«Великий реформатор» без міфів

Ось уже зо чверть століття про нього з непідробним захватом ведуть мову одночасно і російські ліберали, і російські чорносотенці, і багато які націоналістично налаштовані прихильники «сильної руки» та «ефективних реформ» у колишніх радянських республіках. Про нього знімають фільми, йому присвячують книжки і спецвипуски журналів, йому ставлять пам’ятники. А поодинокі критичні голоси (особливо у Росії) губляться в загальній осанні.

Україну не минуло загальне пострадянське шаленство. Хоча у нас воно має свою специфіку: якщо раніше про цього діяча захоплено писали й говорили деякі патріотичні публіцисти, то тепер — майже виключно знані представники чинної «партії влади». На його могилу керівники уряду покладають квіти та розглядають питання про спорудження йому в українській столиці величного монументу; його вважають ідеальним організатором економічних реформ; і, нарешті, міністр освіти й науки, молоді та спорту України написав про нього книжку в московській серії «Жизнь замечательных людей», наголошуючи: йдеться про постать, котра об’єднує українців, білорусів та росіян, про політика, чиї успіхи у справі економічної модернізації зводили нанівець революційні намагання. Але, на жаль, доля вділила йому мало часу...

♦ Ідеться, як, мабуть, уже здогадалися читачі, про Петра Столипіна.

Хоча, як на мене, більш адекватною оцінкою діяльності цього російського високопосадовця було би присвоєння йому за часів Хрущова (котрий любив нагороджувати екзотичних персонажів) звання Героя Радянського Союзу (посмертно) — разом із своїм патроном, останнім російським імператором Миколою ІІ — за підготовку умов для більшовицької революції. І якщо останній вінценосний Романов просто розвалював підвладну йому державу, то Столипін успішно насаджував серед її населення ті настрої, які невдовзі закономірно вилилися у радикальні революційні дії, у спробу побудувати неймовірно химерну утопію «світлого майбутнього».

...Отож для початку — коротка інформація для роздумів. У квітні 1906 року, у розпал революційних подій, імператор Микола ІІ призначив нащадка стародавнього дворянського роду саратовського губернатора Петра Столипіна міністром внутрішніх справ Російської імперії, а у липні того ж року — головою Ради міністрів. І в Саратові, і на новій посаді Столипін проявив себе як послідовний противник не тільки радикальних революціонерів, а й лібералів будь-якого ґатунку — як на словах (він був неабияким промовцем), так і на ділі. За його наказом війська і поліція жорстоко карали учасників селянських заворушень, до в’язниць переважно без суду у великій кількості кидали «неблагонадійних» (тобто здебільшого просто занадто балакучих) студентів і старшокласників-гімназистів, проголошені царським маніфестом 17 жовтня 1905 року політичні свободи всіляко обмежувалися. Столипін дав пряму директиву губернаторам: «Менше арештовувати, більше стріляти... Переконання залиште, дійте вогнем...»

Не дивно, що у серпні 1906 року на Столипіна було учинено замах. Загинуло 27 осіб, та прем’єр залишився живим. У відповідь він домігся запровадження військово-польових судів — без адвокатів, без можливості подати апеляцію — із правом винесення та виконання впродовж 24 годин смертних вироків. До того ж прем’єр заборонив долучати до складу цих судів професійних юристів. Відтак шибениця із сумнозвісною «столипінською краваткою», себто петлею, перетворилася на один із символів тодішньої Російської держави. Тільки за 1907 — 1909 роки військово-польові суди ухвалили понад п’ять тисяч смертних вироків, переважна частина яких, за свідченнями тодішньої ліберальної преси, була невмотивованою. Через ті чи інші причини певна частина цих вироків залишилася невиконаною, але сотні вбитих державою людей (переважно молоді) не вчинили, як з’ясувалося потім, жодного (повторюю ще раз — ЖОДНОГО) злочину — ні політичного, ні кримінального. На початок 1908 року у в’язницях перебувало понад 200 тисяч «політичних», приблизно така ж кількість була заслана у «віддалені місця імперії» (це офіційна формула). Ішлося далеко не тільки про «бомбистів» та «револьверників», тобто про учасників радикальних бойових організацій чи підпільних організацій; часом досить було мати вдома революційну листівку, щоб опинитися у засланні чи навіть на шибениці.

♦ Таким способом Столипіну вдалося на досить тривалий час відбити натиск радикальних політичних партій; але головними опонентами самодержавства були не радикали, а достатньо помірковані ліберальні (кадети) та соціалістичні (трудовики) сили. Вони обрали шлях переходу від самодержавства до конституційної монархії, тобто ствердження парламентаризму і місцевого самоврядування, надання широкої автономії Польщі та Фінляндії, впровадження соціального захисту у промисловості, проведення земельної реформи, поширення освіти нацменшин рідними мовами тощо. Головним інструментом таких перетворень уявлялася Дума — створений згідно з царським маніфестом 17 жовтня представницький орган Російської імперії. Обрана 1907 року друга Державна дума складалася переважно із селян-трудовиків, конституційних демократів, поміркованих соціал-демократів, народних соціалістів та інших прихильників швидких, але еволюційних демократичних реформ. Існував у цій Думі й потужний Український депутатський клуб, який підготував, зокрема, законопроект про автономію України. Всі ці реформи були підперті реальними структурами «знизу» — земствами, кооперацією (особливо потужною на Наддніпрянщині), товариствами робітничої взаємодопомоги. Значна частина респектабельних підприємців теж була готова до змін. Радикальні ж політичні сили, як-от більшовики, есери, анархісти, не здобули істотної підтримки суспільства.

Іншими словами, 1907 року Російська імперія обрала шлях еволюційних, а не революційних реформ. Загалом ці реформи мали на меті перетворення самодержавної влади на конституційну монархію, надання реальної, а не декоративної автономії Фінляндії та створення нових автономних утворень — Польщі й України, радикальну земельну реформу на користь селянства тощо. У разі їхнього проведення кардинально змінювався соціально-політичний та соціально-економічний характер Російської держави: з військово-феодальної імперії з гнобленням «інородців», домінуванням пов’язаного з владою великого капіталу («мільйонщиків») та опорою на неефективне поміщицьке землеволодіння вона ставала на шлях поступового (бо все й одразу зробити неможливо) перетворення на демократичну державу, головним рушієм економіки й політики якої ставав середній клас міста та села; ліквідовували анахронічні привілеї дворянства та православних великоросів; відповідальна перед виборцями влада убезпечувала державний апарат від розквіту різного роду непотизму і корупції; інститут монархії з керманича політичного життя у всіх сферах (разом з військово-політичною, де засилля великих князів на чільних посадах завдавало особливо великої шкоди) ставав морально-інтегративним чинником. Звісно, такі трансформації викликали б шалену лють з боку і радикальних «експропріаторів», і не менш радикальних діячів «чорної сотні», але за активної підтримки переважної більшості виборців та пришвидшеного розвитку структур громадянського суспільства цей спротив можна було подолати, залишаючись на демократичному шляху розвитку. Щодо автономій, то вони спершу б стали чимось на кшталт британських домініонів, а потім домоглися б і унезалежнення — але без воєн, без різкої політичної конфронтації, в межах конституційних процесів.

♦ Але Столипін (тоді ще тільки міністр внутрішніх справ) написав доповідну імператорові: «Выполнение желаний к. д. партии могло бы лишь самым гибельным образом отразиться на интересах России». За це він одержав посаду голови уряду; відтак на початку літа 1907 року імператор Микола ІІ та прем’єр Столипін вчинили державний переворот, розігнавши Державну думу й видавши новий виборчий закон, який закріплював домінування на наступних виборах найбільш відданих престолу суспільних верств — у соціально-економічному та політичному розумінні далеко не найпрогресивніших. Відповідно до цього закону, лише 1% населення імперії обирав майже дві третини виборщиків, котрі, у свою чергу, обирали депутатів Думи — легко здогадатися, які верстви і яка нація мали абсолютну більшість (77% депутатів виявилися великоросами) у найвищому представницькому органі імперії. Було порушено інтереси не тільки селян та робітників: ті суспільні групи, які сьогодні звуться «середній клас», хоча й одержали можливість висувати своїх депутатів, але ці депутати не могли реально вплинути на політичні процеси, їм залишалася тільки критика влади, яка, втім, не була безпечною навіть для думців — таємно фінансована урядом «чорна сотня» могла погромити житло, а то й убити надто ревного борця за народні права. Загалом, згідно із столипінським виборчим законом, тільки 15% дорослого населення одержали виборчі права; великі регіони імперії та цілі народи взагалі були позбавлені можливості мати своїх представників. Тож Дума так і не стала більш-менш повноцінним парламентом, перетворившись на говорильню — часом досить гучну і скандальну, але позбавлену влади.

Загалом, аграрна «реформа» за Столипіним мала наслідком передусім стрімке розшарування селянства, появу на селі значної кількості люмпен-пролетарів, різке зростання ненависті до поміщиків. Словом, більшовики мали на кого опертися — і йшлося не тільки про штучно створених люмпенів, а й про значну частину «справних» селян, які потерпали від малоземелля.

У підсумку, встановлений Столипіним режим за багатьма параметрами став предтечею більшовицької диктатури, передусім — за своїм ставленням до правових норм і до представницької демократії. У державі, де до цього кілька десятиліть успішно працював суд присяжних, раптом постали військово-польові суди, з яких згодом було скальковано сталінські «трійки» (також без юристів...), а силовий розгін Думи став зразком для операції з розгону Установчих зборів у січні 1918-го. І справа не тільки в створенні зразків для наслідування: Столипін дискредитував у очах більшості населення імперії виборчі процедури та правосуддя — все одно, мовляв, оберуть тих, кого хоче влада, і жорстокі вироки винесуть без суду та слідства ті, які владі потрібні.

Ба більше: практично одночасно з антидемократичним переворотом у Росії в Австро-Угорщині було запроваджено загальне виборче право. Відтак цілком закономірно досвід парламентаризму для українських політиків — нехай і нетривалий — виявився принципово різним: у Австро-Угорщині позитивним, у Російській імперії негативним. Це сприяло ствердженню скептичного ставлення до парламентаризму серед політичних партій Наддніпрянщини, що не найкращим чином зрезонувало у часи Визвольної революції 1917 — 1921 років.

Та найбільш провальною та соціально вибухонебезпечною стала земельна реформа, якою пишався сам Столипін і якою пишаються його апологети.

♦ Офіційно земельна реформа трактувалася як вибір держави між селянином-неробою і селянином-хазяїном на користь останнього. Завжди були й будуть нероби, рішуче заявляв Столипін, і не на них має орієнтуватися держава, а на культурного, талановитого, працелюбного селянина. Тож «міцні та сильні» мали стати повноправними власниками і, звільнившись від опіки общини, залишити далеко позаду «убогих та нероб», утримання яких за рахунок кращих господарів гальмувало розвиток сільського господарства. А звільнена на селі робоча сила, за задумом Столипіна, повинна була «перекочувати» у промисловість, забезпечивши цим її прискорене зростання.

Але при цьому фактично недоторканними мусили залишитися поміщицькі маєтності, незалежно від їхньої товарної продуктивності.

Тож усі селяни одержали право виходу з общини, але реально ним могли скористатися передусім заможні селяни, які ставали ще більш заможними (оскільки надлишкові ѓрунти, оброблювані ними, вони купували в общини за цінами 1861 року, тоді як ринкова ціна землі з того часу зросла в декілька разів). Передану Селянському банку частину державних земель — з офіційною метою послаблення «земельної тісноти» — також викуповували головним чином найзаможніші господарі. Але ж сама заможність у ті часи, коли земельний ринок не був розвиненим, була значною мірою випадковою, вона суттєво залежала від ласки місцевої влади й уміння господаря «підмаслити» старост, від примх погоди, зрештою, від фізичного стану селянина на момент його виходу з общини, а не тільки від здібностей і працелюбності трудівника.

♦ Загалом, за десятиліття реформи (яка тривала аж до скинення самодержавства у березні 1917 року) тільки 10% селян Російської імперії вийшли з общини та закріпили свої ѓрунти за собою як приватну власність (15% всієї орної землі). В українських губерніях, де общинний устрій був штучно насаджений російськими поміщиками при закріпаченні селян, реформа йшла куди успішніше — так, на Правобережжі станом на 1913 рік дві третини селянських ѓрунтів уже перебували у приватній власності, тобто фактично відновилося традиційне українське фермерське господарство, а община трансформувалася у не менш традиційну (і значно більш вільну) сільську громаду. Але поруч із селянською так само стояла панська земля, і значна кількість селян— не лише «нероб», а й працьовитого люду — наймитувало у великих латифундіях.

♦ Важливою складовою земельної реформи Столипін вважав організоване державою масове переселення селян із європейської частини імперії до Сибіру, Центральної Азії та далекосхідних регіонів. До початку Першої світової війни приблизно 3,5 млн селян, продавши господарство, зірвалося з місця, але далеко не всі прижилися у нових краях — близько мільйона з них повернулося назад, але вже без грошей і надій. Для України ці цифри є ще більш разючими: переселенцями стали понад мільйон українських селян, проте невдовзі 70% з них знову з’явилися у рідних місцях, приречені наймитувати і жебракувати.

Щодо Селянського банку, покликаного стати промотором реформ, то високі ціни на землю, яку він продавав, і великі відсотки, що накладалися на заємників, призводили до розорення значної кількості власників-хуторян.

Загалом, аграрна «реформа» за Столипіним мала наслідком передусім стрімке розшарування селянства, появу на селі значної кількості люмпен-пролетарів, різке зростання ненависті до поміщиків. Словом, більшовики мали на кого опертися — і йшлося не тільки про штучно створених люмпенів, а й про значну частину «справних» селян, які потерпали від малоземелля.

♦ Тим часом була й інша, куди більш прогресивна та ефективна програма земельної реформи, сам факт існування якої замовчують адепти Столипіна, — програма, створена під керівництвом одного з фактичних лідерів партії кадетів, депутата Думи, уродженця Одеси Михайла Герценштейна. Кадети вважали, що без кардинальних перетворень на селі неможливо створити сильну і стабільну економіку, підняти матеріальний рівень життя всього населення та зробити Росію великою державою. Враховуючи досвід ряду європейських країн, де сільське господарство було однією з базових галузей економіки, кадети виступали за звільнення селян від пережитків епохи кріпацтва, за формування потрібної для розвитку сільськогосподарського виробництва інфраструктури, за фермерський шлях розвитку. Це все, на думку авторів програми, в конкретних російських умовах не можна зробити без часткового примусового відчуження поміщицької землі, оскільки великі латифундії не тільки були економічною основою авторитарного режиму і джерелом невдоволення селянських мас, а й здебільшого були неефективними. Разом з тим неприпустимим та економічно недоцільним вважалося відчуження розвинених поміщицьких економій, виноградників, хмільників, «зразкових ділянок», тобто земель, на яких велося раціональне та економічно вигідне господарство. Відчуження поміщицьких земель допускалося тільки за викуп (як за рахунок держави, так і за рахунок селян). Але... Михайла Герценштейна, улюбленця селян-депутатів і простолюду, було вбито групою чорносотенців улітку 1906 року; розроблена ним програма після розгону Столипіним Думи втратила шанси на втілення. І зараз про нього нечасто згадують. Ще б пак: Сергій Вітте, Петро Струве, Михайло Герценштейн... Якісь «неправильні» прізвища були у визначних російських діячів-лібералів. От Столипін — це «правильне» прізвище, і родовід у нього «нормальний»...

Тим часом приклад того, як має бути організоване високоефективне товарне сільське господарство, у всіх був перед очима. Кубань, куди було переселено наприкінці XVIII століття запорозьких козаків і де ніколи не існувало поміщицького землеволодіння, стала однією з основних житниць Російської імперії. 1913 року за валовим збором зерна Кубанська область вийшла на друге місце серед регіонів імперії, за виробництвом товарного хліба — на перше місце. Але для Столипіна, який і сам був поміщиком, збереження поміщицького землеволодіння було альфою й омегою його аграрної реформи.

♦ Головну ж загрозу «російській православній цивілізації» Столипін вбачав у національному відродженні поневолених Росією народів. Тому він виступив ініціалом істотного обмеження автономії Фінляндії, а у січні 1910 року видав циркуляр із забороною реєстрації товариств та видавництв так званих інородців. Згодом Столипін у окремій інструкції пояснив губернаторам, що циркуляр стосується геть усіх товариств «інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від їхніх цілей». На цій підставі по всій імперії влада закривала українські організації та газети, забороняла продавати українські книжки, проводити концерти та вечори українською мовою. У березні 1911 року уряд Столипіна заборонив відзначення п’ятдесятиліття від дня смерті Тараса Шевченка. А приїхавши до Києва — за кілька днів до загибелі — прем’єр Росії заявив: допоки він живий, пам’ятника Шевченкові у «матері міст Руських» не буде. І водночас схвально відгукнувся про місцеві чорносотенні організації, про їхні цілі та діяльність.

Хоча в плані антисемітизму Петру Столипіну було далеко до свого брата Олександра, який пропонував «остаточне розв’язання єврейського питання» задовго до Гітлера і Гіммлера — за допомогою «изыскания научным путем мер вымирания этой паразитной и вредной для мира народности».

Для прем’єра одним з інструментів більш «ліберального» розв’язання цього питання стала «чорна сотня». Вона діяла під фактичним патронатом уряду й ієрархів Російської православної церкви (тобто, знову-таки, уряду, оскільки від часів Петра І ця Церква перетворилася на один із державних інститутів). Ідеологи чорносотенства не приховували своєї позиції. Один із полум’яних діячів цього руху протоієрей Почаївської лаври Іван Восторгов на з’їзді «русских людей» у Києві проголошував: «Пусть мы будем одиноки, пусть нас не станут называть европейцами, пусть зовут черносотенцами; пусть уверяют, что мы глупцы и невежды. Мы лучше останемся одиноки со своею правдою и народною совестью, чем, продав или затемнив правду, будем пользоваться снисходительными похвалами врагов». До речі, Івана Восторгова — за дивним збігом обставин, одразу після приходу Путіна до влади — оголошено РПЦ «священномучеником»...

Ну, а головою Тульського відділення «Союза Русского народа» був Сергій Симанський — майбутній патріарх Алексій I, який одержав цю посаду 1945 року з рук Сталіна. Чи ж випадково так символічно зімкнулися дві великодержавні традиції: імперсько-чорносотенна і імперсько-більшовицька?

♦ «...Велика Росія замість того шляху демократичних реформ, на який кликала... російська громадськість, була спрямована на шлях «великих потрясінь» — прислужливими руками царедворця і честолюбця, але не державного діяча — П.А. Столипіна». Таку оцінку діяльності «великого реформатора» дав у часи своєї еміграції лідер партії кадетів Павло Мілюков. А лідер центристської Партії мирного оновлення граф Петро Гейден (людина, яку поважали всі тодішні політики, крім Леніна і Столипіна) висловився ще різкіше, назвавши 1906-го щойно призначеного прем’єра «дамою легкої поведінки»...