«Вірю в те, що Міжнародний трибунал можливий...»

У перших двох частинах інтерв’ю (див. матеріал «Мистецтво часів тоталітаризму» в №29—30 від 19—20 лютого і «Про «цивілізацію канібалів» в №33 від 25 лютого ц. р.) публіцист, документаліст і письменник Олександра Свиридова міркує про можливість примирення жертви і ката, пропаганду, творчість «після Аушвіца», а також про сутність нинішнього російського режиму і здійснюваних ним злочинів. Про ступінь «співучасті» світової спільноти, причини деградації російської журналістики, а також про фільм «Варлам Шаламов. Кілька моїх життів» — читайте далі.

— Олександро, під час перебудови і в перші роки після розпаду СРСР ви створили низку фільмів і телепередач про тоталітаризм, репресії, радянських дисидентів. Як реагував тоді на них глядач?

— Фільм був один, і глядача у нього не було — фільм про Шаламова закрили відразу. Але після путчу 1991 року з’явилося російське телебачення, куди мене запросили працювати, і там до весни 1993-го я постійно виходила в ефір. Я максимально використовувала надану можливість говорити. Було зрозуміло, що продовжиться це недовго, тому я працювала вдень і вночі і за 12 місяців зробила 13 годин телепродукції для програми «Совершенно секретно». Вона виходила в ефір у суботу ввечері, і до понеділка резонанс звучав на всіх рівнях, включаючи Верховну Раду, де Руслан Хасбулатов погрожував нам з трибуни. Це було диво, коли скасували цензуру, декларувалася свобода слова, і я могла вільно говорити все, що хочу, і відповідати за наклеп лише перед судом. Мені пощастило з працедавцями: Артем Боровик — головний редактор газети «СовСек» і ведучий телепрограми «Совершенно секретно», директор програми — великий організатор кіновиробництва Катерина Шахназарян і Анатолій Лисенко, що стояв над ними, випустили мене без повідка пастися на мінне поле. Всім було цікаво дізнатись, як далеко зможе просунутися камікадзе.

Глядач і критика реагували прекрасно — за щотижневим рейтингом «Незалежної газети» наша програма всі півтора роки, які я її робила, стояла першою. А листи від глядачів приносили мішками. Писали не мені — я своє ім’я не завжди ставила в титрах, оскільки оцінювала ризики того, що роблю. Писали тим, кого бачили на екрані — сусіди по камері писали колишнім зекам Володимиру Буковському, Олександру Гінзбургу, іншим. А я з передачі в передачу збирала свідчення людей, яких система знищувала, але не знищила. Їх досвід унікальний.

— Ви пишете про те, що 1993 року «після низки погроз, які заслуговують на увагу» вам довелося виїхати за кордон, до Канади. Чи стосувалися ці погрози вашої професійної діяльності?

— Звичайно стосувалися. В моїх телепрограмах виступали зі свідченнями жертви, які впізнали своїх катів. Кати обіймали високі державні посади, і деяких було звільнено з посад. Імена я і сьогодні не хочу зайвий раз озвучувати. Я розуміла, чим загрожує те, що я робила, а тому до погроз поставилася з повагою. Артем Боровик допоміг мені в стислі терміни оформити візу і виїхати, узявши відпустку за кілька років. За себе він був спокійний, і відчуття провини за його загибель перебуватиме зі мною.

«ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ПРЕСУ В РОСІЇ РОЗКУПИЛИ ДОМОРОСЛІ ОЛІГАРХИ, НІ ПРО ЯКУ ВІЛЬНУ ЖУРНАЛІСТИКУ МОВИ НЕ БУЛО»

— Ваш фільм «Варлам Шаламов. Кілька моїх життів» з’явився на світ за рік до розпаду СРСР і був покладений на полицю. Але і після виходу на екрани шлях фільму до широкої аудиторії був ускладнений. Як ви вважаєте, чому?

— Фільм не тільки мій, — я робила його з групою колег — консультантом сценарію була Іраїда Сиротинська, зберігач архіву Шаламова, знімав прекрасний оператор Леонід Зотенко і студент-співрежисер А. Єрастов. Фільм був пронизаний ідеєю, що «будь-який розстріл 37-го може бути повторено». Думаю, тому його не випустили. Але ніхто не формулював причину заборони. Чому картину придушили в подальші роки, теж зрозуміло — окрім того, що вона була незручною для влади, була ще внутрішньоцехова зацікавленість у її замовчуванні: знімалося ігрове кіно за В. Шаламовим, у якому міра істинності була іншою, і документальний фільм створював невигідний фон. Те, що мій фільм вивчений творцями ігрового полотна, і моїми знахідками користувалися, безперечно. Хроніку розтягнули на цитати колеги-документалісти, хтось торгував шматками плівки, коли виник інтерес зарубіжних колег до матеріалів про Колиму. Отже, багато різнорідних інтересів зійшлося на одному предметі.

— На ваш погляд, 1992 рік був «першим і останнім роком вільного телебачення в Росії». Чому саме 1992-й? Адже більшість російських журналістів вважають відносно вільною всю допутінську епоху.

— Я з недовірою ставлюся до думки більшості. Журналістів — у тому числі. Не забувайте, що жоден журналіст не міг тоді мати свого власного незалежного видання. Преса і телебачення перебували у власності держави, доки їх тихо не присвоїли.  Після того, як пресу розкупили і поділили між собою доморослі олігархи, ні про яку вільну журналістику й думати не варто. Всі були ангажовані і підгодовані тим чи іншим власником — хто Гусинським, хто Березовським та іншими – дрібнішими. У всіх був поводок, набір команд, які слід виконувати, і рахунок у банку. Норовливих відстрілювали, і рахунок загиблих йде не на десятки, а на сотні, мир їхній пам'яті. Тому про жодну свободу слова в ефірі й мови бути не може. У моєму випадку Артему Боровику було подаровано ефірний час, а гроші на випуск програми директор К. Шахназарян, батько якої відсидів на Колимі, взяла в банку в кредит. Я могла робити те, що вважаю за потрібне, погоджуючи лише з Артемом.

— Але ж ви згодні з тим, що за часів гласності, в 90-х роках у Росії працювало багато талановитих журналістів? Навіть нині в Україні, обґрунтовано чи ні, але існує певне благоговіння перед тією школою журналістики — зокрема, на українському телебаченні і сьогодні раді бачити російських журналістів, які набули популярності в ті часи. Чому, на ваш погляд, російське телебачення, преса так швидко деградували, дійшовши до обслуговування режиму, самоцензури, прославляння війни?

— Я нічого не знаю про талановитих журналістів у множині. Син розвідника, що народився в Лондоні, Олександр Любимов і син інкора Боровика, що виріс у Нью-Йорку, товариші, які робили програму «Взгляд», оскільки їм довіряли. Влад Лістьєв був один з народу. З близьких мені талановитим був Юрій Щекочихін, він ішов своїм фарватером. Обговорювати загиблих я відмовляюсь. А у живих ви самі можете дізнатись, де вони здобували вищу освіту, де і чому навчали ваших кумирів, і ви побачите дивовижні навчальні заклади. Я не журналіст. Публіцист — так, але не від хорошого життя. Я вчилася робити кіно. Всі, хто монтував поряд зі мною в сусідніх монтажних на початку дев’яностих, робили гроші. І мені пропонували робити те ж саме. Якби поруч сіла ще одна людина — досліджувати механізм, як нас знищує власна держава, можна було б почати формувати громадську думку. На жаль, цього не сталося.

«ЛІДЕРИ СВІТОВОЇ СПІЛЬНОТИ НЕ ВПЕРШЕ СИДЯТЬ ЗА ОДНИМ СТОЛОМ З УБИВЦЯМИ»

— Останнім часом на Заході з’явилося відразу декілька знакових документальних фільмів, які розповідають про минуле Путіна, про його корумпованість, природу нинішнього режиму в Росії. Як ви оцінюєте їх? Яким чином ці картини можуть вплинути на точку зору західного суспільства, зокрема еліт, а також на зовнішню політику США та країн Європи?

— Фільми слабкі, замовні. Це не мистецтво, а звичайний донос. Інформативно в них немає нічого, чого б я не знала, але знімали їх не для мене. Їх завдання — компрометація Кремля, і шкода, що в них немає оцінки іншої сторони, адже потреби «реальної політики» дозволяли лідерам інших країн стояти поряд і потискати руку людині, яку нині вони вважають відповідальною за вбивства їхніх громадян на їхній території! Аморальність замовника знижує викривальний пафос фільмів. Питання залишається відкритим, наскільки Захід здатний залишити звинувачуваного персонажа у форматі руконеподавання. Переконана, що війна в Сирії не дозволить західним лідерам нехтувати негідним партнером. А тому ці фільми — пара в свисток. Вплинути вони ні на що не можуть. Все пусте, і ця ситуація зачаровує: як уві сні — всю ніч кудись біжиш, а розплющуєш очі в своєму ліжку. Такий дивний історичний час — в’язкий, як розплавлений асфальт, в якому застряє каблук. Що не роби — нічого не змінюється. Немає лідерів, немає політичної волі, немає творчої об’єднуючої ідеї. І прикро бути свідком того, як одна впливова людина, охоплена жаданням діяльності, спрямовує енергію на руйнування, а не на творення. Сюжет котиться до розв’язки — це очевидно. Час диктатур минув. Зміни невідворотні і хотілося б, аби малою кров’ю.

— Чому фільми вийшли саме зараз?

— Тому що рівень імпотенції світової спільноти досяг свого піку і потрібно знайти «обличчя ворога», тим самим відвести підозри від себе. Це він — лиходій і вбивця, а не ми — недолугі виродки, які не змогли захистити Литвиненка, не змогли навіть визначити, чим і як його вбили. Якби вдова не виявила наполегливість — не було б ані суду цього, ані фільму. Фільми, як жест відчаю, схожі на написання «Колымских рассказов» — коли Шаламов вирішує жити і писати, аби розповісти «цим сукам», що він нічого не забув і не пробачив. Це все, що ми можемо — розповісти про те, як нас вбивають. «Труба до вуст твоїх — свідчи» — сказано в Біблії.

«Щоб вони, суки, знали» — писав Шаламов. Це не просто лайка в табірній культурі. Це багатозначне поняття, яке визначає статус як ув’язненого, так і вохра. І страшний вірш, який звучить у фільмі, в ту пору опублікований не був. Страшний тим, що написаний сином православного священика — «Славянская клятва».

«...Клянусь до самой смерти

 мстить этим подлым сукам,

Чью гнусную науку я

до конца постиг.

Я вражескою кровью

свои омою руки,

Когда настанет этот

благословенный миг...»

Я для цього робила фільм про Шаламова — щоб не лише познайомити широку аудиторію з ним — із просвітницькою метою — а ще й показати, що ми можемо і повинні робити, якщо усвідомили — кожен на своєму рівні, — як нас знищують. Завадити знищити себе ми не можемо — якщо рішення прийняте, то й на мосту біля Кремля тебе покладуть, але пам’ятати і розповісти «цим сукам», що ми про них все знаємо — ми можемо. Їх більше, вони сильніші, але ми можемо сказати їм, що ми все пам’ятаємо. Щоб вони, суки, навіть не сподівалися, що флер загадковості і секретності, яким вони намагаються прикрити свої діяння, не прозорий. Прозорий. Не для всіх, але є окремі люди, які не забудуть. Це і є єдина форма помсти, що залишилася нам, яка відступає від християнської рекомендації підставити праву щоку, коли вдарили по лівій, але працює в психотерапевтичних цілях. Шаламов рятує для нас своє свідчення, але й рятується сам, працюючи над створенням цього свідчення.

Я вірю в те, що Міжнародний трибунал можливий, і проза Шаламова, і фото розстріляного Бориса Нємцова, і відео Олександра Литвиненка стануть там речовими доказами. Тому ці фільми потрібні, але я б і про англійців могла зняти викривальний фільм. Як вони десять років були ні на що не здатні, щоб не сваритися з впливовим і багатим споживачем їхніх благ.

Проституйованість міжнародної політики приголомшує своєю очевидністю. Ще через десять років ми дізнаємось, що Березовський убитий у тій самій Англії, і кожні наступні десять років ми можемо діставати по скелету з шафи. Вбитих багато, і лідери світової спільноти не вперше сидять за одним столом з убивцями. А як не сидіти — ніхто не знає. Культура руконеподавання померла разом з розгоном Установчих зборів, як навчали мене представники російського дворянства чверть століття тому в Америці. В Херсоні говорили простіше: проти лому немає прийому.

Погляньте в дзеркало — хто в Києві поніс покарання за вбивство Гонгадзе, в якому стані розслідування розстрілу Майдану. Весь світ на вашому боці, а ви чекаєте невідомого чого. Той самий вірус — відсутність політичної волі — заважає розслідувати свіжі злочини.

«ЩО БІЛЬШЕ ЇЖДЖУ ПО СВІТУ, ТО ТОЧНІШЕ ВІДЧУВАЮ, НАСКІЛЬКИ Я СФОРМОВАНА УКРАЇНОЮ»

— Ви народилися в Херсоні та до 20 років жили в Україні. Чи вплинула Україна, українська культура на вас як творчу особистість? Чи вважаєте ви сьогодні Україну своєю Батьківщиною?

— Батьківщина моя — СРСР, незалежно від того, що я вважаю. Не Україна і не Росія. Культура вплинула — я підлітком виїхала до бабусі в глухе село на Черкащині, де почала вивчати мову, багато читала української класики — і Тараса Шевченка, і Лесю Українку, і Коцюбинського, і багато чого ще. У відомому фільмі про жінок-льотчиць «В небі «нічні відьми», де я доопрацьовувала сценарій, я знялася в одній з ролей і навіть поганенько розмовляю українською в кадрі, оскільки льотна школа була в Херсоні і саме так там говорили. З дитинства вважала, що в України є все для того, аби бути самостійною — і річки і море, і ліси і вугілля. І всіляко підтримувала ідею самостійної України. Моїй матері, комсомолці-підпільниці, яка була заарештована гестапо і пройшла німецькі табори, чути це було нестерпно, адже вона пам'ятала всіх українських поліцаїв Херсона і впізнавала їх на вулиці. Тож Україна навчила мене всьому, з чим потім я зіткнулася в житті – і протистоянню всередині сім'ї, і співчуттю до ворога. Про те, що інший український поліцай врятував їй життя, мати розповіла тільки перед смертю. Але тема сепаратизму була і залишається вибухонебезпечною, і на ООН лежить гріх через те, що теза про право націй на самовизначення є, а процедура розлучення не прописана.

У 70-ті я намагалася екранізувати українську класику, але на кіностудії Довженка мені пояснювали, що потрібно змінити прізвище і стати Свириденко. А той єдиний фільм, у створенні якого я брала участь на студії Довженка, був знищений і змитий з плівки. До Москви з Києва пішов на мене донос з вимогою позбавити диплома без права роботи в радянському кіно. Займався цим замміністра товариш Буряк. І лише тому, що за мене — юну — заступився Григорій Чухрай, я уціліла. Київ інкримінував мені «параджанівщину», що 1977 року було похвалою вищою за нобелівку. Отже, на мене, як на творчу особистість, Україна дуже вплинула.

Я багато їздила по світу, і що більше їжджу, то точніше відчуваю, наскільки я сформована Україною — її ландшафтом, гармонійністю. Моє уявлення про відповідність неба-землі, пагорба і яру, перетікання кольору з блакитного в зелений — звідти, від Херсонських піщаних кучугур до зеленої Володимирської гірки.

Мама моя плавала лікарем на туристичному пароплаві, і все літо я проводила на Дніпрі — корабель ходив за маршрутом Херсон—Київ і назад із довгими зупинками в усіх містах. Запах Дніпра досі залишився визначальним — я завжди живу в місті над рікою. У Нью-Йорку — на березі Гудзона, в Парижі — ближче до Сени, в Лондоні — вловлюю запах Темзи. Місто без річки — убозтво. Це укорінено в мені Україною.