Література за правилами та без

У білій футболці з написом «Прокуратор» і гербом (!) Бу-Ба-Бу (єдиний екземпляр) Віктор Неборак заходить до «Купідону» — однієї з культових кав’ярень-книгарень у центрі Києва. Він справляє враження людини ділової й водночас Homo ludens, людини, що грається. Переконана: так воно і є. Під час інтерв’ю з’ясовується: крім усього іншого, він — той, що вміє цінувати мить. Тобто жити теперішнім, а не оглядатися назад чи гадати на кавовій гущі.

— Цього року — якраз тридцятиріччя «Бу-Ба-Бу». На весняному Книжковому Арсеналі бубабісти разом із відвідувачами відзначили цю кругленьку дату. Як вважаєш: ваша трійця й досі, так би мовити, повномасштабно репрезентує «Бу-Ба-Бу»?

—  «Бу-Ба-Бу» ніколи не був якимось формалізованим утворенням. Ми ніколи не мали менеджера, рахунку в банку, конкретного графіка виступів на кожен рік. Тобто те, що має будь-який творчий колектив. «Бу-Ба-Бу» — теж ніби творчий гурт, але насправді ми — просто друзі, які ніколи не були б разом, якби не переймалися літературою. Ми все-таки дуже різні за характером і звичками. Та тримає нас разом саме література.

— У Львові та Києві ти презентував свій поважний том «Лексикон А. Г..» Справді за абеткою (навіть літера «Ь» є): й літературознавчі статті, й відгуки про книжки. Своєрідний підсумок?

— Зібрано далеко не все, що написано. Написав 200 міні-відгуків, які друкував у періодиці, з яких у «Лексиконі...» лише десять. Є тут і розлогі розвідки, й трохи пліток довколалітературних. А все разом — певний зріз літпроцесу останніх років. Якоюсь мірою і світовий контекст представлений: про окремі перекладні книжки, що вийшли в нас.

— Усі нарікають: немає літпроцесу!

— Літпроцес триває, а ось адекватного відображення його — немає.

— Для мене твоя постать — уособлення рідкісних для української творчої натури рис. Маєш купу книжок — поетичних, прозових, літературознавчих. Були й аудіодиски з рок-рецитацією творів. Зараз ведеш відеоблог на каналі «Еспресо TV». Тобт, дуже активний письменник. Водночас — організатор знакових культурних подій. Одна з останніх — поети-вісімдесятники на сцені Театру імені Заньковецької у Львові. Та й відзначення 30-річчя «Бу-Ба-Бу» — на твоїх плечах.

— Ще — Ігоря Калинця на Нобелівську премію висунули. Треба було підготувати чимало документів.

— Звісно, сам Калинець цим не переймався б... Я до того, що організаторської роботи наші літератори уникають. Ще самого себе просувати...

 — Я весь час займався різними проектами. «Реберітація» у Львівському театрі імені Курбаса, п’ятирічний проект «Третє тисячоліття», куди запрошував знакових поетів переважно з-поза Львова. Нині — у проекті «Сектор критики» у львівській книгарні «Є». Мені це цікаво.

— Скільки ти вже в літературі? Чи не ювілейна дата?

— Некругла... Перша публікація в «Ленінській молоді» — пізніше газета «Молода Галичина» — 1979 року. Це був сонет про те, як помирав Корчагін. Така ось екзистенційна тема! Тобто загалом тридцять шість років минуло... Від першої книжки — двадцять вісім, теж немало.

— Почуваєш себе реалізованим?

— У плані творчому — звичайно. Вважаю себе одним із найкращих українських поетів кінця XX — початку XXI століття. У плані фінансовому — Небораком! (Сміється.)

— Чи справдилися якісь попередні уявлення про власну творчу долю?

— Це як подивитися. Як у багатьох із нас, є очікування, що все-таки почнеться справжній літпроцес. Справжні професійніші правила гри. За «совка», хоч як дивно, але вони були. Принаймні творча праця, інтелектуальний продукт належно поціновувалися. Були товсті журнали, де надрукуватися було за честь, та й відповідні гонорари були. Хоча мало хто міг дозволити собі жити виключно на творчих хлібах.

— Хіба окремі перекладачі й дитячі письменники.

— Так, деякі письменники могли дозволити собі жити з письменницької праці, зрештою, з виступів «перед трудящими». Було уявлення, що й ми, молоді, ось-ось зможемо заробляти собі на хліб творчістю. Після 1991-го, ясно, все дуже змінилося. З нашого покоління мало хто ризикнув поставити тільки на себе. Наприклад, Іван Малкович, який створив своє видавництво і дуже виграв.

— За цим стоїть величезна праця й постійний головний біль. Ну й втіха творча, звісно...

— Також Володимир Цибулько ризикнув: єдиний із нашого покоління пішов у політику і навіть потрапив до Верховної Ради. Поміж нас була неписана угода, що ми, вісімдесятники, — принаймні «метафористи» і постмодерністи — не йдемо в політику. Бо політика в’їлася в печінки. Я збирався бути професійним літератором. Прикладом для мене був Загребельний. Із поетів — Вознесенський. Хотів писати рок-опери, працювати в усіх можливих жанрах. Я й працюю, та інша річ, що все це не приносить нормального матеріального забезпечення.

— Може, принесло б, якби ти хотів і вмів сам себе «розкрутити»?

— Хіба не знаєш, який типовий алгоритм «розкрутки»? Автор друкується на Заході. У нашому випадку це передусім Польща. Друкує там книжку, видавництво організовує промотури. Друзі-поляки допомогли нашим вийти у ширший світ, насамперед — у Німеччину. А далі вже кому як пощастить. Але це передбачає певні жорсткі зобов’язання, залежність. Я ж — той, хто сам вирішує і відповідно чинить. Не хотів усім цим перейматися. Успіх — минуща земна слава. Між іншим, я — єдиний із українських поетів, якого перекладав лауреат Пулітцерівської премії Ллойд Шварц. У книжці «З трьох світів», що вийшла у США, в його перекладі мій вірш «Риби». Загалом мене перекладали тридцятьма мовами. У виконанні гурту «Мертвий півень» моя поезія звучить у голлівудському фільмі.

— Що це за історія?

— 1997-го «Півні» записали альбом, де була пісня «Поцілунок» — на мій вірш. А 2008 року вийшов голлівудський фільм «Замерзлі душі». І там серед інших фоново лунає ця пісня. Перший випадок і останній поки що в історії Голлівуду й незалежної України, коли українська пісня звучить в американській стрічці. Це арт-хаузний фільм. До нього випущено диск, де є всі пісні, які там звучать.

— То вітаю з такою славою! Чи маєш ностальгійні нотки за молодістю?

— Ностальгія? Завжди намагався жити в теперішньому. Фраза Христа про те, що не треба дбати про день завтрашній, бо він сам про себе подбає, дуже близька мені. Так і намагаюся жити. Мене трафляє неперетравлений український романтизм. Уявлення, що все, що довкола, — гній. А ось я в майбутньому ще покажу себе... Це безперспективно. Мені хочеться прожити нормальне людське життя. Люблю багато земних речей: добірне товариство, вино. Але в поезії я деколи літаю.

— Літаюча голова!

— Той поет, який проявляється в моїх кращих віршах — це є певний демон у грецькому розумінні. Якась сутність, котра то прилітає до мене, то покидає. Та скажу прямо: дратують люди, котрі постійно вважають себе поетами. Це смішно.

— Із чого, вважаєш, виростало твоє покоління?

— Мені давно остогидла ця відрижка російсько-москальського дискурсу, що література українська — вторинна, залежна від зразків російської. Ми формувалися не за соцреалістичним каноном. На багатьох із нас вплинув Антонич — абсолютно самобутній, ні на кого не подібний у російській літературі. Ми читали передусім поляків, французів, американців — і вони  впливали на нас у першу чергу.

— Майже десять років тому вийшов твій роман «Базилевс». Шкода, що він не набув розголосу, якого заслуговував.

— Скажу так: як тільки захочу, за «Базилевсом» буде знято фільм, напишуть оперу — на все свій час. Не хочу перетворювати свою творчість на конвеєр. Хіба нам не наука, що сталося зі стотисячними накладами книжок за Союзу? Хто їх перечитує сьогодні?