Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Володимир ДАНИЛЕНКО: «За 21 рік незалежності Україна увійшла в найглибшу гуманітарну кризу»

Письменник — про політику, суспільство й літературу
07 вересня, 00:00
«В сучасній Україні через кризу віри й моралі стерто межу між добром і злом, тому негідник легко стає героєм і поважною людиною. А вина мистецтва в тому, що воно відверто не говорить про українські душевні хвороби, вважаючи їх нецікавою темою. Про це не завжди говорить література, бо розважає читачів легким чтивом; про це не говорить українське кіно, бо його немає; про це не говорить театр, бо його не цікавить сучасне життя»

Ім’я Володимира Даниленка відоме шанувальникам сучасної української літератури. Він — автор книжок повістей та оповідань «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа», книжки есеїстики і критики «Лісоруб у пустелі», романів «Газелі бідного Ремзі», «Кохання в стилі бароко», «Капелюх Сікорського», книжки повістей «Тіні в маєтку Тарновських». Його твори неодноразово нагороджували літературними преміями, зараховували до рейтингів кращих видань року, перекладали польською, німецькою, італійською, японською мовами. Письменник має свій оригінальний погляд на духовну й культурну кризу сучасного українського суспільства.

— Пане Володимире, чи існує сьогодні проблема української літератури? Адже побутує думка, що українці — більше технократична, ніж гуманітарна нація, що багато зробила для розвитку авіаційної, космічної техніки, кібернетики. Чи відповідає рівень сучасної української літератури гуманітарним запитам технічної нації?

— В Україні існує проблема з літературою, яка несе високі гуманістичні ідеали. Криза моралі, криза героя, криза ідеалів — головні вади канонізованої сучасної української літератури. Наші літературні фестивалі перетворилися на звичайні книжкові базари, а рейтингові акції не несуть сюрпризів. Літературні рейтинги в Україні визначаються не мірою таланту, а частотою згадок про автора в засобах масової інформації. З’явився новий тип письменника, який зрозумів, що не варто напружуватись, виписуючи цікаві сюжети й колоритних персонажів, достатньо часто з’являтися в ЗМІ і брати участь у гучних акціях. В Україні в центрі уваги перебуває здебільшого посередня література. Якщо в письменника нереалізований театральний хист, то його не відтягнеш від телекамери, бо він хоче бути в центрі уваги, граючи роль блазня і філософа водночас. А такі цікаві й глибокі письменники, як Олександр Жовна, Любов Пономаренко, Галина Пагутяк, Василь Трубай, Софія Майданська, Андрій Кондратюк, перебувають поза увагою ЗМІ. Глибока література не любить метушні. Вона пишеться в тиші.

— За яким принципом, на вашу думку, формується європейська літературна еліта? І чи належать до неї українські письменники?

— Оцінка літератури завжди робилася не тільки за якістю написаного, а й за вагою країни. Письменники з маргінальних країн, до яких, на жаль, належить Україна, не можуть бути авторитетними. Всі наші тихі радощі, що когось із українців переклали іноземною мовою, спрямовані більше на внутрішній авторитет письменника. В усьому світі перекладаються сотні посередніх авторів, але це не означає, що вони мають вплив на світовий літературний процес. Це не більше, ніж продукт видавничої індустрії. Та й з усього сучасного слов’янського світу тільки Мілан Кундера і Мілорад Павич увійшли до законодавців високої моди в європейській літературі. Говорити, що якийсь сучасний український автор перебуває в обоймі європейських літературних зірок, які мають вплив на розвиток світової літератури, не доводиться через невписаність пострадянських країн до світового культурного простору. Навіть наші сусіди поляки, літературна ситуація в яких набагато краща, ніж у нас, теж не входять до європейської літературної еліти. Просто поляки роблять потужну літературну експансію. Польські автори добре перекладаються і читаються в пострадянських країнах та країнах колишнього соціалістичного табору насамперед завдяки польському Інституту книжки, який фінансує їхні переклади, а в Західній Європі, США, Азії в них немає такого успіху.

— Що потрібно зробити для того, щоб зацікавити світ Україною?

— Після розпаду Радянського Союзу західні інтелектуали думали, що народи, які пережили війни, голод, репресії і здобули досвід виживання в екстремальних умовах, завалять Європу своїми романами, фільмами й музикою. Але цього не сталося, а європейські медіа цікавлять лише українські політичні та кримінальні скандали. І не тому, що наша культура нецікава. Щоб українською культурою зацікавити світ, потрібні зусилля держави. У кожній країні є спеціальні інститути, які займаються пропагандою своїх мов і культур за кордоном. Наприклад, Інститут Гете в Німеччині, Інститут Сервантеса в Іспанії.

— А нинішня українська влада — це розплата за безпечність і помилки попередньої влади чи щось інше?

— Якось, купуючи рибу для кота, я розговорився з продавщицею про зубожіння народу за останні два роки. І ця проста жінка сказала таку істину: «Головна проблема не у владі, а в людях. У нас вже четвертий Президент, а в країні як нічого доброго не робилось, так і не робиться. Це такий у нас народ». Українська людина ненавидить владу, знаючи, що кожна влада краде, чинить беззаконня, але як тільки ця людина сама приходить до влади, вона так само починає красти й чинити беззаконня, дбаючи тільки про свої кишені. В сучасній Україні через кризу віри й моралі стерто грань між добром і злом, тому негідник легко стає героєм і поважною людиною. А вина мистецтва в тому, що воно відверто не говорить про українські душевні хвороби, вважаючи їх нецікавою темою. Про це не завжди говорить література, бо розважає читачів легким чтивом; про це не говорить українське кіно, бо його немає; про це не говорить театр, бо його не цікавить сучасне життя.

— Якщо взяти два такі важливі види мистецтва, що мають вплив на культурний розвиток суспільства, як літературу й театр, то яке з них все ж таки має більший вплив на внутрішні процеси в нашій країні?

— В сучасній українській літературі немає такого глибокого й системного застою, як у театрі. Що б там не говорили за сучасну українську літературу, але вона більш-менш відповідає викликам часу. Інша річ, що вплив літератури на суспільство мінімальний через колоніальну психологію суспільства. Український книжковий ринок захоплений російським книговидавничим бізнесом, але при цьому в нас цікава поезія, проза. А в театрі ситуація зовсім погана. Хоча зовні все виглядає благополучно. Театри фінансує держава. В київських театрах — аншлаги. Правда, в провінційних з відвідувачами ситуація гірша. Але подивіться театральний репертуар від Києва до Коломиї. Там ви не знайдете сучасних п’єс про історичний, мовний, культурний, релігійний розколи в суспільстві, про корупцію, деградацію і виродження сіл, про масовий виїзд за кордон у пошуках кращого життя, про духовну кризу, про зневіру в перспективі України. Якось польський режисер Кшиштоф Зануссі запитав режисера львівського Молодого театру, над чим він працює, і той гордо відповів, що ставить Беккета. Зануссі був приголомшений: «Ви подивіться, у що перетворилося ваше село. Для чого вам драма абсурду, якщо ваше життя — це і є абсурд?» Український театр боїться піднімати сучасні проблеми, боїться робити сенсації. Він перестав бути одкровенням. Театр тікає від життя у зарубіжну та українську класику. Сучасні польські, німецькі, англійські театри ідуть в ногу з часом і ставлять п’єси про те, що переживають зараз їхні країни.

— Як ви дивитесь на те, що в списку партії «УДАР» на цьогорічних виборах до Верховної Ради опинилася письменниця Марія Матіос? Чи не бачите ви в цьому українського політичного колапсу?

— Марія Матіос у парламенті в гуманітарній політиці дасть фори будь-якому кнопкодаву зі стажем. Коли у Чехії при владі був письменник Вацлав Гавел, Чехія, на відміну від України, уникла перетікання великих державних підприємств у власність олігархів і стала країною з високими життєвими стандартами, а США за актора Роналда Рейгана досягнули найвищого розвитку. Коли країною керує гуманітарна еліта, від цього виграє і економіка, і соціальна сфера, і культура, і міжнародний престиж країни, бо на перше місце виходять мораль і духовне здоров’я нації. А в духовно здоровій країні, де діють закон і демократичні принципи, завжди буде розвинута, конкурентоздатна економіка.

— Як ви розцінюєте обіцянку Президента і голови Верховної Ради підняти на вищий рівень розвиток української мови, ухваливши новий закон про державну мову?

— Все, що робить ця влада, спрямовано проти українських інтересів. Якщо буде прийнято новий закон про мови, то тільки для того, щоб ще більше усунути українську мову з усіх сфер суспільного життя. Їхній закон про мови — це початок федералізації України. Нинішня влада хоче, щоб українська мова залишилася тільки в межах Галичини. Але брутальність ніколи не буває безкарною. Третій закон Ньютона діє не лише в класичній механіці, а й у суспільстві. Будь-яка агресія і нав’язування чужого викликає таку ж зворотну реакцію, тому треба по-християнськи поспівчувати нинішній владі. У неї дуже нерадісні перспективи. Бо за часів незалежності ще ніхто так не дратував різні верстви суспільства.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати