Ексклюзивний поетичний «акваріум» та гендерні секції

Поділ. Помешкання відомого письменника Анатолія ДНІСТРОВОГО. Про книжки говоримо в перебігах між кавою та книжковими стелажами, бо весь час хочеться доторкнутися до того чи іншого видання. Та й до зйомки Анатолій Дністровий стає не з книжкою, як би це було звично для інтерв’ю, а з десятимісячним сином Марком, наймолодшим «читачем» у родині. Сідаю на диван, та з нього й починаємо.

— Не можу забути ваш диван із книжками всередині. Ви й досі там їх тримаєте?

— Це дуже цікава ситуація була. Поділ — місце, яке шалено збирає пилюку. Мешкав у різних районах Києва, і генеральне прибирання квартири доводилося робити двічі на місяць, тут це треба робити двічі-тричі на тиждень. Коли хата була необжита і було мало меблів, ми тримали книжки в дивані, бо вони, як пилосос, збирають пилюку, а коли є мала дитина, це дуже небезпечно. Тепер маємо стелажі зі склом.

— Як затятий рибалка яких письменників-рибалок маєте в себе на поличках?

— В українській літературі я би не розводив рибальство і мисливство. У мене є Остап Вишня, який любив і полювати, і рибалити, до речі, з Рильським. У Хвильового є прекрасний цикл оповідань у стилі чорного гумору «Мисливські оповідання добродія Стапчука». Малим я дуже любив читати про перших одиноких мисливців, зараз би це назвали вестерном. Я не читаю творів під прицілом улюблених речей, а виходжу з того, що хороша література залежить не лише від тематики, а й від виконання, бо можна мати ексклюзивний матеріал і «прошльопати» його.

— Яка переважно література у вас на поличках?

— У нас є «чоловіча» секція, «дівоча» і гендерно змішана. «Дівоча» — це філологічна література, мемуари. У «чоловічій» частині — глобалістика, постмодерна критика, постструктуралізм, політекономія, соціологія.

— Чому Симона де Бовуар у «чоловічій» секції?

— Залетіла туди — це дуже відносний поділ... Ще є поетичний «акваріум», де багато ексклюзивних видань, як Петрарка у перекладі Ігоря Качуровського з підписом (Мюнхен, 1982 рік). Таких, я думаю, штук п’ять в Україні всього. Ще — діаспорське видання, також мюнхенське, Плужника — найкраще, як на мене (1979 рік). Є трохи книжок іноземними мовами. Наприклад, мені передали з Чехії перший том літературно-критичного видання Вітезслава Незвала, якого я дуже люблю. Богдана Матіяш привезла мені томик вибраного Лесьмьяна. Є й Аполінер французькою 1940-х років.

— Часто переїжджали з книжками?

— Так, із ящиками від бананів, бо вони найміцніші, не розвалюються від книжок — це класика жанру. У мене є схильність до колекціонування речей, але щодо книжок я себе обмежую. Якщо зараз купую, то, як правило, наукові видання з хорошими довідковими апаратами, у яких дуже багато сконденсованих ідей. А з художньої літератури купую лише улюблених авторів.

— Кого саме?

— Купив останню книжку Позаяка «Шедеври» (прикро, що цього не було років 15 тому), Валерія Шевчука — це останній живий класик, а Малкович дуже «смачно» видає. Вибране Жадана «Прощання слов’янки», яке давно хотілося мати. Підзбирую серію «Приватна колекція» і «Розстріляне відродження». Дуже гарний роман Петра Яценка «Січкарня» — якби я був у журі якоїсь премії, я би його відзначив.

— Якось на святкуванні дня народження книгарні «Смолоскип» вам як найактивнішому покупцеві вручили солідну знижку на книжки. Нині щось змінилося?

— У мого батька потужна бібліотека аж до третьорядних авторів української і зарубіжної літератури — 10 тисяч книжок. Для літературознавців, які пишуть статті, це необхідно. Загалом класична бібліотека втратила свої позиції. Я би хотів, звичайно, але що таке шикарна бібліотека? Це як яхта, яку треба доглядати, вкладати гроші. Для «здорової» бібліотеки потрібні шикарні умови життя, у мене, на жаль, цього немає.

— Чи є така книжка, яку б ви ненавиділи?

— Таких книжок багато. Наприклад, Олеся Гончара не тримаю у себе. Думаю, що це випадковість, що його прізвище хтось знає. Це був вихований, етичний чоловік, вів яскраву громадську діяльність, але... розумієте, література — це трохи інше.

— Позичаєте книжки?

— Моїх книжок по руках блукає з 1997 року до півтисячі. Зараз інше ставлення до них: люди почали розуміти свій дуже обмежений життєвий простір. Ми живемо в динамічному світі, інакше кажучи, на валізах. Людина, яка осідає, собі може дозволяти щось накопичувати. Людина, яка постійно в транзиті, собі дозволити великої бібліотеки не може. Багато людей уже перейшли виключно на читання електронного формату. Наприклад, моя приятелька літературознавець і культуролог Світлана Матвієнко, яка зараз в Америці, каже мені: «Толя, у мене бібліотека — 45 тисяч книжок». Я спершу не зрозумів, але виявляється, що це електронний контент, переважно англійською.

У нас дуже бідний ринок електронних книжок. Зараз легше отримати якусь статтю з-за кордону в електронному вигляді. Там це безкоштовно, або є абонементи. А у нас це все навіть не відцифровано. Лише російські пірати рятують голодного і бідного українського гуманітарія. Мене дуже втішила Комуністична партія Російської Федерації, а також — України. Вони повністю вицифровують п’ятдесятитомники Маркса та Енгельса і дуже щедро «роздають» в Інтернеті. Також цифрують Плєханова, соціал-демократів, літературну класику, яка їм подобається. Займаються ідеологічним піратством. На сьогодні у мене транзитне ставлення до бібліотеки. Назбирується контент видань з якоїсь цікавої мені зараз теми, який важливий, але тимчасовий. Завжди є проблема, чим більше займатися, тим паче перед романістом, тому що хороший роман — це матеріал, особливо якщо не на сучасну тему.

— Куди діваєте книжки?

— Віддаю, кому це потрібно. Для душі — усе в хаті стоїть, воно нікуди не помандрує, особливо поезія. До речі, це своєрідний тест письменників: якщо ти збайдужів до поезії, це означає, що в тобі щось відмерло. Мені подобається, що мені вже скоро сорок років і я за собою цього не спостерігаю. Звичайно, я критичніше ставлюся до поезії, але кожна культура дає п’ять-шість хороших поетів кожного століття.

ВІД РЕДАКЦІЇ

Кожен має право на власну точку зору. Зважаючи на «радянське повітря» в романах того чи іншого автора, можливо, є сенс дивитися глибше й «тестувати» середовище на наявність української громадянської ДНК? Утім, ставлення до визнаних авторитетів — це ще одна з тем, котра варта публічного обговорення.