство підлягло, як видавець, репресіям. Всю цю колотнечу щасливий автор благополучно пересидів під псевдонімом і за стінами Святодухівського монастиря.

У досить короткий термін почали друкуватися «антитреноси». Першим відгукнувся ректор Віленської академії єзуїт Петро Скарга — вже через кілька місяців він видав книгу «На плач і ламент Теофіла Ортолога русинам пересторога». Це також був полемічний шедевр; основною тезою Скарги було звинувачення автора у єретичних поглядах, у кальвінізмі. «Антитреноси» продовжували з’являтися протягом всього наступного десятиліття. У цьому контексті варто згадати слова Івана Франка: «Унія брестська зразу внесла сильний фермент в лоно народу руського, викликала раптове збудження, рух умисловий, жваві диспути, розворушила з одної і з другої сторони гарячі пристрасті, сплодила надзвичайно цікаву полемічну літературу».

«Граматика» Смотрицького була видана 1618 (або 1619) року і складається з «Орфографії», «Етимології» (морфологія), «Синтаксису» та «Просодії»( правила віршування). Це так само знаменита у своєму роді книга, як «Тренос», хоча писав її не палкий полеміст на злобу дня, а універсально освічений вчений. Книга виказала неабиякий вплив як на вітчизняне мовознавство, так і на всю тогочасну славістику, сполучаючи у собі наукову працю і методично блискучий (для тої епохи) шкільний підручник.

В той час всі прошарки українського суспільства сприймали церковнослов’янську як мову літератури і навчання (аналог латини на Заході). Ця мова, однак, перебувала тоді у занедбаному стані, її ніхто не вивчав, підручників не було, граматичні норми повсюдно порушувалися й навіть духовенство знало цю мову вельми слабко. З такого стану глузували католицькі полемісти, зокрема, вже згадуваний Петро Скарга: «Не було ще на світі і не буде жодної академії чи колегіуму, де б теологія, філософія й інші вільні науки (церковно)слов’янською мовою вчили і могли розуміти. Із слов’янською мовою ніхто ніколи вченим бути не може. Бо немає на світі такої нації, котра б слов’янською говорила так, як у книгах пишуть. Цією мовою немає ні граматик, ні риторик, ні певних регул і бути не може...»

Тому «Граматика» Смотрицького, начебто далека від національно-конфесійних змагань того часу, є відповіддю на виклик протилежного табору, має публіцистичний надзміст. Попри це, її уклав не публіцист, а вчений, занурений і закоханий у розумову роботу. З часу виходу у світ «Граматика» Смотрицького понад двісті (!) років служила посібником у школах східних і південних слов’ян і стала основою і взірцем для багатьох подальших праць із мовознавства. В Росії «Граматика» була перевидана у 1648 і 1721 роках і обидва рази, як повідомляє історик Сергій Соловйов, без імені автора.

Деякі історики української літератури, не заперечуючи значення «Граматики» як такої, докоряють авторові у тому, що він зайнявся саме церковнослов’янською граматикою, а не уклав подібний підручник живої народної мови. Іван Франко писав: «Для нашого письменства книга Смотрицького мала скоріше шкідливий, аніж корисний вплив, бо, нехтуючи літературну мову, яка так гарно вироблялася у репрезентантів міщанства в кінці ХVI і в початку XVII столiття, розпочала реакцію на користь мертвого церковнослов’янського язика». Важко не погодитися з Іваном Франком і не подивуватися на Мелетія Смотрицького. Зважаючи на те, що протестантський рух дійсно мав (як йому докоряли) неабиякий вплив на світогляд Смотрицького. Між тим ще за сто років до «Граматики» Мартін Лютер переклав Біблію на народну німецьку мову і кинув гасло «Німецьку Біблію — в кожну німецьку родину».

Неочікуваний фінал. Останні роки життя Мелетія Смотрицького були трагічними. Він був втягнений у протиборство православних з унійним віленським єпископом Йосафатом Кунцевичем, а також у протистояння з урядом, який не визнавав Смотрицького правдивим єпископом. Почалися репресії, грізні урядові універсали, арешти серед православних братчиків. Смотрицький пише і анонімно видає памфлет «Виправдання невинності» (1621), апелюючи до гуманності і справедливості короля, захищає віру батьків, критикує Унію. Як і завжди, реакція на його твір була активною — на «Виправдання невинності» того ж року було написано три книги-відповіді. Смотрицький відповів «Обороною Виправдання» (1621). Там є дуже важливі слова: «Ми не стоїмо на тому, щоби унія знесена була, бо ж у країні цій вільно кожному, як він хоче вірити. Отож народ наш руський Короля його Мосць просить, аби нас при правах наших і вольностях як світських, так і духовних залишити велів». На цьому полеміка не закінчилась — на «Оборону виправдання» негайно вийшли «Екзамен оборони», «Спростування» і «Антиспростування»...

На превеликий жаль, протистояння не обмежилося публіцистикою. 1623 року вітебські православні міщани (єпархія Смотрицького) вчинили самосуд над унійним єпископом Йосафатом Кунцевичем — його було вбито. Реакція уряду Речі Посполитої і Ватикану була негайна, жорстока і кривава. Вбивство Кунцевича, звинувачення, погрози, братовбивчі змагання, а також особиста небезпека мали на Мелетія Смотрицького важке враження. І згодом у нього залишається тільки одна ідея — «Русь примирити з Руссю» (православних із прихильниками унії) і досягти національної єдності. Він їде до Києва, аби порадитися з Іовом Борецькими та Петром Могилою, яких він вважав своїми однодумцями,— думки про конфесійне возз'єднання турбували не тільки Смотрицького. Сталося, однак, інакше: православні владики, відчуваючи категоричний спротив мирян і козаків будь-якому союзу з унійною церквою, рішуче відкинули цю ідею і засудили пропозиції Полоцького єпископа. Собор 1628 року, де мали розглядатися шляхи єднання, перетворився на духовний суд над Мелетієм Смотрицьким.

Так, наприкінці життєвого шляху (у 53 роки Смотрицький вважав себе дуже старим і немічним) він опинився в безвихідному становищі. Православна Київська митрополія піддала його остракізму, до своєї єпархії шлях був закритий. І Мелетій Смотрицький, який все життя пристрасно воював з Унією, переходить до унійної церкви. Зробив це він аж занадто послідовно: публічно відмовився від своїх попередніх творів, якими зачитувалася «вся Литва» (Україна і Білорусія). Зрікся також «Треносу».

Ідею церковної єдності Мелетій Смотрицький плекав до самої смерті. В творі «Умовляння» він висловлює нову думку — пропонує утворити українсько-білоруський православно-унійний патріархат, незалежний як від Константинополя, так і від Риму, як це зробила Москва 1589 року. Тим самим, вважав просвітитель Смотрицький, легше буде досягти громадського спокою, а також прилучитися до західної культури й шкільництва.

Мелетій Смотрицький посів в історії нашої культури незаслужено скромне місце (може, тому, що його образ «заплямований» прийняттям унії). Між тим він належав до плеяди провідних гуманістів свого часу і був патріотом своєї вітчизни. Попри те, однак, що Мелетій Смотрицький, як істинний гуманіст, був утопістом і що його мрії про єдність «Русі з Руссю» належним чином не реалізовані й сьогодні, життя його може слугувати символом примирення двох конфесій — православної й греко-католицької.

Клара ГУДЗИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 
Новини партнерів